Кримські замальовки з натури

[don_katalan]

Алі Татар-заде
патрети путіна завезли в школу тільки в п'ятнадцятому році. До того директор Варвара Осіповна неодноразово зверталася в окупаційне міністерство, та отримувала лише накази: "Закупайте самі. Партрети єсть в каждом магазине".
Єсть-то оні єсть, але коштують наче дорога книга.
Але в бюджет 2015 року було включено кілька мільйонів на патріотичну агітацію падрастающого покоління, і в школу нарешті прислали одразу три парсуни в скляних рамках.
Воєнруку Лєонтію Потапичю одразу не сподобалось, що рамкі стекляні. "Легко розіб'ються", - казав він, - "А потім комісія за комісієй, і докажи шо не диверсія".
Лєонтій Потапичь мав всі підстави не радіти комісіям.
У воєному кабінеті, зачиненому ним на ремонт ще чотирнадцятого року, досі висіли агтітаційні матеріали України.
Герби, прапори, портрети гетьманів, присяги.
Будучи людиною з військово-стратегічним мисленням, воєнрук розумів, що з міркувань тактики це слід негайно знищити, а з міркувань стратегії - надійно сховати. Але куди?
Перевезти собі на дачю - ніби слушна думка, навряд чи хтось колись додумається обшукувати хатку шкільного воєводи. Проте, в тому 1 на 99 випадку, якщо додумались би, це означало б вірну смерть.
Просто знищити рука не здіймалася. Незадовго до "собитій, круто ізмєнівших сутьби Крима і человечества", Леонтій Потапичь ледве вирвав ці добротні матеріали в конкурента - старіючого генеральського сина з деревенської школи. Це було свого роду змагання, що почалося ще змолоду, коли обидва - стрункі підтягнуті офіцери - закохалися в одну й ту ж саму вчительку, майоршу. До лисого коліна ці двоє продовжували неоголошене суперництво за будь-якого приводу.
- Будемо сподіватися на краще, - перервав думки Потапичя набожний голос Варвари Осіповни.
Кращі сподівання не виправдалися.
Діти якось одразу невзлюбили сувору, по-вовчі насторожену голову ВлдімВлдімчя,
що вона раптом з'явилась в Реакреациі - улюбленій галереї для відпочинку всіх класів з третього по десятий.
Не було тижня, окрім канікул, щоби йому не домальовували щось дотепне, або приклєювали щось додаткове, прикрашаючи якимісь закорючками.
Уборщіця тьотя Марфа збилась з ніг, прибираючи ці вияви дитячої творчості, але довго ховала інциденти від начяльства.
Марфа пережила чотирнадцять директорів, п'ятьох президентів ("І етово переживу", - з надією казала собі вона, стираючи фіолетовий фломастер з пики путина)
і чотирьох генсеків,
піднялась з простої посудомойки до начальниці уборщецького лічьного состава та на півставки була шкільним психологом.
Але Реакреацію не довіряла нікому. Ці молоді та ранні прибиральниці тільки вміють, що сраками крутити перед старшокласниками. А то вона не бачить, що навмисно беруть такі пози, ніби нагинаючись за мотлохом. Хіба можна довірити їм портрет государственого діятеля?
Але грім серед ясного неба грянув, як його не ховали.
Одного дня, одразу після лінейки на тему "Ухутшение тревожного положенія в акружающих Великую Расію странах", содержиме патретика зникло.
Як так могло статися - біс його зна.
Всі вчителі були прямо тут. Стояли спинами до вождя. Невже хтось з них? Ні, такі безумці уїхали з Криму ще в 2014.
Варвара Осіповна зірвала злість на тьоті Марфі, хоча обидві розуміли, що та невинувата.
А потім, зм'ягчившись, відкрила сейф, де ховалися важливі документи, і витягла звідти запасний потрет путіна - вже другий з трьох.
- З тим обережніше, - строго сказала вона, - Річний запас.
За два дні таємниця крадіжки розкрилася.
Але не тихо, а скандально.
Учень, що викрав портрет, переробив його на маску.
Він обкарнав вовчий череп Влдім-Влдімчя ножицями, прорізав дірки на місці оченят, трохи їх розширівши - ті були аномально вузькі до пропорцій маски - і начепивши гумову мотузку, надягнув її собі на голову.
Кажуть, хотів налякати семклашок, що постійно відбирали в нього пиріжки.
Інші подейкують, зробив це наспор, намагаючись привернути увагу одної дівчинки із паралельного.
Як би ні було, а скінчилось катастрофою.
Сховавшись в минус першому поверсі, де завжди економлять на світлі, крадій сподівався на ефект напівтемряви.
Проте вийшла до нього не бажана дівчинка і не гурт ненависних семикласників, а учительниця русскаго язика і літератури, Пелагея Дмітна.
Вона побачила у темряві щось бліде і моторошне, дуже невисокого росту, і коли розпізнала це знайоме обличчя, то отримала серцевий напад.
"А він і справді карлик!" - встигла вона подумати перед тим як її окутала темрява.
Порушника, разом з татом і мамою, зібрали на "расширений педсовет", який насправді був якраз звуженим.
Туди запросили тільки тих вчителів, що воленс-ноленс стали свідками катастрофи.
Перші п'ять хвилин ніхто не хотів приступати до діла.
Обмінювались новинами про те, як себе почуває Пелагея Дмітна. "Поки що в лікарні, але вже перевели з реанімациі в просту палату".
Тема себе вичерпала.
Порушник сидів на окремому стільці в куточку, готовий до всього.
Перед його очима проносилось все коротке життя.
Тато стояв поруч, готовий дати подзатильника в критичний момент, коли треба показати щире каяття отприска.
Мама шепотіла:
- "Тюрма. Как твой дядя. Все повторяється".
Варвара Осіповна обвела присутніх важким поглядом.
Таким дивиться, може, бос італійськой мафії у США, коли точно знає, що серед присутніх може бути зрадник.
- У нас всего два вибора, - сказала вона. - Какой бими невибрали, назад пути не буде.
Мама школяра зарюмсала в платочок.
- Пєрьвий. Ми обовсьом сообщяєм в висшиє інстанциі. Умиваєм рукі. Передайом сутьбу ученика в дальнейшее распоряжение...
Тато дав подзатильник порушнику:
- Просі прощения, бистро!
Але той, потрясьоний, мовчав.
- Второй, - продовжила Варвара Осіповна. - Ето будет трудное решение.
Від ціх слів застогнали навіть деякі вчителі.
- Ми замінаєм ето дєло. - вона перечекала гул емоцій, підвищила голос. - Нєт, не под мою атветственость, і не надійтесь. Под вашу опщую атветственость. Тоесть каждого із тут присущіх.
- Ето как? - подала голос тьотя Марфа.
- Ето вот как. Єслі хоть одна сссс... свидетель проболтаєтса, то послєдствія будут для всіх. Єсть лі у нас увереность в том, что дєло не вийдет с етой комнати?
- А какже Пелагея Дмітна? - спросила тьотя Марфа.
- Вона дала згоду на другий варіант.
Мама порушника кинулась обіймати директоршу, а та - брезгливо відсторонятися.
Розкраснівшийся хлопець підхопивсь зі стула, як з розпеченої пательні.
- Я больше так не буду! нікогда!
З нього взяли клятви, що він більше нікогда,
і відпустили разом з мовчазними родителями.
Далі пішло технічне обговорення.
- Портрет повісити так високо, щоби його не дістала ні одна сссс сущность в етой школі.
- Під потолок? - радісно сплеснула руками тьотя Марфа.
- Та хоч на потолок!
- Дался ім етот патрет! - недоумевала вчителька математики, Мелентія Тимофєвна.
Всі подивилися на неї, як на дуру.
Мелентія Тимофєвна була щойно з якогось Мансихантийску, не розуміла кримських реалій.
А та продовжувала:
- У меня в класє і Чєбишев вісєл, і Софья Кавалєвская. Уж нашто прімічятельниє особи. І нікто ні разу за всє годи не оскверніл іх, даже не подумал. Может, тут клімат какой асобий? Дєті йуга, темпераментниє, гарячіє...
Серед присутніх не було Леонтія Потапичя.
Він зараз трудився в кабінеті ваєнной подготовки.
- Комісія будєт, как піть дать, - казав він собі, діловито постукуючи молоточком.
Відійшов на крок, полюбувався своєю роботою.
На добротних дошках, що залишилися с украінського часу, тепер були прибиті плакати російського воєнкомата.
Тут був і гімн Росії, і атривкі із рєчі путина ("Ми нікагда нє начінаєм войни, но ми іх всєгда заканчіваєм"), і нова форма для солдат усіх підрозділі.
Все це було прибите до зворотнього боку дошок.
А на тильному, невидимому оку боці, сховалися українські плакати.
Сумно усміхнений Петлюра і бадьоро налаштований Сагайдачний вперили очи в побілену стіну.
Воєвода спробував одним рухом перегорнути дошку.
Якщо знати, куди натиснути, вона миттево змінювала орієнтацію з української на російську і назворотне.
- Геніально, - похвалив Потапичь сам себе. - А тепер прибити гвоздиком, щоб ніхто не обнаружив.