Diana Makarova · НЕ ТРЕБА

[don_katalan]

Лунає над Україною крик волонтерства - НЕ ТРЕБА.
Але не чують крику, але поспішають причинити добро.
Але прагнуть нанести щастя.
Вопрєкі і воістіну
Амінь...
я розкажу вам історію.
... місто Спітак було зруйноване вщерть. Були зруйновані інші міста Вірменії, і маса країн пересилала гуманітарну допомогу в ці міста. Наше село теж взялось до збору посилок.
Наші дітиська були зовсім крихітними, але якась частина колготок, футболочок, светриків, комбінезонів йшла вже на антресолі і в запас. І ми почали шарпати ті запаси, дістаючи поношені скарби і ладнаючи посилку бідним людям, які враз позбулись всього.
Ми кидали до коробок поношені колготи, пошарпані светрики - все те, що зберігається від старших до молодших, що можна ще поносити по дому, а ось же якраз невістка вагітна, а ось же і ми ще не збираємось зупинятись, всі ті колготочки і знадобляться.
І раптом ми зупинились.
І раптом ми зиркнули в ту коробку, завалену вже поношеним, але ще пристойним начебто хламом.
І я відкрила шафу, полізла до полички, де лежали новенькі колготи, ще з бірочками, новісінькі светри і курточки, абсолютно нові, нещодавно куплені, штани й шапочки. Все те, на що зтягувались грошима, в що вкладались, щоб було нове для виїзду у місто, походу в гості а чи до лікаря.
А старий хлам ми зібрали і знову вклали для зберігання, носити по дому.
Чому ми так зробили? Чому нам раптом стало соромно за хлам, яким збирались ми поділитись? Чому ми вигребли і віддали останнє нове, в яке вкладались бідацькими грошима? Ми ж навіть ніколи не побачимо тих людей, яким відправили допомогу.
Бо стало соромно за самих себе.
Бо просто уявили, як буде людям, що враз позбулися всього - отримати злиденне, запране, заношене.
А ось історія пізніша.
... ми були бідними.
Мама вмирала і вся зарплатня мого чоловіка йшла на її медикаменти. Зарплатня була невисокою. 90-ті, 2-хтисячні роки. Ми дійсно бідували. Але ми працювали до скону, діти не були голодними. Одяг та взуття - так, це була проблема. Їх треба було купувати, діти росли.
Якось я поїхала до далеких родичів. Треба було зустрітись в сімейних справах. На цю поїздку ми позичили грошей.
Я приїхала до родичів. Родичі теж колись були бідними, але таки вигреблись з цього становища. Свої питання в сімейних справах я вирішила, ми посиділи, поговорили - і раптом родичі забігались.
- Ми ж тут полізли на антресолі, в нас там купа одягу, з якого повиростали наші діти. - сказали родичі.
- А твої діти якраз ще в цих розмірах, то забери цей одяг. - сказали вони.
Та хто ж проти? У великих кланових сімействах молодші завжди доношують за старшими. І родичі почали пакувати цей дитячий поношений одяг. І чим довше вони пакували, тим ширшими ставали мої очі. Там були:
- драні дитячі колготи
- пошарпані светрики, які "всілись" після прання до іграшкових розмірів
- полинявші блузочки й сорочки
- пропалені штанці
- розтягнуті і викатані аж до прозорості трикотажні штанці та футболки
Ось що дбайливо пакувалось в ритмі "на тобі, небоже, що мені негоже" - а я дивилась на те пакування і мовчала.
Чому я мовчала?
Я не мала тоді ані слів, ані рішучості, щоб відмовитись від того дрантя. Мабуть, така рішучість напрацьовується з роками. Я була молодою. Ще дуже молодою. І я чесно любила своїх родичів, тому й не хотіла їх засмучувати.
А вони?
А вони нас любили? Коли пакували все те пропалене, пошарпане, дране, плямисте.
Подорослішавші діти моїх родичів підійшли до того пакування, зиркнули на нього і заховались в своїх кімнатах. Коли я вже взялась за сумки й пакунки, повні дрантя - діти-підлітки вийшли зі мною попрощатись. Вони несли власні пакунки.
- Тут моя нова блузка і спідничка. - сказала менша.
- Тут наші нові светри і штани. - сказали старші.
Дітям було дуже соромно, і я вловила цей сором. Мої родичі не вловили.
- Так а в чому ти підеш на свято? - обурились вони. - Ми ж тобі щойно це купили!
- Нічого. - сказала старша. - Я вдягну іншу спідничку і блузу.
Інші діти кивнули згідно.
Я вийшла, обтяжена пакунками. Я сіла в транспорт і проїхалась кілька зупинок. Потім я вийшла, знайшла сміттєві баки і викинула все те дрантя, яким мене обдарували родичі. Я лишила тільки пакетики, які мені вручили діти-підлітки моїх родичів. Ті пакети я привезла додому і вручила моїм малим дітям як подарунки молодшим дітям клану від старших дітей клану.
Мені було боляче. Мені було страшенно боляче. Ми бідні, але не злиденні. Повторювала я собі пошепки. І я чудово розуміла, чому ті діти-підлітки моїх родичів зрозуміли ницість ТАКОЇ передачі. Чому вони вирішили краще відмовитись від своїх нових речей, але не принижувати молодших дітей тим дрантям.
Бо вони самі проходили через таке. Коли зростали в сім'ї, яка була бідною. Бо вони, схоже, пам'ятали, яке дрантя для них скидували їхні знайомі в ритмі - на тобі, небоже, що мені негоже.
І пам'ятали це приниження в дитячих своїх душах.
Пройшло багато років. Мої онуки зараз старші за тих моїх дітей у тих роках. Але коли я згадую цю історію, біль знову пронизує, точно як тоді. Коли я їхала з цими пакунками дрантя у пошуках сміттєвих баків. І вдячність до тих розумних дітей моїх родичів пронизує теж. Ці діти неначе взяли естафету нашого сорому, коли ми ділились зі Спітаком і віддали останнє нове - аби не соромитись бідацькими заношеними гардеробами.
І це питання гордості. Власної гордості дарувальників - чи готові ми так соромитись перед незнайомими людьми?
І це питання гордості. Власної гордості отримувачів - чи готові вони приймати дрантя, чи знайдуть сили відмовитись, а чи не захочуть образити дарувальників?
І це питання також розуміння обстановки.
Чи взнав ти, як воно на фронті з продуктами, перш ніж готувати караван вареників та олів'є голим-босим сонечкам?
Чи взнав ти, як воно взагалі, біженцям, отримувати драні штани від тебе, сердобольного?
Чи взнав ти реальну обстановку в Україні і реальні потреби?
Чи зробив ти це, дарувальнику - бо, схоже, терпіння вже закінчується не лише в мене. Почитайте цитати, я їх наводжу нижче. То криком кричить волонтерство України.
Бо наша чемність мовчить довго - але наша гордість вже вибухає.
Ми, може, й бідні.
Ми, може, і переживаємо вкрай складну ситуацію в країні.
Але ми не злидні підзаборні.
Та й злидням не кидайте дране шмаття. Не треба. Бо це найперше говорить лише про вас. І тільки про вас.
Чи потрібні Україні ковдри, одяг, взуття для біженців? Потрібні, звичайно. Але скільки і в якому стані - ось ключове питання.
А ось цитати з відкритого посту і коментарів, де волонтери просто кричать про наболівше:
====="Пригадую, як нам аж з Ірландії приперли фуру злежалого взуття, покритого пліснявою... Ну як приперли... Довелося самим по нього їхати в Польщу, перевантажувати в два буси, мати повно клопотів на митниці, затратити купу ресурсів (часу, робочих рук, пального). Нам підло збрехали, що їде допомога для ЗСУ, і ми повірили на слово... "=====
====="Результат гора мішків на викидання мотлоху. І всього 2 ящечки доброї одежі. Мене розібрала така злість та справжнє люте зневажання тих італійців,які оце дають і думають,що ми гірше бомжів."=====
====="Одного разу італійку здивувало те що в мене в Україні є телевізор, це було давно але менталітет в них той самий. До прикладу написала що люди з інших країн думають що ми дуже бідні і ті пірвані штани що вона мені дала від свого покійного діда доносити або віддати комусь в Україні не знаю але мені так було ніяково."=====
====="я колись теж багато сортувала. Сором сказати, але віддавали дитячі заср@ні труси. Все повикидала нафіг і сказала ......., щоб у тої ......... більше нічого не брав."=====
====="гори цивільного злежаного одягу. Так, воно нове, і справді гарне, але не це нам зараз потрібне!!!!!
Моє просторе приміщення вмить перетворилося на захаращений непотребом склад... І головне - я навіть не знаю, від кого ця допомога. Так, ми подякували людям, які це зібрали і привезли, але я не знаю, що з цим робити. Ми затратили багато свого часу, коштів, праці, щоб це забрати з кордону і привезти сюди. Це була помилка! Більше я так не робитиму. Лише від своїх, від тих, хто розуміє важливість того, що передає в Україну."=====
УВАГА!
ЗАРАЗ ПІДТЯГНЕТЬСЯ ШАНОВНА ДІАСПОРА І ПОЧНЕ ПОЯСНЮВАТИ, ЩО НЕ ВСІ ТАКІ
Шановна діаспоро.
Ми чудово знаємо, що не всі з вас такі. Що не всі думають про Україну, як про злиденне місце, де люди будуть раді і об'їдкам, і недоноскам. Ні, багато хто з вас розуміє, що саме треба передавати на фронти, на госпіталі і цивільним-біженцям.
Але багато хто вважає Україну злиденним місцем, клоакою, куди можна звалювати непотріб, там люди розберуться, вони ж потребують там геть всього!
... колись діаспорянська спонсорша обурилась зізнанню, що в нас є посудомиєчна машина. Як ми могли? Як ми наважились купити собі посуомиєчну, коли вона, діаспорянка, свою посудомийку ніяк не може поміяти на нову, всі гроші віддає на Україну?
Тобто, в неї таки була посудомийка, але ми не мали права купувати собі таке, бо ми ж злиденні. Як ми могли виявитись не такими злиденними, як вона вважала?
Але, шановна діаспоро, я розумію, що в нас такого теж є, і в асортименті. Розглянемо ж на прикладах, що роблять власне українські громадяни.
- У мене померла тітонька. Лишився гардероб. Викидувати не хочемо, давайте, ми привеземо вам, а ви вже комусь там віддасте.
- Та дякуємо, але ми не працюємо з цивільним населенням. Ми допомагаємо лише фронту.
- Ну, а що нам робити? Викинути все на смітник? Давайте, краще, ми вам віддамо, можливо, ви кудись прилаштуєте?
(О_О - тобто, нас, волонтерів, дійсно сприймають як смітник?)
Далі знову цитати з волонтерського спільного крику про наболівше:
====="Як тільки ми відкрили наш волонтерський центр, почали приходити люди і пропонувати свої речі - одяг, взуття, ковдри, подушки, постіль. Я пояснювала, що нам не потрібно це, бо ні на війні, ні в шпиталях такого не треба. Не всі розуміли... Одна сусідка навіть образилася, що я відмовилася прийняти стару пухову перину."=====
====="Іноді складається враження,що одні люди допомагають,а інші просто позбавляються сміття із шаф,чи навіть із гаражів. Стомилася обурюватися."=====
Це все роблять українські громадяни. Тобто, схоже що явище інтернаціональне та мультикультурне. Дайте людям можливостей позбавитись від сміття. Дайте людям можливості викинути це сміття на добру, боговгодну справу. Бо просто так викинути і викинути красиво - це, виявляється, різні речі. Дайте ж можливість викинути непотрібні речі красиво. Наче кричать нам всі ці люди.
НЕ ТРЕБА! - просто кричимо вже ми.
НА ТОБІ, НЕБОЖЕ, ЩО МЕНІ НЕГОЖЕ.
А тепер про вареники. Бо варенична тема, як не дивно, теж з цієї серії. І вона про нас і лише про нас, дорогі українські громадяни.
... і ми ж не проти вареників як таких. Бувало, й нас військові годували волонтерськими варениками. І ми ж не проти домашнього й смачного, якого іноді так хочеться військовим. І нам, буває, хочеться, як рейс затягується, а що вже говорити про них, хто в бойовій ротації по року й більше.
Один командир якось сказав мрійливо:
- Як же хочеться домашніх пиріжків... З яблуками...
- І з м'ясом!
- І картоплею. - підхопили підлеглі.
Ми це почули і кивнули.
Рейс був довгим, військові стояли на Попасній, ми повертались на нічліг в Слов'янськ і мали робити ще одну ходку на Попасну. Тому увечері ми спитали у місцевих, хто готовий зробити пиріжків, ми сплатимо продукти і роботу. І вже зранку на нас чекали пиріжки і пироги. За роботу з нас не взяли. Від компенсації продуктів не відмовились.
Військові не очікували. Військові були розчуленими. Пиріжки доїхали до них ще теплими, і це було смачно і красиво. А пиріг поїхав на іншу позицію, там був у хлопця день народження. І теж доїхав ще теплим, і це все було так несподівано і напрочуд смачно і свіжо.
І ми ж не проти явища - побалувати воєнних домашнім, якщо вони не в змозі приготувати собі самі. Коли ми їхали на Приют, то завжди телефонували до місцевого кафе і просили підготувати партію пиріжків. Партія чекала на нас, ми забирали, привозили в Приют і тішились крикам хлопців:
- Вау, та вони ще гарячі! Як ви це робите?
Коли ми зустрічали там Новий рік - замовили на місці навіть торт. Великий замовний торт. І це було прекрасно, і все було свіже й красиве, а вже смачне, сил немає. Від хлопців - стіл, салати, смаженина, шашлик, зайчатина, вепрятина. Він нас - торт і пиріжки з пирогами, приготовані тут же, за кількасот метрів від Приюту, сплачені нами буквально за собівартістю. Бо те кафе і саме знало, кому вони готують.
Але коли цього всього валками, караванами, холодного, давнього, проїхавшого сотні кілометрів, і борщ у трилітрових банках преться з Франківська аж на схід - отримуєш від військових лишень вселенський подив - от нащо? Та чи ми не можемо зварити того борщу? Дивуються військові. Обурюються військові. Та чи варто тижнями тягати фронтом відра з варениками, залитими смальцем, а іноді отримувати ці відра, вже покриті пліснявою - нащо ви це робите, люди?
А коли цей караван автобусів з варениками і олів'є супроводжує десятеро волонтерів, і всі у військовій формі, і всі обвішені шевронами, і навіть хтось озброєний - вже не дивуєшся. Вже розумієш, нащо то все волонтерам.
Показати співпричетність.
Наповними архіви мужніми фоточками "я на фоні бетеру", "я поруч зі зброєю", "а ось я і сам зі зброєю", "а це ми всі разом, такі мужні і тактикульні, на фронті, не аби де"
Змогти нагребти грошей на вареничну справу, більше, ще більше.
͟Ч͟о͟м͟у͟ ͟ц͟і͟ ͟в͟о͟л͟о͟н͟т͟е͟р͟и͟-͟в͟а͟р͟е͟н͟и͟ч͟н͟и͟к͟и͟ ͟н͟а͟в͟і͟т͟ь͟ ͟н͟е͟ ͟п͟и͟т͟а͟ю͟т͟ь͟,͟ ͟ч͟и͟ ͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ ͟ц͟і͟ ͟ї͟х͟н͟і͟ ͟с͟т͟р͟а͟в͟и͟ ͟н͟а͟ ͟ф͟р͟о͟н͟т͟і͟?͟ ͟М͟о͟ж͟л͟и͟в͟о͟,͟ ͟в͟о͟н͟и͟ ͟п͟р͟о͟с͟т͟о͟ ͟н͟е͟ ͟з͟н͟а͟ю͟т͟ь͟ ͟с͟и͟т͟у͟а͟ц͟і͟ї͟?͟ ͟М͟о͟ж͟л͟и͟в͟о͟,͟ ͟ї͟м͟ ͟р͟о͟з͟п͟о͟в͟і͟с͟т͟и͟ ͟і͟ ͟в͟с͟е͟ ͟б͟у͟д͟е͟ ͟о͟к͟?͟ ͟І͟ ͟н͟е͟ ͟б͟у͟д͟у͟т͟ь͟ ͟в͟и͟т͟р͟а͟ч͟а͟т͟и͟с͟ь͟ ͟т͟а͟к͟і͟ ͟н͟е͟й͟м͟о͟в͟і͟р͟н͟і͟ ͟к͟о͟ш͟т͟и͟ ͟н͟а͟ ͟н͟е͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ ͟с͟т͟р͟а͟в͟и͟ ͟б͟о͟ч͟к͟а͟м͟и͟,͟ ͟я͟щ͟и͟к͟а͟м͟и͟,͟ ͟в͟і͟д͟р͟а͟м͟и͟,͟ ͟к͟а͟р͟а͟в͟а͟н͟а͟м͟и͟?͟
͟Р͟о͟з͟п͟о͟в͟і͟д͟а͟л͟и͟.͟
͟В͟і͟й͟с͟ь͟к͟о͟в͟і͟ ͟н͟а͟в͟і͟т͟ь͟ ͟н͟е͟ ͟д͟о͟п͟у͟с͟к͟а͟л͟и͟ ͟в͟а͟р͟е͟н͟и͟ч͟н͟и͟к͟і͟в͟ ͟н͟а͟ ͟П͟П͟Д͟.͟
͟М͟а͟р͟н͟о͟.͟ ͟В͟е͟з͟у͟т͟ь͟ ͟і͟ ͟д͟а͟л͟і͟.͟
͟Т͟а͟ ͟т͟о͟м͟у͟ ͟щ͟о͟ ͟н͟і͟к͟о͟г͟о͟ ͟з͟ ͟ц͟и͟х͟ ͟в͟а͟р͟е͟н͟и͟ч͟н͟и͟к͟і͟в͟ ͟н͟е͟ ͟ц͟і͟к͟а͟в͟и͟т͟ь͟ ͟Р͟Е͟А͟Л͟Ь͟Н͟А͟ ͟С͟И͟Т͟У͟А͟Ц͟І͟Я͟.͟ ͟Ї͟м͟ ͟в͟а͟ж͟л͟и͟в͟а͟ ͟а͟к͟ц͟і͟я͟ ͟і͟ ͟з͟і͟б͟р͟а͟т͟и͟ ͟п͟і͟д͟ ͟ц͟е͟ ͟г͟р͟о͟ш͟е͟й͟.͟
Один відомий співак і дружина його співачка, кожного Нового року оголошують про акцію - олів'є на фронт! бочками!
Закуповуються тони продуктів. Кличуться десятки людей, щоб різати й вимішувати. Наймаються десятки бусів і супроводжуючих.
Щоб що?
А ось як же, а ось же акція, а в нас же традиція, кожного року ми веземо олів'є на фронт. Руки геть від нашої чудової акції!
Колись нам показали це підвітрене олів'є - і тут же насипали місцевого олів'є, для порівняння. Свіжого, смачного, військові зробили його самі, бо оте, що тягалось фронтами і дарувалось бочками, вже мало хто ризикував їсти. Та що там говорити - на фронті взагалі є традиція робити власний салт олів'є до приїзду волонтерів. Самі роблять. З отриманих і докуплених продуктів. То нащо тому співаку возити бочки того салату фронтом?
͟М͟о͟ж͟л͟и͟в͟о͟,͟ ͟в͟і͟н͟ ͟п͟р͟о͟с͟т͟о͟ ͟н͟е͟ ͟з͟н͟а͟є͟,͟ ͟щ͟о͟ ͟ц͟е͟ ͟в͟с͟е͟ ͟н͟е͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟о͟?͟ ͟М͟о͟ж͟л͟и͟в͟о͟,͟ ͟й͟о͟м͟у͟ ͟п͟р͟о͟с͟т͟о͟ ͟п͟о͟я͟с͟н͟и͟т͟и͟, ͟і͟ ͟в͟і͟н͟ ͟н͟е͟ ͟б͟у͟д͟е͟ ͟в͟и͟т͟р͟а͟ч͟а͟т͟и͟ ͟ш͟а͟л͟е͟н͟і͟ ͟г͟р͟о͟ш͟і͟ ͟н͟а͟ ͟н͟е͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ ͟б͟о͟ч͟к͟и͟ ͟т͟о͟г͟о͟ ͟с͟а͟л͟а͟т͟у͟,͟ ͟н͟а͟т͟о͟м͟і͟с͟т͟ь͟ ͟ж͟е͟ ͟в͟к͟л͟а͟д͟е͟т͟ь͟с͟я͟ ͟в͟ ͟щ͟о͟с͟ь͟ ͟п͟о͟т͟р͟і͟б͟н͟і͟ш͟е͟?͟
͟Р͟о͟з͟п͟о͟в͟і͟д͟а͟л͟и͟.͟ ͟П͟о͟я͟с͟н͟ю͟в͟а͟л͟и͟.͟ ͟А͟ ͟й͟о͟г͟о͟ ͟ц͟е͟ ͟н͟е͟ ͟ц͟і͟к͟а͟в͟и͟т͟ь͟.͟ ͟Й͟о͟м͟у͟ ͟п͟р͟о͟с͟т͟о͟ ͟в͟а͟ж͟л͟и͟в͟а͟ ͟а͟к͟ц͟і͟я͟.͟
Що поєднує дране шмаття і вареничні валки на фронт?
Все. Все поєднує. Але найперше - чемність фронту і його гордість.
І наша гордість, люди. Вона в нас є чи її немає зовсім?
... але всі ці слова марні. Бо інакше чому у нас час від часу звучать такі розмови в телефоні:
- Здраствуйте. Ви волонтери? Я хочу передати вам шість тон продуктів. Я привіз їх з-за кордону і не знаю, кому віддати. А ви знаєте.
І обурено шваркає трубкою, коли ми відмовляємось. А ще волонтери!
- Доброго дня. Ви ж волонтери? У нас померла бабушка. Можете під'їхати забрати речі? Там платтячка і юпочки, пальто і курточка. Ми три мішка спакували.
І обурюються, коли ми відмовляємось.
- Так а куда нам його? А ще волонтери!
... господи, навіщо я це все пишу.
господи, скільки можна про це писати.
господи, ну, нехай хоч хтось один з них прочитає і зробить висновки, ну, господи...
Висновки про людей, які стоять на форпості, так.
Які є небагатими, це дійсно так.
Але ці люди горді і вони не злидарі.
Тут буде крапка.