don_katalan

14 березня - квітень 2022 року.
Фінал однієї історії під назвою «Хроніки пекла». Початок нової - «Разом до перемоги!»
В той день мені зателефонував Костя… І розповів, що наш будинок не просто пограбовано, в нім оселилися орки… Власне, вся вулиця була вже заселена ними… Штаби(((
Не знаю, чи хтось з вас може уявити той наш стан… Будинок, в якому побували особистості світового масштабу. Будинок, де створювалися музичні шедеври. Де співали і де любили… І раптом ублюдки, які прийшли на нашу землю…, вони ходитимуть в ньому, спатимуть в наших ліжках, їстимуть з нашого посуду… Я навіть уявити собі це не могла! В моїй голові це не вкладалося! Тим більше, ми вже зі слів Кості знали, що то за автоматні черги були… І про розстріляних сусідів знали… І про те, як він ховав їх просто на вулиці… І оце лайно зайшло в наш дім!!!
В мене земля пішла з-під ніг… Ми в той вечір просиділи з чоловіком ледь не до ранку… Я плакала, він мовчав. Ми створювали не просто будинок, ми будували «Дім», а в тому домі було усе… Життя в ньому було. І це життя зараз нищили, паплюжили…
Ми жодної хвилини не хвилювалися за речі, повірте! Вони руйнували ауру нашої оселі… І це було дуже, дуже гірко…
Але що вже поробиш… Як сталося, так сталося.
Березень добігав кінця. Ми потихеньку прилаштовуватися до нового життя разом зі всією країною. Важко було? Так, нелегко… А кому тоді було легко?… Ми ще не знали, що квітень і травень будуть чи не найважчим періодом в нашій боротьбі зі вселенським злом. Не знали, яка кількість наших мужніх хлопчиків віддадуть за це своє життя… Світла їм пам‘ять… Ми просто жили, і кожен на своєму місці мав свій фронт. До речі, ми й досі так живемо. Бо інакше не можна…
Першого квітня Костя взяв прапор України, з яким в день 30-річчя нашої держави піднімався на Говерлу, і сказав «Все! Я у Ворзель! Сьогодні буде поставлена крапка! Вони підуть з Ворзеля і з Київщини!»… . Що?! З прапором? В лігво потвор? Це було щось з розряду «А що, так можна було?»… Шок… І все ж він зібрав наших друзів, і… вони вирушили в Ворзель! Зараз важко в це повірити, але саме вони першими заїхали в селище, обігнавши наших військових!!! Ще по ровах та канавах бігали ті дегенерати, яких просто кинули напризволяще, ще на околицях Ворзеля стріляли, ще в посадках ховалися офіцери, яких «забули», тікаючи, їхні командири, а наші волонтери вже вішали наш прапор на найвідомішій будівлі - Уварівському домі! Вже не було тих клятих блок-постів, не було гадів на дорозі, наші йшли визволяти тих, хто пройшов крізь пекло окупації…
Як же ж я рвалася в Ворзель, звідки ледь вирвалися ще зовсім нещадавно, але… . «Комендантська година» на цілий тиждень! Оооох… Довелося чекати. І ми чекали.
Нарешті, 7 квітня Костя спитав «Свєта, Вам не набридло ходити в зимових чоботах? Може, з’їздимо в Ворзель і Ви візьмете щось з весняного одягу?» Я підстрибнула! Ааа! Ура! Я іду на дачу! Хіба ж я могла собі уявити, що я там побачу?(((
І ми поїхали…
Не пам‘ятаю, скільки наших блок-постів ми проїхали з паролем, але проїхали. Ще горіли навкруги ліси, ще тліли підліски, ще деінде вибухало… Але наші енергетики вже сиділи на електричних стовпах і лагодили світло! Періодично ми зупинялися, дякували їм! Кричали одне одному «Слава Україні!» Неймовірно піднесений був настрій!
І от Рубежівка… кілька кілометрів до Ворзеля… Вже не було того останнього моста, яким ми евакуювалися, його теж підірвали, ми побачили згорівші будинки, розбомблені вщент орками… На місці одного з блок-постів, саме того, де ми почули, що ми «старье, за которым ты ехал…», величезна вирва… Наші накрили їх усіх! Сто падл там залишилося назавжди! Разом з блок-постом!
І от ми вдома… Ворота зачинені, але трохи зруйнований стовпчик. Ну, не біда, не проблема взагалі. І купа сміття під ним. Теж не страшно. Я зайшла на територію… І побачила, що вони накоїли у дворі… Це трохи згодом ми дізналися, що вони загнали у двір… сім одиниць техніки - танки, БМД та інший металобрухт… Вони їхали по наших кущах, клумбах, газонах… Вони ламали наші сторічні дерева… Вони порізали легендарні Тарапунькіни ялинки, бо гілками прикривали свою техніку… Мразі… І це був двір. А потім я побачила навстіж відкриті двері… Друзки…, дірки у дверях… Все це було зламане сокирами…
І я увійшла в наш будинок… Наївна… Я ще сподівалася навести там якийсь лад, взяла якусь хімію, рукавички(((
Я нічого не змогла зробити. Вийшла на вулицю, сіла на пеньочку і заплакала. Я навіть на веранді не змогла сісти, бо там все було заср… но тими ублюдками…
Що ж я побачила… В кабінеті чоловіка все було перегорнуто догори дригом. Рядочком викладені документи, ксерокопії нагород… Усі шафи в будинку відкриті навстіж. На інструментах чоловіка залишки їжі, розлита якась рідина, сгущенка, мабуть… Скрізь недопалки.
Але найбільший шок на мене чекав, вибачте, в туалеті… У кутку, як завжди, лежав туалетний папір. А уся підлога була встелена… . . загаженим папером формату А4 - версткою нашої з чоловіком книги… Ним вони, вибачте ще раз, свої дупи підтирали. Ди-ку-ни!!!!!!!
Я пройшлася будинком, піднялася на другий поверх, спустилася у підвал… Власне, після нас вони там ховалися… Коли ми від’їжджали, все було чисто, акуратно застелені ліжка. Після них там був Армагедон!
Вони грали у більярд, парилися в нашій бані… На курорті, ублюдки, побували. І скрізь нагадили! Скрізь!!!
Залишили вони після себе стільки «матеріалу», що поліцейські, які прибули до нас після нашого переїзду, очманіли!
Звичайно, багато ми спалили, я бачити не могла усю ту гидоту в своїм домі, але й залишилося для поліції немало. І, як потім з‘ясувалося, це їм було дуже потрібно. Недопалки, наприклад. Їм потрібно було, як я розумію, виділити ДНК, бо жили в нас ті, хто влаштував пекло в Бучі… До речі, одну з тих потвор опізнали… Коли я на мить уявила, що оте мерзото могло жити в нашім будинку, мало не знепритомніла…
В той день з дому я взяла лише… колекцію своїх орхідей… На жаль, жодна з них не вижила. Ще одні жертви цієї війни…
Ми приїжджали ще кілька разів. Щоразу я заходила у двір і майже кричала. Бо кожного разу двері були знову і знову відчинені навстіж… Уявіть, поруч з ким ми живемо і досі! Це ж я можу стояти в черзі, їхати в маршрутці, говорити з кимось, кого не знаю, а вони можуть бути тими, хто тягнув з нашого дому, що хотів… Потвори! Вони гірші за орків! Бо там ми знаємо - це ворог! А ці… Самі розумієте…
Ми привели будинок до ладу. Ми зробили ремонт, ми усе літо «лікували» сад гарною музикою… Але сад майже не ожив… В мене минулого року не виросло нічого. Навіть квіти. Хоч я насіяла відрами! Ми не змогли відновити газон, який вони зруйнували повністю… Але ми відродимо усе! І духу їхнього тут не залишиться!
А ще нещодавно ми побачили обличчя того ублюдка, який керував вбивцями в Бучі… Того самого, який тут «зустрічав»наших друзів на в’їзді в Ворзель і який починав «зворотній відлік», поки вони бігтимуть на стайню до своїх коней… Не виключено, що це він зі своїми мразям і ходив нашим домом… Я дам його фото…
Я майже закінчила розповідь про те, що відбувалося в Ворзелі в ті шалені дні. Залишилося ще одне. Мабуть, найважливіше… .
Будинок, в який вони прийшли - це будинок композитора… На стінах афіші, три інструменти. Фотогалерея…
Вони замінували його. Будинок літнього композитора… Одну міну вони встановили просто в проході між кімнатами. Другу - у підвалі, де ми ховалися, а третю… . в кабінеті, де він працював… Біля піаніно…
Наш будинок розмінували сапери головного управляння розвідки України. І зараз я відкрию ще одну таємницю. Сьогодні це вже не таємниця, тому можу про це казати назагал. Те наше дивовижне спасіння - це теж операція, яку спланували військові ГУРу. І цього літа вони приїжджали до нас у Ворзель, аби познайомитися з тими, кого врятували. Тепер ви усе знаєте. І про нас, і про Костю!)))
«Велика нація. Вони не починають війни, вони їх закінчують. Друга армія світу!»………… Недонація, недокраіна, недолюди! Ублюдки і потвори! Ніколи, ніде, ніким вони не будуть прощені! Вони ізгої! Вони потвори з потойбіччя! Ми це вже знаємо!
А ще ми знаємо, що ми нація! Нація сміливих людей! Нація героїв! Нація, яка переможе! Що нам лишається - наближати Перемогу! Бо в кожного з нас сьогодні свій фронт! Бо пів-країни воює, а пів-країни волонтерить! Я вдячна кожній людині, яка прийшла нам на допомогу в тяжкі часи, тим, хто хвилювався, боровся за нас! Це неможливо забути!
Миру нам усім! Перемоги! Щастя! Бо ми того варті!
Дякую усім вам, хто читав мої дописи. Слава Україні! Слава нації! І слава нашим неймовірним ЗСУ!
P. S. Просто подивіться, як жили в нашім будинку… . офіцери… Ті, в кого «сердце под прицелом»… Тьху… Свині в нас так не живуть…
P. P. S. Усе це і ще купа свідчень очевидців, які ми збираємо, - матеріал для нової книги. Я напишу її. Заради усіх нас, заради тих, хто вже не побачить Перемогу… .