- Цікаво, чи настане день, коли вже можна буде не очікувати обстрілів? - Не настане.

[don_katalan]

Diana Makarova
- Давно не було масованої атаки.
- Накопичують.
- І скільки вони будуть накопичувати?
- Ходять чутки, що до осені.
- А потім вдарять?
- Та раніше почнуть вдаряти. Потроху мацаючи своїми мацаками.
- Що мацати?
- Наскільки ми розслабились та заспокоїлись.
- Цивільні?
- Та в першу чергу військові.
- То що, може бути повторення весни 2022?
- Та з такими потворами може бути що завгодно і навіть гірше.
- Що може бути гіршим від масованих ракетних атак?
- .............
- Ясно. Ти все думаєш про ядерку.
- Багато хто думає. Але не всі говорять.
- Цікаво, чи настане день, коли вже можна буде не очікувати обстрілів?
- Не настане.
- Чому?
- Бо та країна дуже велика. Навіть якщо вона розпадеться, вона лишиться досить крупним утворенням. Зі збереженими амбіціями та кровожерливістю.
- Ну ладно, давайте мріяти про море на місці цієї країни.
- Нічого не вийде. Бо навіть коли там буде море, вони вигулькнуть на поверхню і пустять свої ракети.
- Чому?
- Бо гівно не тоне.
- То що ж робити?
- Мати власні ракети. І власну ядерку. Все, чого ми позбулись і що розпродали, що порізали на метал і знову ж спродали.
- Це робили очільники держави, еге ж?
- Це робили всі ми. Навіть коли ми не були дотичними до купівлі-продажу міноборонівської техніки, що ж, ми мовчали, коли в країни вибивали зуби. Тепер нарощуємо нові зуби. Процес довгий, особливо під час війни.
Це робили всі ми, будемо чесними.
Хтось мовчав, хтось відмахувався, зариваючись до своїх проблем. А хтось активно продавав і купував.
Маю знайомого волонтера, досить небідну людину. Так він колись в ідіотизмі одкровення зізнався, що робив власні статки на продажу військової техніки. Захлинаючись від ідіотичного захвату, той волонтер розповідав, як різав на метал новісінькі машини зі складів армії.
Тепер волонтерить, що ж. Здається, й син його воює. Цікаво, чи проводить аналогії той поважний і сповнений задоволення від власної співпричетності до фронту, дядечко. Чи розуміє він, що колись, років так надцять тому, ріжучи на метал новісінькі армійські машини й танки - він різав тіло власного сина?
Майже два роки тому ми вимагали від високого командирства закупівлі машин для фронту. Наївні, ми гадали, що ось, прийшли нові воєначальники, ці вже начебто не замарані в розпродажах армії колишніх років України. Ці і кар'єри свої зробили на війні. Ці розуміють потреби власної армії.
На нашу вимогу була відмова. Більш того, нам ясно дали зрозуміти, що й так машин цих на фронті забагато, треба вилучати.
Цікаво, чи розуміє наш улюблений Генштаб і наш улюблений Главком, що, відмовившись закуповувати машини для фронту два роки тому - вони різали тіла власних синів?
Навряд чи. Бо з їхніми синами все в порядку. Було і буде.
Коли ми переможемо?
Коли нарешті зрозуміємо, що не маємо права різати тіла власних дітей. Коли нарешті зрозуміємо, що сидіти й тупо чекати, коли в країни-яка-мусить-стати-морем закінчаться ракети - це нереально тупо.
Коли нарешті зрозуміємо, що нам потрібні масові закупівлі власних:
- машин
- техніки
- літаків
- ракет
- та грець із ними, нехай навіть з ядеркою
Коли, коли ж ми розминулись зі своєю могутністю?
За Кравчука? За Кучми? За першого міністра оборони, що дав відмашку на грабуй власну армію? А інші вже пішли накатаною доріжкою.
Ні.
Ми розминулись тоді, коли один дядечко почав робити власні статки, ріжучи на метал новісінькі машини й танки української армії - і цей шлях зацементувався тоді, коли цей же дядечко став поважним волонтером і почав дуже патріотично співати, що душу й тіло він положе за нашу свободу.
А різав він тіла ваших синів.
І не лише він.
То що ж нам споглядати сусіднє гівно, яке не тоне? Ми маємо своє. І воно теж досить активно спливає. Он бачите - співає гімн України, поклавши руку на серце. Активно волонтерить. І поважає себе страшенно.
Озирніться, це гівно поруч.