![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Я багато бачила і відчувала за дев'ять років війни. Я стояла поруч зі смертю і стояла біля аж надто великої кількості трун. Я чула вибухи війни і черги стрілкового. Я давно вже не в тих коротких штанцях, що на Майдані. Я виросла.
Але чому тоді, вдивляючись у фото протестних акцій, слідкуючи за стрімами відео чергових революцій, я неначе знову біжу бруківкою Майдану, і перший страх солодко дзвенить. Ага, отам, де ви подумали, там і дзвенить. Страх завжди падає саме туди, падлюка.
Біжу я неначе ото бруківкою і думаю - та, блін, чи мало ти бачила і чула, чи мало було тобі страху, що ти так солодко згадуєш той перший? І скажи, будь ласка, чому ти в цей час почуваєшся майже щасливою?
... це наче сидячи в старечому кріслі-каталці, спостерігати, як танцює під літньою зливою твоя онука. І завидно, і радісно за неї, і до клітинки розумієш всі її відчуття.
Фізіологічний рівень, фізіологічний.
Вперше відчула і подивувалась, пам'ятаю, коли побачила лучників Гонконгу. І побігла за ними по бруківці свого Майдану.
Я, мабуть, вже до кінця життя буду бігти тією бруківкою.
Перший бій, це вам не абищо...
фото просто красиве, нагадую.
Коли вже стану зовсім старою, і онуки будуть мене возити в кріслі-каталці - велю роздрукувати це фото красиво, у великому форматі, і повішу на торцевій стіні довжелезного коридору.
І буду ганяти вздовж коридору на колесах, летючи до цих лучників.
І нехай спробують мої онуки не обпісятись від сміху, спостерігаючи за шаленою бабкою-революцьйонеркою.
=====
Vitalii Chepynoga
П‘єса «Йдіть нахуй» на одну дію:
На сцену почергово виходять: боріс годунов в шубі з горностая, фьодор достоєвський і раскольніков з сокирою. Дід мазай і кілька тінейджерів в бридких і асексуальних костюмах білих зайців, привид йосіфа бродського на венеційській гондолі, алла пугачова і варламов з туркменським паспортом, шурік з «приключеній шуріка», владімір висоцький у футболці, на якій написано «цой жив» і сам цой, у футболці «цой жив». Надєжда Кадишева (гола), Людмила Зикіна (гола), латиніна (вдягнута, але хуйово і страшно), юрій гагарін в мотоциклєтному шоломі, льотчик мересьєв, без ног, окремо - ноги мересьєва в сарафані і шортах, павлік морозов з батьком-зомбі, Петрушка, Штірліц, чебурашка, дядя фьодор, і валєрій ліонтьєв (голий)…
З оркестрової ями чути оперу «Хованщина» Одеста Мусоргського. Музика набирає сили й тривожності. Ясно, що зараз щось трапиться…
З іншого боку сцени виходить якийсь чоловік, який не символізує нічого. Чоловік каже: «Ану, геть нахуй звідси!»
Всі нахуй тікають… музика раптово стихає…
Чути, як в оркестровій ямі мовчки, просто так, ні за шо, б‘ються музики…
Я багато бачила і відчувала за дев'ять років війни. Я стояла поруч зі смертю і стояла біля аж надто великої кількості трун. Я чула вибухи війни і черги стрілкового. Я давно вже не в тих коротких штанцях, що на Майдані. Я виросла.
Але чому тоді, вдивляючись у фото протестних акцій, слідкуючи за стрімами відео чергових революцій, я неначе знову біжу бруківкою Майдану, і перший страх солодко дзвенить. Ага, отам, де ви подумали, там і дзвенить. Страх завжди падає саме туди, падлюка.
Біжу я неначе ото бруківкою і думаю - та, блін, чи мало ти бачила і чула, чи мало було тобі страху, що ти так солодко згадуєш той перший? І скажи, будь ласка, чому ти в цей час почуваєшся майже щасливою?
... це наче сидячи в старечому кріслі-каталці, спостерігати, як танцює під літньою зливою твоя онука. І завидно, і радісно за неї, і до клітинки розумієш всі її відчуття.
Фізіологічний рівень, фізіологічний.
Вперше відчула і подивувалась, пам'ятаю, коли побачила лучників Гонконгу. І побігла за ними по бруківці свого Майдану.
Я, мабуть, вже до кінця життя буду бігти тією бруківкою.
Перший бій, це вам не абищо...
фото просто красиве, нагадую.
Коли вже стану зовсім старою, і онуки будуть мене возити в кріслі-каталці - велю роздрукувати це фото красиво, у великому форматі, і повішу на торцевій стіні довжелезного коридору.
І буду ганяти вздовж коридору на колесах, летючи до цих лучників.
І нехай спробують мої онуки не обпісятись від сміху, спостерігаючи за шаленою бабкою-революцьйонеркою.
=====
Vitalii Chepynoga
П‘єса «Йдіть нахуй» на одну дію:
На сцену почергово виходять: боріс годунов в шубі з горностая, фьодор достоєвський і раскольніков з сокирою. Дід мазай і кілька тінейджерів в бридких і асексуальних костюмах білих зайців, привид йосіфа бродського на венеційській гондолі, алла пугачова і варламов з туркменським паспортом, шурік з «приключеній шуріка», владімір висоцький у футболці, на якій написано «цой жив» і сам цой, у футболці «цой жив». Надєжда Кадишева (гола), Людмила Зикіна (гола), латиніна (вдягнута, але хуйово і страшно), юрій гагарін в мотоциклєтному шоломі, льотчик мересьєв, без ног, окремо - ноги мересьєва в сарафані і шортах, павлік морозов з батьком-зомбі, Петрушка, Штірліц, чебурашка, дядя фьодор, і валєрій ліонтьєв (голий)…
З оркестрової ями чути оперу «Хованщина» Одеста Мусоргського. Музика набирає сили й тривожності. Ясно, що зараз щось трапиться…
З іншого боку сцени виходить якийсь чоловік, який не символізує нічого. Чоловік каже: «Ану, геть нахуй звідси!»
Всі нахуй тікають… музика раптово стихає…
Чути, як в оркестровій ямі мовчки, просто так, ні за шо, б‘ються музики…