![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
- Я ненавиджу східняків. Я б їх всіх вирізав. - сказав дядько з Карпат.
- Почніть з Діани. - тут же запропонувала метка Женька.
Дядько отетерів. Пожував, позважував слова і відповів:
- Ну, Діана то є виняток.
- Таких винятків на сході України мільйони. - сказала я. - І їх вже вирізають, вибивають, закатовують. Протягом дев'яти років війни. Це роблять росіяни.
Дядько замовк і швиденько ретирувався. Порівняння з росіянином для нащадка УПА виглядало незатишно. Ні, на фронті він не був. На Майдані також не був. Ні, війною особливо не цікавився, доки ракети не полетіли над всією Україною.
Звідки ж береться оцей російський наратив про взяти і вирізати всих українців - чи українців заходу, чи українців сходу, а чи, можливо, українців, що живуть в Києві, а чо вони?
Звідкись береться...
... діло було так.
Сиділо в затишній кімнатці четверо жінок. Двоє з них були родом з карпатського села, а двоє інших родом з села на Запоріжжі.
- Ох ця війна. І коли воно все скінчиться? - спиталась одна.
- Ні, тільки не це! - перелякано зупинила її я. - Ніколи не ставте цього питання перед волонтерами та військовими з фронту. Ми чманіємо від цього питання.
Вона здивовано звела прекрасні очі.
Очі реально були неймовірними. І вся вона була вишуканою красунею. Така вже мальована українка, хоч на портрет у інтер'єрі з пічкою, викладеною кахлями косівської роботи.
- Ну, це тому що нам захочеться надати відповідь. - пояснила я прекрасним здивованим очам. - Ми захочемо сказати, що все закінчиться, коли ви всі будете віддавати донати на армію з кожної зарплатні.
- У нас свої донати. - відповіла вона різкувато. - В мене батько воює. Ми його всім селом збирали.
- А де воює? - спиталась шидко я.
Це питання суто фронтового волонтера. Воно вистрибує само, машинально. Я не владна над цим питанням.
Дівчина назвала населений пункт.
- О, ні. - знову я заперечила. - Сьогодні він в тому місті, завтра в іншому. Тому треба знати підрозділ.
- Я не знаю. Він не каже. - пожалілась прекрасна дівчина.
- Так як же це? - засмутилась я. - А якщо, не дай боже, з ним щось станеться? Як ви будете його шукати?
Дівчина замислилась.
- Ну, він казав, що бригада єгерська...
Я склала двічі по два, прикинула населений пункт і назвала номер бригади. Санді вдоволено гмикнула. Прекрасна дівчина кліпнула прекрасними очима.
- А давно воює? - не спинялась я.
- З початку війни. З березня минулого року.
- О, це теж неможливо. Так казати не можна. - ще більше засмутилась я. - Бо війна почалась дев'ять років тому, а аж ніяк не в березні минулого року. І коли ви кажете, що війна почалась рік тому, це свідчить про те, що до того для вас війни не було, розумієте?
Дівчина повела прекрасними бровами, махнула чудовими віями і мені стало ясно, що її ця обставина аж ніяк не турбує. А й дійсно, що то була ще за війна, я вас прошу.
- А що ви купували йому для служби? - продовжувала я.
- Ну, з початку війни ми йому купили...
ага. Тобто, я не помилилась. Дійсно, для неї війна почалась лише рік тому і вона на цьому наполягає. Досі для неї війни не існувало, і вона цього аж ніяк не соромиться.
- ... форму, берці. Машину. Всим селом збирали, всим селом.
Всим селом. Ясно. От тобі і "у нас свої донати". А я їй про десятину від кожної зарплатні.
- Оця пісня про "я танцюю гопака" це щось страшне. - сказала моя донька для зміни теми.
- Це звичайнісіньке шароварництво. Як "гоп, куме, вареники!" під баян з бубном на весіллі. Як пластикові віночки на п'ятидесятирічних тьотях.
Наші співрозмовниці витягнулись обличчями. Нам стало трохи незручно. Ми запідозрили, що "я танцюю гопака" стоїть у когось з них на рингтоні. А віночки - це звичайний бізнес для туристів.
- Звідки воно взялось? - спитала у повітря Санді.
- З Радянського Союзу. - відказала я повітрю. - Саме там було вигідно підміняти автентичність української культури стадним, отарним, однаковісіньким шароварництвом.
На цьому місці наші співрозмовниці оживились. О, про Радянський Союз вони могли розповісти, кожна з них Союз не пам'ятала, були занадто молодими, але багато чули.
- А от східняки взагалі не знають нічого про українську культуру. - сказала прекрасна українка, друга часто закивала.
- Ми зі сходу. - відповіли спокійно ми.
Обличчя справжніх українок знову витяглись. Та що ж таке, і тут невлад. Якийсь невігласький схід, виявляється, розуміється на автентичності і навіть "я танцюю гопака" ось тут висміює.
Ми знову заховали посмішки.
- Міць української ідеї сходу коли вже є, то вона абсолютна. Бо схід завжди виборював власну українську ідею в складному, багатонаціональному, ба навіть проросійському середовищі. І саме тому українська ідея сходу загартована до незламності. - пояснила я.
- Добре зростати в абсолютно українському середовищі. - додала Санді. - А ти спробуй виплекати власну українську мову там, де лунає виключно російська.
- Та там же одні росіяни, на тому сході! Вони взагалі байдужі до України. - скинула горду голову нащадок УПА.
- ЩООООООО? - встала я зі стільця.
А Санді завмерла і задоволено приготувалась. Вона чудово знала, яке зазвичай йде продовження після цього мого ЩОООООО?
- Тисячі людей сходу б'ються на фронтах протягом ДЕВ'ЯТИ років війни. - почала я, повільно піднімаючись зі стільця. - Тисячі могил, тисячі скалічених і поранених. Їх вбивають і калічать росіяни, тисячі закатованих в підалах Херсону, Донецьку, Луганська, Ізюма. Але все одно схід, центр, південь України йде на фронт і б'ється з росіянами пліч-о-пліч з заходом, північчю України. То перед цими могилами і скаліченими тілами ви смієте казати, що на сході самі росіяни?
Прекрасна дівчина трохи злякалась. Коли я в гніві, я сама себе лякаюсь. Але дівчина все ж буркнула зневажливо:
- Вони б'ються за свої домівки.
- Немає в них домівок. Мільйони втратили власні домівки. Ви можете не повірити, але вони б'ються в тому числі за те, щоб росіянин не дійшов до мирного й затишного Франківська.
- Ой, та нащо нам той Донбас, віддати його та й по всьому... кажуть зазвичай такі люди. Але наша війна почалась ДЕВ'ЯТЬ років тому з того, що деякі люди вимагали віддати Донбас. І це був звичайний сепаратизм. То ж коли зараз люди пропонують віддати Росії ту чи іншу область України, це і є звичайнісіньким сепаратизмом. - підбила риску Санді.
Тут наші співрозмовниці і зовсім отетеріли. Як це? Вони, нащадки УПА - і раптом сепаратистки?
Виходить, так. Як і дядечко, що мріє вирізати геть всіх українців сходу - є насправді типовим кремлівським рупором. Але скажи йому це - не повірить. Він же нащадок УПА.
То звідки ж це береться і чи багато отаких "нащадків" - які не хотіли нічого знати про війну, доки вона точилась десь на сході. Які ненавидять всих "не таких" українців і мріють їх вирізати а чи віддати Росії.
Не знаю. За один день ми зустріли двох. А скільки їх загалом, святих та божих, що "слава Йсу" і в неділю обов'язково до церкви, і пишаються власною українською ідеєю в серцях, і рушники на іконах, і глечики на мисниках - але, як копнути глибше, нічого не знають про ЄДИНУ Й НЕПОДІЛЬНУ УКРАЇНУ.
Чи багато їх? Можливо, й ні. Але звідки ж тоді стільки шанувальників у Фаріон та фаріонщини, цієї прокремлівської мрії про роз'єднання України, про поділ її на чистих і нечистих?
- Коли коханий мій загинув, я взяла прапор України і вирішила вивісити на вікно нашої квартири. Просто в його честь. То до мене одразу набігли сусідки і вимагали зняти прапор, щоб не навести літаки чи ракети на наш дім.
це серце України, одне з її сердець. Коханий був з Харкова. Кохана з Дрогобича. Сусідки - пурядні галицькі пані, святі та божі, сповнені української ідеї з дитинста, та ідея наче була всотана ними з материнським молоком. Аж ось злякались українського прапора. Про всяк випадок не вивішуй.
Галичина.
Чи багато таких?
Не знаю. Історій з прапором у мене декілька. Біженці зі сходу везли з собою прапори, хотіли вивісити на своїх тимчасових житлах, предоставлених їм братами й сестрами, українцями заходу. То прапори вивішувати їм теж забороняли. Не дай боже, літаків наведуть а чи ракета прапор побачить.
Чи багато таких?
Слухайте, я на фронті десятий рік. Я ховала харківських і львівських. Я плакала над братами з Бориславу і з Покровську. Я бачила море військових могил на запорізькому цвинтарі і на Марсовому полі. І я точно знаю, що для львів'янина, який воює поруч з одеситом, давно всі крапки розставлено. А херсонщина б'ється поруч з одещиною. А фланги Закарпаття тримає Дніпро.
І я не говорю про тих, хто зрозумів секрет ЄДИНОСТІ І НЕПОДІЛЬНОСТІ УКРАЇНИ на полі бою. І не про тих, хто, помираючи за Бахмут, твердо знає, що стоїть тим самим за Чернівці, Рівне чи Ужгород.
Ці знають. Давно і твердо.
Я говорю про тил.
Здається, тилу щось десь ще не доходить.
Що, говорячи:
- Та давайте віддамо той Донбас!
той Луганськ!
Харків
Запоріжжя
Дніпро
Суми
Одесу
Чернігів
Херсон
Миколаїв
Київ
тим самим згоджується, що рано чи пізно в такому випадку Росія прийде і скаже:
- Ок, а тепер віддайте мені Львів
Волинь
Франківськ
Тернопіль...
бо це вже було.
Тому не знаю, багато вас чи ні, бажаючих повирізати всих українців сходу - не знаю, багато вас чи ні, тих, хто досі вважає, що на сході всі за Росію - не знаю також, багато вас чи ні, тих, хто боїться вивісити український прапор, навіть сидячи в тилу
Але історію вчіть!
Вчіть історію власної країни.
Бо все це вже було.
Бо Україну ділили не раз, не два, а постійно.
Бо хто так робить - той Кремль, Росія і сепаратизм.
Понятно, ні?
Я, та, що стоїть на фронті десятий рік за Запоріжжя, Київ, за Львів і за Франківськ, на щирому східному діалекті питаю - пойняли чи нє?
- Я ненавиджу східняків. Я б їх всіх вирізав. - сказав дядько з Карпат.
- Почніть з Діани. - тут же запропонувала метка Женька.
Дядько отетерів. Пожував, позважував слова і відповів:
- Ну, Діана то є виняток.
- Таких винятків на сході України мільйони. - сказала я. - І їх вже вирізають, вибивають, закатовують. Протягом дев'яти років війни. Це роблять росіяни.
Дядько замовк і швиденько ретирувався. Порівняння з росіянином для нащадка УПА виглядало незатишно. Ні, на фронті він не був. На Майдані також не був. Ні, війною особливо не цікавився, доки ракети не полетіли над всією Україною.
Звідки ж береться оцей російський наратив про взяти і вирізати всих українців - чи українців заходу, чи українців сходу, а чи, можливо, українців, що живуть в Києві, а чо вони?
Звідкись береться...
... діло було так.
Сиділо в затишній кімнатці четверо жінок. Двоє з них були родом з карпатського села, а двоє інших родом з села на Запоріжжі.
- Ох ця війна. І коли воно все скінчиться? - спиталась одна.
- Ні, тільки не це! - перелякано зупинила її я. - Ніколи не ставте цього питання перед волонтерами та військовими з фронту. Ми чманіємо від цього питання.
Вона здивовано звела прекрасні очі.
Очі реально були неймовірними. І вся вона була вишуканою красунею. Така вже мальована українка, хоч на портрет у інтер'єрі з пічкою, викладеною кахлями косівської роботи.
- Ну, це тому що нам захочеться надати відповідь. - пояснила я прекрасним здивованим очам. - Ми захочемо сказати, що все закінчиться, коли ви всі будете віддавати донати на армію з кожної зарплатні.
- У нас свої донати. - відповіла вона різкувато. - В мене батько воює. Ми його всім селом збирали.
- А де воює? - спиталась шидко я.
Це питання суто фронтового волонтера. Воно вистрибує само, машинально. Я не владна над цим питанням.
Дівчина назвала населений пункт.
- О, ні. - знову я заперечила. - Сьогодні він в тому місті, завтра в іншому. Тому треба знати підрозділ.
- Я не знаю. Він не каже. - пожалілась прекрасна дівчина.
- Так як же це? - засмутилась я. - А якщо, не дай боже, з ним щось станеться? Як ви будете його шукати?
Дівчина замислилась.
- Ну, він казав, що бригада єгерська...
Я склала двічі по два, прикинула населений пункт і назвала номер бригади. Санді вдоволено гмикнула. Прекрасна дівчина кліпнула прекрасними очима.
- А давно воює? - не спинялась я.
- З початку війни. З березня минулого року.
- О, це теж неможливо. Так казати не можна. - ще більше засмутилась я. - Бо війна почалась дев'ять років тому, а аж ніяк не в березні минулого року. І коли ви кажете, що війна почалась рік тому, це свідчить про те, що до того для вас війни не було, розумієте?
Дівчина повела прекрасними бровами, махнула чудовими віями і мені стало ясно, що її ця обставина аж ніяк не турбує. А й дійсно, що то була ще за війна, я вас прошу.
- А що ви купували йому для служби? - продовжувала я.
- Ну, з початку війни ми йому купили...
ага. Тобто, я не помилилась. Дійсно, для неї війна почалась лише рік тому і вона на цьому наполягає. Досі для неї війни не існувало, і вона цього аж ніяк не соромиться.
- ... форму, берці. Машину. Всим селом збирали, всим селом.
Всим селом. Ясно. От тобі і "у нас свої донати". А я їй про десятину від кожної зарплатні.
- Оця пісня про "я танцюю гопака" це щось страшне. - сказала моя донька для зміни теми.
- Це звичайнісіньке шароварництво. Як "гоп, куме, вареники!" під баян з бубном на весіллі. Як пластикові віночки на п'ятидесятирічних тьотях.
Наші співрозмовниці витягнулись обличчями. Нам стало трохи незручно. Ми запідозрили, що "я танцюю гопака" стоїть у когось з них на рингтоні. А віночки - це звичайний бізнес для туристів.
- Звідки воно взялось? - спитала у повітря Санді.
- З Радянського Союзу. - відказала я повітрю. - Саме там було вигідно підміняти автентичність української культури стадним, отарним, однаковісіньким шароварництвом.
На цьому місці наші співрозмовниці оживились. О, про Радянський Союз вони могли розповісти, кожна з них Союз не пам'ятала, були занадто молодими, але багато чули.
- А от східняки взагалі не знають нічого про українську культуру. - сказала прекрасна українка, друга часто закивала.
- Ми зі сходу. - відповіли спокійно ми.
Обличчя справжніх українок знову витяглись. Та що ж таке, і тут невлад. Якийсь невігласький схід, виявляється, розуміється на автентичності і навіть "я танцюю гопака" ось тут висміює.
Ми знову заховали посмішки.
- Міць української ідеї сходу коли вже є, то вона абсолютна. Бо схід завжди виборював власну українську ідею в складному, багатонаціональному, ба навіть проросійському середовищі. І саме тому українська ідея сходу загартована до незламності. - пояснила я.
- Добре зростати в абсолютно українському середовищі. - додала Санді. - А ти спробуй виплекати власну українську мову там, де лунає виключно російська.
- Та там же одні росіяни, на тому сході! Вони взагалі байдужі до України. - скинула горду голову нащадок УПА.
- ЩООООООО? - встала я зі стільця.
А Санді завмерла і задоволено приготувалась. Вона чудово знала, яке зазвичай йде продовження після цього мого ЩОООООО?
- Тисячі людей сходу б'ються на фронтах протягом ДЕВ'ЯТИ років війни. - почала я, повільно піднімаючись зі стільця. - Тисячі могил, тисячі скалічених і поранених. Їх вбивають і калічать росіяни, тисячі закатованих в підалах Херсону, Донецьку, Луганська, Ізюма. Але все одно схід, центр, південь України йде на фронт і б'ється з росіянами пліч-о-пліч з заходом, північчю України. То перед цими могилами і скаліченими тілами ви смієте казати, що на сході самі росіяни?
Прекрасна дівчина трохи злякалась. Коли я в гніві, я сама себе лякаюсь. Але дівчина все ж буркнула зневажливо:
- Вони б'ються за свої домівки.
- Немає в них домівок. Мільйони втратили власні домівки. Ви можете не повірити, але вони б'ються в тому числі за те, щоб росіянин не дійшов до мирного й затишного Франківська.
- Ой, та нащо нам той Донбас, віддати його та й по всьому... кажуть зазвичай такі люди. Але наша війна почалась ДЕВ'ЯТЬ років тому з того, що деякі люди вимагали віддати Донбас. І це був звичайний сепаратизм. То ж коли зараз люди пропонують віддати Росії ту чи іншу область України, це і є звичайнісіньким сепаратизмом. - підбила риску Санді.
Тут наші співрозмовниці і зовсім отетеріли. Як це? Вони, нащадки УПА - і раптом сепаратистки?
Виходить, так. Як і дядечко, що мріє вирізати геть всіх українців сходу - є насправді типовим кремлівським рупором. Але скажи йому це - не повірить. Він же нащадок УПА.
То звідки ж це береться і чи багато отаких "нащадків" - які не хотіли нічого знати про війну, доки вона точилась десь на сході. Які ненавидять всих "не таких" українців і мріють їх вирізати а чи віддати Росії.
Не знаю. За один день ми зустріли двох. А скільки їх загалом, святих та божих, що "слава Йсу" і в неділю обов'язково до церкви, і пишаються власною українською ідеєю в серцях, і рушники на іконах, і глечики на мисниках - але, як копнути глибше, нічого не знають про ЄДИНУ Й НЕПОДІЛЬНУ УКРАЇНУ.
Чи багато їх? Можливо, й ні. Але звідки ж тоді стільки шанувальників у Фаріон та фаріонщини, цієї прокремлівської мрії про роз'єднання України, про поділ її на чистих і нечистих?
- Коли коханий мій загинув, я взяла прапор України і вирішила вивісити на вікно нашої квартири. Просто в його честь. То до мене одразу набігли сусідки і вимагали зняти прапор, щоб не навести літаки чи ракети на наш дім.
це серце України, одне з її сердець. Коханий був з Харкова. Кохана з Дрогобича. Сусідки - пурядні галицькі пані, святі та божі, сповнені української ідеї з дитинста, та ідея наче була всотана ними з материнським молоком. Аж ось злякались українського прапора. Про всяк випадок не вивішуй.
Галичина.
Чи багато таких?
Не знаю. Історій з прапором у мене декілька. Біженці зі сходу везли з собою прапори, хотіли вивісити на своїх тимчасових житлах, предоставлених їм братами й сестрами, українцями заходу. То прапори вивішувати їм теж забороняли. Не дай боже, літаків наведуть а чи ракета прапор побачить.
Чи багато таких?
Слухайте, я на фронті десятий рік. Я ховала харківських і львівських. Я плакала над братами з Бориславу і з Покровську. Я бачила море військових могил на запорізькому цвинтарі і на Марсовому полі. І я точно знаю, що для львів'янина, який воює поруч з одеситом, давно всі крапки розставлено. А херсонщина б'ється поруч з одещиною. А фланги Закарпаття тримає Дніпро.
І я не говорю про тих, хто зрозумів секрет ЄДИНОСТІ І НЕПОДІЛЬНОСТІ УКРАЇНИ на полі бою. І не про тих, хто, помираючи за Бахмут, твердо знає, що стоїть тим самим за Чернівці, Рівне чи Ужгород.
Ці знають. Давно і твердо.
Я говорю про тил.
Здається, тилу щось десь ще не доходить.
Що, говорячи:
- Та давайте віддамо той Донбас!
той Луганськ!
Харків
Запоріжжя
Дніпро
Суми
Одесу
Чернігів
Херсон
Миколаїв
Київ
тим самим згоджується, що рано чи пізно в такому випадку Росія прийде і скаже:
- Ок, а тепер віддайте мені Львів
Волинь
Франківськ
Тернопіль...
бо це вже було.
Тому не знаю, багато вас чи ні, бажаючих повирізати всих українців сходу - не знаю, багато вас чи ні, тих, хто досі вважає, що на сході всі за Росію - не знаю також, багато вас чи ні, тих, хто боїться вивісити український прапор, навіть сидячи в тилу
Але історію вчіть!
Вчіть історію власної країни.
Бо все це вже було.
Бо Україну ділили не раз, не два, а постійно.
Бо хто так робить - той Кремль, Росія і сепаратизм.
Понятно, ні?
Я, та, що стоїть на фронті десятий рік за Запоріжжя, Київ, за Львів і за Франківськ, на щирому східному діалекті питаю - пойняли чи нє?