![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
...я хотіла написати про те, що зараз росіяни примусово евакуюють цивільних з місць бойових дій. Я хотіла написати про те, що ми давно мусили б це зробити, але наша демократична держава ніяк не може наважитись на цей крок. Також я хотіла написати про те, що оця примусова евакуація цивільних росіянами, евакуація під арештами - вона запишеться падлюкам в плюс. А наша повага до вибору громадянина обов'язково запишеться нам в мінус. І нас по-любому проклянуть ті, хто відмовився евакуюватись.
Але вони нас проклянуть і тоді, коли ми почнемо їх евакуювати примусово...
(записки сержанта Ріплі)
... головна помилка вцілілого - що він, рятуючись сам, обов'язково чомусь хоче врятувати ще когось. І сержант Ріплі в останню мить біжить за кицею. Потім за дівчинкою. І отримує потім за це все, що треба отримати для продовження серії фільмів.
Порятунок людей, а особливо людей, які не хочуть рятуватись - він як гумовий канатик. Його можна натягувати довго, але нарешті він порветься і дасть по голові рятівникові. Саме рятівникові.
Ми врятували свого часу півтори тисячі народу, ми їх утримували скільки могли. Але більшість з них повернулась назад, на окуповану територію. Звідти вони почали дзвонити нам і знову просити допомоги і утримання. Ми відмовили. Ми категорично відмовили навіть в медикаментах - люди обрали, де вони хочуть жити, що ж, нехай тепер їм допомагають ті, до кого вони поїхали. Сепаратисти і окупанти.
І люди нас прокляли.
Люди, за яких ми клали здоров'я, ставили на кон свої життя, годували потім і забезпечували всим необхідним - нас прокляли. Бо ми відмовили в продовженні рогу ізобілія.
Ми довго допомагали сім'ї біженців, там була хвора дитина. Мама й бабуся не хотіли влаштовуватись на роботу, бо ж хвора дитина. Ходяча дитина, просто гастроенторологічні проблеми. Але мама й бабуся не хотіли влаштовуватись на роботу, бо нащо? Приїдуть волонтери й допоможуть. Коли ми нарешті поставили категоричну вимогу - пора знайти роботу, або ось вам альтернатива, безкоштовний будиночок в селі, не прийдеться принаймі стягуватись на оплату дорогущої оренди в місті - нас обурено ледь не прокляли. Мовляв, чого це ми будемо жити в селі? Ми в городі хочемо.
На тому наш допомога й скінчилась, гадаю, нас нарешті прокляли.
Коли ми готувались до вторгнення - ми скликали до себе багатьох знайомих, ми були впевненими, що разом зможемо пересидіти за містами, які (ми були впевнені) почнуть накривати вогнем.
Коли план не спрацював, на Україну все ж посунула армада, по селах чи по містах, полях чи шляхах - ми почали ладнати евакуацію. Паралельно ми обдзвонювали тих, хто, на нашу думку, не може виїхати сам і пропонували виїздити разом. Нам чемно відмовляли. Люди вирішували лишатись.
Потім вони нас прокляли.
А чому це ви, наприклад, не приїхали і не вмовили?
І вобше, ми не відмовлялись, ми сиділи і чекали, що ви приїдете. Що це за скріни переписки ви показуєте, які ще скріни, як вам не соромно тицяти нам скріни переписки, нічого не знаю, не маніпулюйте нами!
Прокляли.
Коли ми домчали до Карпат, там розмістили робочий штаб Ф.О.Н.Д.у, а також дітей та тварин з однією робочою групою Ф.ОН.Д.у, яка мала працювати з-за кордоном - а інша робоча група розвернулась і поперла назад до Києва, стояти за Київ і вмирати за Київ, ми в цьому були дещо впевненими. Ну, виявилось, що можна жити і працювати без домівки, а також можна працювати і для Києва, і на інші фронти. Що ми і робили. І все ж продовжували пропонувати іншим виїхати туди, до нашого робочого штабу. Пропонували не всим, а тим, в кого старі й малі.
Дехто нас прокляв одразу, а дехто через рік.
- Ты поехала сидеть в Карпатах, а я на фронт. - сказали мені.
- В сенсі? - отетеріла я. - Я п'ять годин сиділа в Карпатах. Вірніше, лежала. Треба було трохи поспати, перш ніж перепакувати автобус і мчати назад.
- А чего же ты мне предлагала выехать? Я пооооомню...
Ну, блін. Бо в тебе старенькі батьки. Бо грозила окупація. Бо у Ф.О.Н.Д.у було рятівне місце, де можна було переховати старих і малих. Бо я не лише тобі таке пропонувала, а всим, кому хотіла допомогти. Все це можна було сказати і посміятись за добро, яке ніколи не буває безкарним.
Але я лишень відповіла:
- Вибач. Вибач, що турбувалась за тебе і хотіла тобі допомогти.
Вибух гніву був у відповідь:
- Не манипулируй мною!.. - кричали мені.
Порвалась гумова мотузка, на якій висить порятунок людей іншими людьми.
Як бачите, головні прокляття на людину сипляться від тих, кого людина бажала врятувати. І це закон, і це нормально, до речі. Стара примовка:
- Не буває доброго діла, яке б проходило безкарно. - має таки сенс.
АЛЕ!
і тут знову вишенька на тортику, до якої дочитали найтерплячіші. І тут нарешті висновок, і тут епілог, і апогей апофеозу...
... сержант Ріплі, бита і вчена всима своїми помилками вцілілого, забита своїми і Чужими, а також обцілована слюнями Чужого, бо вона вже його мама внізапно, мать-мать-мать - знову мчить і рятує дівчину-андроїда. Вона не може нічого з собою зробити. Для неї термін вижити - ніщо, коли ти вижив сам і більш нікому не допоміг.
Нічого не можу з собою зробити й я. Я знову лізу й лізу зі своєю рукою допомоги. І коли раптом знову посуне армада і треба буде втікати - я знову буду терзати телефон і пропонувати виїзд тим, хто потім мене і прокляне ж, перевірено.
... люди, які і зараз ризикують життями, щоб витягнути з пащеки смерті людей, яким не дуже й хочеться витягуватись - ви все робите правильно.
Люди, які витягують сепарських тьоток, які кричать їм:
- Вот скоро наш Путин придет! - що ж, ви робите все правильно.
Бо людина не може і не мусить пройти повз іншу людину, коли та, дурепа, гине. Бо це про саму людину, а не про дурну сепарську тітку.
Але, люди, які витягують інших людей від смерті - готуйтесь. Не знаю, чи ви в курсі, але вас проклянуть. Можливо, не всі. Можливо, частково. Можливо, головна похибка вцілілого, що він пам'ятає лише те, що його порізало - оці прокльони і оце тикання потім в очі:
- А чому ви не приїхали за нами?
- Так ти ж відмовилась!
- Та хіба?
або:
- А я поооооомню, как ты предлагала мне помощь. Ишь какая! - кинуте тобі з образою і злістю.
Все одно рятуйте.
Бо злість ідіотів - вона голосна.
А вдячність врятованих тобою - вона тиха. Вона іноді просто нечутна. Але вона живе в душах, я вірю. Як живе в моїй душі подяка тим, хто давав нам прихисток дорогою, хто чекав на місці нової дислокації, хто допомагав як міг і чим міг.
Бо рятуємо ми інших не заради вдячності.
Бо рятують нас інші не заради вдячності.
Бо це була головна правда вцілілих. Те, що дозволило протриматись Україні і страшно, туго, але все ж повзти до Перемоги.
А похибки вже лізуть потім. І слюні Чужого - не найгірші з них.
Сержант Ріплі.
записки
...я хотіла написати про те, що зараз росіяни примусово евакуюють цивільних з місць бойових дій. Я хотіла написати про те, що ми давно мусили б це зробити, але наша демократична держава ніяк не може наважитись на цей крок. Також я хотіла написати про те, що оця примусова евакуація цивільних росіянами, евакуація під арештами - вона запишеться падлюкам в плюс. А наша повага до вибору громадянина обов'язково запишеться нам в мінус. І нас по-любому проклянуть ті, хто відмовився евакуюватись.
Але вони нас проклянуть і тоді, коли ми почнемо їх евакуювати примусово.
Я хотіла написати про те, що квашняві люди, які не хочуть рятуватись самі - обов'язково колись та проклянуть своїх рятівників.
Я хотіла написати про те, що інші люди просто не можуть врятуватись самі, і ніколи тут розбиратись, хто хоче, але не може - і навпаки - а просто рятуй всіх, а хоч і примусово.
Здається, я саме про це і написала...
...я хотіла написати про те, що зараз росіяни примусово евакуюють цивільних з місць бойових дій. Я хотіла написати про те, що ми давно мусили б це зробити, але наша демократична держава ніяк не може наважитись на цей крок. Також я хотіла написати про те, що оця примусова евакуація цивільних росіянами, евакуація під арештами - вона запишеться падлюкам в плюс. А наша повага до вибору громадянина обов'язково запишеться нам в мінус. І нас по-любому проклянуть ті, хто відмовився евакуюватись.
Але вони нас проклянуть і тоді, коли ми почнемо їх евакуювати примусово...
(записки сержанта Ріплі)
... головна помилка вцілілого - що він, рятуючись сам, обов'язково чомусь хоче врятувати ще когось. І сержант Ріплі в останню мить біжить за кицею. Потім за дівчинкою. І отримує потім за це все, що треба отримати для продовження серії фільмів.
Порятунок людей, а особливо людей, які не хочуть рятуватись - він як гумовий канатик. Його можна натягувати довго, але нарешті він порветься і дасть по голові рятівникові. Саме рятівникові.
Ми врятували свого часу півтори тисячі народу, ми їх утримували скільки могли. Але більшість з них повернулась назад, на окуповану територію. Звідти вони почали дзвонити нам і знову просити допомоги і утримання. Ми відмовили. Ми категорично відмовили навіть в медикаментах - люди обрали, де вони хочуть жити, що ж, нехай тепер їм допомагають ті, до кого вони поїхали. Сепаратисти і окупанти.
І люди нас прокляли.
Люди, за яких ми клали здоров'я, ставили на кон свої життя, годували потім і забезпечували всим необхідним - нас прокляли. Бо ми відмовили в продовженні рогу ізобілія.
Ми довго допомагали сім'ї біженців, там була хвора дитина. Мама й бабуся не хотіли влаштовуватись на роботу, бо ж хвора дитина. Ходяча дитина, просто гастроенторологічні проблеми. Але мама й бабуся не хотіли влаштовуватись на роботу, бо нащо? Приїдуть волонтери й допоможуть. Коли ми нарешті поставили категоричну вимогу - пора знайти роботу, або ось вам альтернатива, безкоштовний будиночок в селі, не прийдеться принаймі стягуватись на оплату дорогущої оренди в місті - нас обурено ледь не прокляли. Мовляв, чого це ми будемо жити в селі? Ми в городі хочемо.
На тому наш допомога й скінчилась, гадаю, нас нарешті прокляли.
Коли ми готувались до вторгнення - ми скликали до себе багатьох знайомих, ми були впевненими, що разом зможемо пересидіти за містами, які (ми були впевнені) почнуть накривати вогнем.
Коли план не спрацював, на Україну все ж посунула армада, по селах чи по містах, полях чи шляхах - ми почали ладнати евакуацію. Паралельно ми обдзвонювали тих, хто, на нашу думку, не може виїхати сам і пропонували виїздити разом. Нам чемно відмовляли. Люди вирішували лишатись.
Потім вони нас прокляли.
А чому це ви, наприклад, не приїхали і не вмовили?
І вобше, ми не відмовлялись, ми сиділи і чекали, що ви приїдете. Що це за скріни переписки ви показуєте, які ще скріни, як вам не соромно тицяти нам скріни переписки, нічого не знаю, не маніпулюйте нами!
Прокляли.
Коли ми домчали до Карпат, там розмістили робочий штаб Ф.О.Н.Д.у, а також дітей та тварин з однією робочою групою Ф.ОН.Д.у, яка мала працювати з-за кордоном - а інша робоча група розвернулась і поперла назад до Києва, стояти за Київ і вмирати за Київ, ми в цьому були дещо впевненими. Ну, виявилось, що можна жити і працювати без домівки, а також можна працювати і для Києва, і на інші фронти. Що ми і робили. І все ж продовжували пропонувати іншим виїхати туди, до нашого робочого штабу. Пропонували не всим, а тим, в кого старі й малі.
Дехто нас прокляв одразу, а дехто через рік.
- Ты поехала сидеть в Карпатах, а я на фронт. - сказали мені.
- В сенсі? - отетеріла я. - Я п'ять годин сиділа в Карпатах. Вірніше, лежала. Треба було трохи поспати, перш ніж перепакувати автобус і мчати назад.
- А чего же ты мне предлагала выехать? Я пооооомню...
Ну, блін. Бо в тебе старенькі батьки. Бо грозила окупація. Бо у Ф.О.Н.Д.у було рятівне місце, де можна було переховати старих і малих. Бо я не лише тобі таке пропонувала, а всим, кому хотіла допомогти. Все це можна було сказати і посміятись за добро, яке ніколи не буває безкарним.
Але я лишень відповіла:
- Вибач. Вибач, що турбувалась за тебе і хотіла тобі допомогти.
Вибух гніву був у відповідь:
- Не манипулируй мною!.. - кричали мені.
Порвалась гумова мотузка, на якій висить порятунок людей іншими людьми.
Як бачите, головні прокляття на людину сипляться від тих, кого людина бажала врятувати. І це закон, і це нормально, до речі. Стара примовка:
- Не буває доброго діла, яке б проходило безкарно. - має таки сенс.
АЛЕ!
і тут знову вишенька на тортику, до якої дочитали найтерплячіші. І тут нарешті висновок, і тут епілог, і апогей апофеозу...
... сержант Ріплі, бита і вчена всима своїми помилками вцілілого, забита своїми і Чужими, а також обцілована слюнями Чужого, бо вона вже його мама внізапно, мать-мать-мать - знову мчить і рятує дівчину-андроїда. Вона не може нічого з собою зробити. Для неї термін вижити - ніщо, коли ти вижив сам і більш нікому не допоміг.
Нічого не можу з собою зробити й я. Я знову лізу й лізу зі своєю рукою допомоги. І коли раптом знову посуне армада і треба буде втікати - я знову буду терзати телефон і пропонувати виїзд тим, хто потім мене і прокляне ж, перевірено.
... люди, які і зараз ризикують життями, щоб витягнути з пащеки смерті людей, яким не дуже й хочеться витягуватись - ви все робите правильно.
Люди, які витягують сепарських тьоток, які кричать їм:
- Вот скоро наш Путин придет! - що ж, ви робите все правильно.
Бо людина не може і не мусить пройти повз іншу людину, коли та, дурепа, гине. Бо це про саму людину, а не про дурну сепарську тітку.
Але, люди, які витягують інших людей від смерті - готуйтесь. Не знаю, чи ви в курсі, але вас проклянуть. Можливо, не всі. Можливо, частково. Можливо, головна похибка вцілілого, що він пам'ятає лише те, що його порізало - оці прокльони і оце тикання потім в очі:
- А чому ви не приїхали за нами?
- Так ти ж відмовилась!
- Та хіба?
або:
- А я поооооомню, как ты предлагала мне помощь. Ишь какая! - кинуте тобі з образою і злістю.
Все одно рятуйте.
Бо злість ідіотів - вона голосна.
А вдячність врятованих тобою - вона тиха. Вона іноді просто нечутна. Але вона живе в душах, я вірю. Як живе в моїй душі подяка тим, хто давав нам прихисток дорогою, хто чекав на місці нової дислокації, хто допомагав як міг і чим міг.
Бо рятуємо ми інших не заради вдячності.
Бо рятують нас інші не заради вдячності.
Бо це була головна правда вцілілих. Те, що дозволило протриматись Україні і страшно, туго, але все ж повзти до Перемоги.
А похибки вже лізуть потім. І слюні Чужого - не найгірші з них.
Сержант Ріплі.
записки
...я хотіла написати про те, що зараз росіяни примусово евакуюють цивільних з місць бойових дій. Я хотіла написати про те, що ми давно мусили б це зробити, але наша демократична держава ніяк не може наважитись на цей крок. Також я хотіла написати про те, що оця примусова евакуація цивільних росіянами, евакуація під арештами - вона запишеться падлюкам в плюс. А наша повага до вибору громадянина обов'язково запишеться нам в мінус. І нас по-любому проклянуть ті, хто відмовився евакуюватись.
Але вони нас проклянуть і тоді, коли ми почнемо їх евакуювати примусово.
Я хотіла написати про те, що квашняві люди, які не хочуть рятуватись самі - обов'язково колись та проклянуть своїх рятівників.
Я хотіла написати про те, що інші люди просто не можуть врятуватись самі, і ніколи тут розбиратись, хто хоче, але не може - і навпаки - а просто рятуй всіх, а хоч і примусово.
Здається, я саме про це і написала...