Diana Makarova · ПРО НЕНАВИСТЬ, ІМ'Я ЯКІЙ - ЛЮБОВ

[don_katalan]

У кожної великої нації мусить бути своє Слово і автор цього Слова як ікона, як Біблія. Покажіть мені грузина, який не зможе процитувати хоча б строфу з "Витязя", англійця, що не знає напам'ять хоча б рядок з Шекспіру, грека, який не пишався б Гомером, японця, що не знає Басьо. Та ладно, так не буває.
Тому сказати, що Шевченко є феноменом поезії, якось і складно.
Але вони в нього стріляють.
Чомусь стріляють в нього наші вороги.
Поет - якщо це дійсно Поет - крокує у вічність і цього не спиниш, хоч "Слово" невідомого поета знайшлось випадково, хоча ніхто не знає його імені, хоча СРСР хотів захапати це Слово і назвати своїм,, тобто російським. Хоч говорилось і про фейковість твору. А все. Поет у Вічності, і він українский поет.
Тож говорити про причини кроку до Вічності якось і марно, причина тут одна - талановито чи ні.
Талановито, крапка.
Ваша Вічність.
Але не завжди в пам'ятники талановитих поетів стріляють вороги.
Вороги винищують поетів живих. Будь-який окупант ненавидить живого народного поета. Але ненавидіти аж так, щоб розстрілювати пам'ятники?
За що?
Що є у тій народній пам'яті про Поета, якого вже майже двісті років як немає на землі, що його так ненавидять вороги?
Що вони ненавидять? Талант? Геніальність?
Та я вас прошу. Що тому чмобіку поезія, він не відрізнить навіть власного Пушкіна від Грибоєдова, він і імен таких не чув.
Але він стріляє в пам'ятник нашому поету.
То що він знає, той брудний чмобік, чого він так боїться?
Ненависті.
Вони бояться ненависті.
Вони підшкірно, підсвідомо, знають, КОГО й ЗА ЩО так ненавидів наш Поет. Кому заповідав не вірити, кого заповідав боятись, від кого оберігати Україну. Бо ця війна розпочалась не рік тому, і навіть не дев'ять років тому. Бо ворог у нас давній, просто сьогодні він вийшов на останній бій, і бій цей теж для нас останній. І в цьому бою нам допоможе лише ненависть. До тих, хто давно оголосив війну Україні. Хто різав і колов, стріляв, винищував пожежами і голодом.
Російськомовний хлопчик 60-х минулого сторіччя, в тоді ще досить російськомовному Києві, раптом пише російською мовою рядки "Я знаю, что твердил Тарас Шевченко, и как его завет я повторяю одно-единственное это слово - НЕНАВИДЖУ"
- і через роки ці рядки пронизують мене, що підросла тим часом і наздогнала того померлого хлопчика своїм віком, і ненависть та осідає в моїй душі під батькове, промовлене пошепки, після вечірньої казки:
- Немає поганих чи хороших народів. Ми мусимо з повагою ставитись до будь-якого з них і ми не мусимо сміятись над жодним. Але... Але є одне, чим я пишаюсь, і пишайтесь ви. У нас немає ні граму гнилої тієї крові. В нас є литовська, циганська, єврейська, пишайтесь цим. Усе це густо замішане на праведній українській крові, несіть це гідно. І просто пишайтесь, що ні граму гнилої крові у ваших жилах не тече.
Так казав мені мій тато, що мав за плечима кілька відсидок в сталінських таборах, син тієї, що була кинута до колонії під час Голодомору, закон про колоски, зять тієї, що двічі проводила свого чоловіка до тюрми, одна відсидка за першу голодовку, друга за другу, післявоєнну.
Усі вони знали цю НЕНАВИСТЬ.
І книгу з віршами, написаними в 60-х роках минулого сторіччя вручає мені мама в 70-х, мені дванадцять. І м'яко просить звернути увагу на ті вірші, написані російськомовним хлопчиком Льонею Кисельовим. Там слово про ненависть, і мама не боїться отруїти мене цим словом, вона чомусь чудово знає, що слово це благословенне. Бо ненависть ця священна.
А книгу Кобзаря тихенько викладають на стіл, мені сім років, я виходжу з дитячої кімнати і беру ту книгу до рук. І свята ненависть Поета з тих пір зі мною.
Зараз мені шістдесят, і все одно я шепочу слова, з якими я зростала - НЕНАВИДЖУ.
І чують це наші вороги, вони це чують в кожному "Слава Україні!", тому й стріляють, аби заткнути ці слова - а слова ці проростають знову й знову.
Тому вони стріляють в пам'ятники Тарасу.
Тому вони намагаються втопити нас у крові.
Бо бій останній. Вони це розуміють. Або вони, або ми.
Вони не заспокоються, доки ми існуємо. Бо наша ненависть зродилась з їхньої ненависті до нас. Бо не ми зайшли до їхньої країни, а вони завжди перлись до нас, заливаючи нас ріками нашої ж крові.
І ТІ, У КОМУ ВСЕ Ж ТЕЧЕ ЦЯ КРОВ, кращі серед них - зрікаються тієї крові й стають до наших лав. Ховаючи їх на наших алеях слави, ми шепочемо:
- Прощайте, брате, сестро. Які українці загинули... Які справжні українці!
Бо виходу тут вже немає - або ти росіянин, або ні. Або мовчиш і тихо десь засуджуєш - або стаєш до наших лав. Бо це вже не війна двох націй, двох країн. Бо це війна світла й темряви.
А ми? Що ж, маємо один лиш вихід - ми.
Ми мусимо вижити. Якщо нас хочуть знищити усіх - ми мусимо надати відповідь. І наша зброя ненависть.
Кажуть, людство дивується, як Україна надирає зад темній країні-окупанту. Кажуть, ніхто не очікував, що маленька Україна дасть такий відчайдушний спротив величезному анклаву. Кажуть, за дев'ять років війни і рік експансії той подив в світі не зникає.
А чому вони дивуються?
А хіба мало бути інакше у країні, де бабусі передавали онукам священну книгу, яка вчила так ненавидіти і так любити?
Де любов до країни і ненависть до ворога всотувались з дитинства.
Бо доки вони стріляють в пам'ятники мертвому Поету - ми любимо.
За що?
Та це вже найпростіше.
Ніхто як він, так не любив Україну. Він задав нам планку цієї любові. І коли ти любиш ТАК - ненависть до того, хто ладен вбити твою любов і того, хто її вбиває - ця ненависть буде безмірною і безкінечною.
До останнього бою.
За нашу любов.
фото Yan Dobronosov