![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВячеслав Ільченко
Ну, і для п'ятничного вечора я приберіг статтю, яку давно хотів написати, але все ніяк не видавалось зручного моменту. Якщо в двох словах - мені надзвичайно кортить, уже не перший місяць, "стукнути" по дуже популярних в групах постах типу "маркетологи з країни Х научили народ Y робити Z". Наприклад, тільки учора я знову бачив перепост старої історії про те, як норвежські маркетологи научили японців їсти суші з лососем. Правда? Серйозно научили? В Тихому океані водиться п'ять видів лососів, із них два - "вишневий лосось" і "червоноточковий лосось" - ендеміки Японії, тобто, ніде крім Японії вони не водяться. А іще один вид - лосось-кіжуч - є одною із основних промислових риб острова Хоккайдо. Хочте сказати, що японці, які їдять навіть актиній, морських їжаків та отруйну рибку-фугу, ніколи не клали лосося в суші? Ах да, я забув, інша "популярна історія" розповідає, що суші винайшли лише в двадцятому столітті - і знову ж таки завдяки мегаталановитим мегамаркетологам.
Уважно роздивіться натюрморт, який я розмістив в цьому пості. Хай вас не бентежить дата 1916 під ним - це усього тільки дата репринта. Насправді його створив японський художник-гравер Сінсай Рюрюкьо, один із провідних художників початку XIX ст., учень самого Хокусая, який працював з 1799 по 1823 рр. та ілюстрував кулінарні книги. На цій гравюрі ви побачите традиційний "ресторанний набір" кінця епохи Едо - суші, онігірі, суп і соусниця для соєвого соуса. Тобто, суші, які "винайшли" в двадцятому столітті, чомусь спокійно подавали в ресторанах століттям раніше. А якщо книжки почитати - оті, які Сінсай ілюстрував, а також путівники для подорожуючих - то вийде надзвичайно цікава історія. Бо, наприклад, путівник "Тебікігуса", який вийшов в 1848 році, містить окремий розділ із закусочними, де подають... суші.
"Вас заскамили" - як люблять писати в постах про супергероїчних маркетологів, і я прямо-таки тащуся від можливості самому цю фразу написати.
Перш за все, суші - це не блюдо. Це клас блюд і кулінарна техніка. Існує величезна кількість їх різновидів, і деякі із них дійсно винайшли в двадцятому столітті, а деякі - навіть в двадцять першому. Тому, коли при вас знову розкажуть про те, як суші винайшли в двадцятому столітті, візьміть автора за гудзик і спитайте у нього назву різновиду та ім'я кухаря. Тому що всі види суші, винайдені за останні двісті років, мають свого автора.
Наприклад, основою кулінарного асортименту українських сушечних є "каліфорнійські" та "філадельфійські" ролли. Їх дійсно винайшли в двадцятому столітті, більше того, це навіть не японський винахід - їх винайшли американські кухарі японського походження Кен Сьюза та Масіта Ічіро в 1960-х роках на основі традиційних японських "голих" сушей-урамакі. Чому "голих"? А тому що в Японії суші прийнято їсти руками, а не паличками. А тому практично всі традиційні суші - за винятком урамакі та темарі - додатково загортали в лист водоростей-норі, аби зручніше було брати і довше зберігати. Каліфорнійськими їх назвали тому, що створені вони були, так би мовити, як місцева закуска - в урамакі загортали краба і авокадо і називали "ca-roll" (гра слів Crab-Avocado та аббревіатури штату Каліфорнія CA). Закуска виявилась надзвичайно вдалою, і кухарі стали загортати туди все, що попало - від манго до омлета, створивши цілий "ролловий бум" у 80-х роках. Саме тоді й виникли "філадельфійські", "сіетлівські" і навіть "ванкуверські" ролли. В Японії весь цей яскравий асортимент зветься "касю-макі" і вважається елементом західної кухні. Так що коли ви спитаєте японця за ролли, він і правда може не зрозуміти, про що ви кажете.
А у якості прикладу сушей, які винайшли уже в двадцять першому столітті, можна назвати так звані "сіналойські суші". В них замість васабі використовують традиційні мексиканські приправи - копчений перець чіпотль та зелений перець халапеньо. Ну і начинка в таких сушах більше схожа на мексиканську кухню, через що їх іноді включають до поняття "сушірріто" (блюда, які суміщують кулінарні техніки суші та бурріто). Це зовсім новенький різновид, винайдений на межі тисячоліття і набувший популярності лише в останнє десятиліття. Зараз за право називатись винахідниками сіналойських сушей йдуть цілі кулінарні баталії в мексиканському штаті Сіналоа.
Із новинок ще можна пригадати "салатні суші" - це коли техніку суші застосовують до подачі салатів. Наприклад, можна подати в формі сушей навіть... салат "шуба" (у мене є мрія якось це зробити, чисто для того, аби перевірити, як вийде). Але так ми далеко зайдемо і нічого не встигнемо, бо суші як кулінарна техніка уже давно стали надбанням всесвітньої кулінарії. Є навіть уже ряд українських сушей - в них, наприклад, замість рису використовується охолоджене картопляне пюре.
А почали ми із лосося та історії, як норвезькі маркетологи (не) научили японців класти в суші лосося. В цій історії вас "заскамили" двічі - по-перше, промовчали, що йдеться лише про один, причому авторський, вид сушей, а по-друге, "забули" розказати про різні кухонні традиції. Щоб розібратись в цій надзвичайно смачній історії, нам необхідно згадати, що в 1657 році старий Едо згорів майже дотла і на відбудову міста з'їхалась велетенська купа народу, в основному із маленьких сіл від Кансая до Хоккайдо...
У книжках з історії японської кулінарії ви прочитаєте, що перші японські ресторани з'явились тільки в XVII ст. (ну і відповідно, японську кухню часто від цього періода і виводять). Це, м'яко кажучи, неправда, тому що люди в Японії завжди любили поїсти і наїдались не завдяки обсягам порцій, а кількості блюд. Просто японські ресторани до XVII ст. (а точніше, до отієї страшної пожежі в старому Едо) виконували не зовсім ресторанну функцію. Найкращі ресторани швидше були філософськими клубами. От як грецькі філософи любили зібратись в кружок, так і японці були не дураки десь зібратись і пофілософствувати, почитати хайку і навіть порозповідати анекдоти. Називались такі місця словом "хондзен" - а саме це поняття уходить корінням в епоху Хейан і означає принцип сервировки стола. Якщо в двох словах, "найкращий спосіб готувати - не готувати взагалі". Королем хондзен-ресторанів було сашимі - тоненько нарізане сире, слабко мариноване в уксусі і травах, м'ясо риби чи дичини, яке їли із соєвим соусом. В цих ресторанах лосося не використовували - тому що океанський лосось є "брудною" рибкою, він часто тягне за собою паразитів, а тому для нього необхідний сильний маринад.
Крім "хондзен" існував й інший ресторанний формат - "хатаго". Він призначався для подорожніх, які щойно приїхали в місто, а тому там робився упор на гарячі страви - перш за все на супи та собу (це така лапша із гречаного борошна - саме так, японці теж були гречкосіями). Лосось в цих ресторанах, відповідно, використовувався в смаженому, печеному на грилі чи копченому вигляді. Суші там взагалі не подавали, само собою, замість них подавали онігірі - це такі рисові колобки із начинкою.
Читачі на цьому місці почнуть бунтувати - шановний, а де ж суші з лососем? Причому тут пожежа в Едо, і причому тут японські ресторанні формати? Спокійно, зараз з'являться лососеві суші. Якраз Едо догорить, і тут же з'являться ))
Страшна пожежа в Едо 1657 року знищила практично дві третини міста. Щоб відбудувати його, знадобилось надзвичайно багато робочих. Закусочні-хатаго із таким напливом їдоків попросту не справлялись, а поїсти в хондзені - справа марна. Там очікують, що відвідувач буде довго сидіти, періодично відправляючи в рота шматочок сашимі, а не швидко і калорійно наїдатиметься в перерві між робочим днем на будівництві. Цей інфраструктурний затик відкрив дорогу культурі бенто - яка раніше вважалась чисто селянською "низькою" кулінарною технікою. А королем бенто був... маринований лосось.
Найдавнішим видом сушей, який уходить корінням аж в епоху Яой (а це, щоб ви знали, японське бронзове століття - III ст. до н. е.), є так звані "наредзусі" - "зрілі суші". Вони виникли надзвичайно давно, і подібні блюда є практично у всій тій географічній зоні, аж до самого гирла Меконга. Справа в тому, що рис - природній консерватор риби. Маринована риба, цупко загорнута в ферментований рис, зберігається до півроку без всяких холодильних шкафів, а тому мешканці Японських островів швидко зметикували, що це можна використати, аби брати харчі в дорогу. Саме так і з'явились перші суші в історії, які згадуються аж в VIII ст. н. е. - ними навіть податки певний час приймали. Само собою, тодішні суші не можна було їсти, як зараз - бо ферментований рис все-таки псується. Як правило, спорчений шар рису зрізали, або й зовсім викидали - а їли лише рибу. При цьому кулінари аж із шкіри вилізали, аби не викидати рис - і постійно шукали спосіб зберегти і рис і рибу.
В період Муроматі, XIV ст., було зроблено два відкриття, які і зробили можливими лососеві суші. По-перше, рис тепер стали обробляти оцтом, що робило його одночасно консервантом та їстивним продуктом. Тому саме XIV ст. вважається датою винаходу сушей в їх сучасній формі - рис плюс начинка. Другим винаходом були маринади, в яких вимочували рибу для більшої збережності. На острові Хоккайдо, де одним із головних промислів був лосось, винайшли і маринад, який зберігав смак лосося і дозволяв позбутись паразитів - на основі солених рисових висівок. Далі їх загортали в листи водоростей-норі, і брали із собою - зручно, калорійно і смачно. До XVII ст. "зрілі суші" із найрізноманітніших видів риби стали практично незаперечним королем бенто.
Ой, я забув - я ж не сказав, що таке "бенто". А це така спеціальна коробочка, в яку японці клали харчі в дорогу. І одночасно - кулінарна традиція, тому що в бенто абищо не клали. Задача бенто - не просто калорійно нагодувати працівника чи мандрівника, а й нагадати йому смак рідної домівки. Їх часто берегли всю дорогу, харчуючись в закусочних-хатаго, а відкривали бенто лише тоді, коли робота остаточно задовбувала і наганяла тугу. Пам'ятаєте, я сказав, що маринад для лососевих сушей винайшли на Хоккайдо? Так ось в Едо лососеві суші завезли працівники з Хоккайдо саме після пожежі 1657 року. Мешканці Едо швидко оцінили винахід і нову для себе рибку. І японські кулінари тут же почали вилізати із шкіри, щоб перенести лосося у вищу кулінарну лігу, тобто, щоб можна було їх їсти у хондзенах як сашимі (до цього вони використовували макрель, сайру та тунця).
Проблему океанського лосося вдалося вирішити - пам'ятаєте, я казав про два ендемічних види японських лососів? Один із них - "лосось-біва" водиться в озері Біва, а це найбільше пресноводне озеро Японії, яке знаходиться в історичній області Кансай. Це надзвичайно чисте озеро, так що про паразитів можна було не хвилюватись. В Осаці (а це центр префектури Кансай) побачили в цьому шанс вставити пистона своїм вічним конкурентам в Едо. Вони приправили сашимі із лосося-біва соєвим соусом, а потім почали приправляти соєвим соусом і суші в цілому. В Едо довгий час не мали чим відповісти нахабним кансайцям, аж поки едоський шеф-кухар на ім'я Ханая Йохей, який мав ресторанчик в районі Рюгоку, не винайшов "голі суші" - урамакі і темарі. Останні - це суші, де на рисовий колобок кладеться полоска риби та скріплюється полоскою норі, щоб зручніше руками брати. Сталось це приблизно на межі XIX ст., якраз тоді, коли був намальований натюрморт, з якого ми почали нашу розповідь.
Оскільки темарі були прості, як двері, і відповідали принципу "найкраще готувати - не готувати взагалі", вони легко склали конкуренцію сашимі і швидко завоювали високу кухню. Залишалась одна проблема - "чистий" лосось ловився лише в озері Біва, а це монополія префектури Кансай. А єдиний інший лосось потрібної чистоти - це другий японський ендемик, "вишневий лосось", який водився лише в чистих гірських річках Японії. В результаті виник майже унікальний парадокс - лососеві суші, з'явившись як селянський харч, виявились замкненими лише в дуже дорогих ресторанах майже на ціле століття, просто через рідкісність інгредієнта.
Тож коли норвезькі маркетологи приїхали в Японію "впарювати" свого лосося по дешевці, японці мало не застрибали від радості і дуже-дуже дякували. Так дякували, що норвежці і собі повірили, що научили японців класти лосося в суші. Звідки їм було знати, що японці раділи від того, що нарешті вирішили проблему "чистого лосося", над якою бились цілих чотири століття...
Сподіваюсь, вам було цікаво прочитати цю "смачну" розвідку.
Ну, і для п'ятничного вечора я приберіг статтю, яку давно хотів написати, але все ніяк не видавалось зручного моменту. Якщо в двох словах - мені надзвичайно кортить, уже не перший місяць, "стукнути" по дуже популярних в групах постах типу "маркетологи з країни Х научили народ Y робити Z". Наприклад, тільки учора я знову бачив перепост старої історії про те, як норвежські маркетологи научили японців їсти суші з лососем. Правда? Серйозно научили? В Тихому океані водиться п'ять видів лососів, із них два - "вишневий лосось" і "червоноточковий лосось" - ендеміки Японії, тобто, ніде крім Японії вони не водяться. А іще один вид - лосось-кіжуч - є одною із основних промислових риб острова Хоккайдо. Хочте сказати, що японці, які їдять навіть актиній, морських їжаків та отруйну рибку-фугу, ніколи не клали лосося в суші? Ах да, я забув, інша "популярна історія" розповідає, що суші винайшли лише в двадцятому столітті - і знову ж таки завдяки мегаталановитим мегамаркетологам.
Уважно роздивіться натюрморт, який я розмістив в цьому пості. Хай вас не бентежить дата 1916 під ним - це усього тільки дата репринта. Насправді його створив японський художник-гравер Сінсай Рюрюкьо, один із провідних художників початку XIX ст., учень самого Хокусая, який працював з 1799 по 1823 рр. та ілюстрував кулінарні книги. На цій гравюрі ви побачите традиційний "ресторанний набір" кінця епохи Едо - суші, онігірі, суп і соусниця для соєвого соуса. Тобто, суші, які "винайшли" в двадцятому столітті, чомусь спокійно подавали в ресторанах століттям раніше. А якщо книжки почитати - оті, які Сінсай ілюстрував, а також путівники для подорожуючих - то вийде надзвичайно цікава історія. Бо, наприклад, путівник "Тебікігуса", який вийшов в 1848 році, містить окремий розділ із закусочними, де подають... суші.
"Вас заскамили" - як люблять писати в постах про супергероїчних маркетологів, і я прямо-таки тащуся від можливості самому цю фразу написати.
Перш за все, суші - це не блюдо. Це клас блюд і кулінарна техніка. Існує величезна кількість їх різновидів, і деякі із них дійсно винайшли в двадцятому столітті, а деякі - навіть в двадцять першому. Тому, коли при вас знову розкажуть про те, як суші винайшли в двадцятому столітті, візьміть автора за гудзик і спитайте у нього назву різновиду та ім'я кухаря. Тому що всі види суші, винайдені за останні двісті років, мають свого автора.
Наприклад, основою кулінарного асортименту українських сушечних є "каліфорнійські" та "філадельфійські" ролли. Їх дійсно винайшли в двадцятому столітті, більше того, це навіть не японський винахід - їх винайшли американські кухарі японського походження Кен Сьюза та Масіта Ічіро в 1960-х роках на основі традиційних японських "голих" сушей-урамакі. Чому "голих"? А тому що в Японії суші прийнято їсти руками, а не паличками. А тому практично всі традиційні суші - за винятком урамакі та темарі - додатково загортали в лист водоростей-норі, аби зручніше було брати і довше зберігати. Каліфорнійськими їх назвали тому, що створені вони були, так би мовити, як місцева закуска - в урамакі загортали краба і авокадо і називали "ca-roll" (гра слів Crab-Avocado та аббревіатури штату Каліфорнія CA). Закуска виявилась надзвичайно вдалою, і кухарі стали загортати туди все, що попало - від манго до омлета, створивши цілий "ролловий бум" у 80-х роках. Саме тоді й виникли "філадельфійські", "сіетлівські" і навіть "ванкуверські" ролли. В Японії весь цей яскравий асортимент зветься "касю-макі" і вважається елементом західної кухні. Так що коли ви спитаєте японця за ролли, він і правда може не зрозуміти, про що ви кажете.
А у якості прикладу сушей, які винайшли уже в двадцять першому столітті, можна назвати так звані "сіналойські суші". В них замість васабі використовують традиційні мексиканські приправи - копчений перець чіпотль та зелений перець халапеньо. Ну і начинка в таких сушах більше схожа на мексиканську кухню, через що їх іноді включають до поняття "сушірріто" (блюда, які суміщують кулінарні техніки суші та бурріто). Це зовсім новенький різновид, винайдений на межі тисячоліття і набувший популярності лише в останнє десятиліття. Зараз за право називатись винахідниками сіналойських сушей йдуть цілі кулінарні баталії в мексиканському штаті Сіналоа.
Із новинок ще можна пригадати "салатні суші" - це коли техніку суші застосовують до подачі салатів. Наприклад, можна подати в формі сушей навіть... салат "шуба" (у мене є мрія якось це зробити, чисто для того, аби перевірити, як вийде). Але так ми далеко зайдемо і нічого не встигнемо, бо суші як кулінарна техніка уже давно стали надбанням всесвітньої кулінарії. Є навіть уже ряд українських сушей - в них, наприклад, замість рису використовується охолоджене картопляне пюре.
А почали ми із лосося та історії, як норвезькі маркетологи (не) научили японців класти в суші лосося. В цій історії вас "заскамили" двічі - по-перше, промовчали, що йдеться лише про один, причому авторський, вид сушей, а по-друге, "забули" розказати про різні кухонні традиції. Щоб розібратись в цій надзвичайно смачній історії, нам необхідно згадати, що в 1657 році старий Едо згорів майже дотла і на відбудову міста з'їхалась велетенська купа народу, в основному із маленьких сіл від Кансая до Хоккайдо...
У книжках з історії японської кулінарії ви прочитаєте, що перші японські ресторани з'явились тільки в XVII ст. (ну і відповідно, японську кухню часто від цього періода і виводять). Це, м'яко кажучи, неправда, тому що люди в Японії завжди любили поїсти і наїдались не завдяки обсягам порцій, а кількості блюд. Просто японські ресторани до XVII ст. (а точніше, до отієї страшної пожежі в старому Едо) виконували не зовсім ресторанну функцію. Найкращі ресторани швидше були філософськими клубами. От як грецькі філософи любили зібратись в кружок, так і японці були не дураки десь зібратись і пофілософствувати, почитати хайку і навіть порозповідати анекдоти. Називались такі місця словом "хондзен" - а саме це поняття уходить корінням в епоху Хейан і означає принцип сервировки стола. Якщо в двох словах, "найкращий спосіб готувати - не готувати взагалі". Королем хондзен-ресторанів було сашимі - тоненько нарізане сире, слабко мариноване в уксусі і травах, м'ясо риби чи дичини, яке їли із соєвим соусом. В цих ресторанах лосося не використовували - тому що океанський лосось є "брудною" рибкою, він часто тягне за собою паразитів, а тому для нього необхідний сильний маринад.
Крім "хондзен" існував й інший ресторанний формат - "хатаго". Він призначався для подорожніх, які щойно приїхали в місто, а тому там робився упор на гарячі страви - перш за все на супи та собу (це така лапша із гречаного борошна - саме так, японці теж були гречкосіями). Лосось в цих ресторанах, відповідно, використовувався в смаженому, печеному на грилі чи копченому вигляді. Суші там взагалі не подавали, само собою, замість них подавали онігірі - це такі рисові колобки із начинкою.
Читачі на цьому місці почнуть бунтувати - шановний, а де ж суші з лососем? Причому тут пожежа в Едо, і причому тут японські ресторанні формати? Спокійно, зараз з'являться лососеві суші. Якраз Едо догорить, і тут же з'являться ))
Страшна пожежа в Едо 1657 року знищила практично дві третини міста. Щоб відбудувати його, знадобилось надзвичайно багато робочих. Закусочні-хатаго із таким напливом їдоків попросту не справлялись, а поїсти в хондзені - справа марна. Там очікують, що відвідувач буде довго сидіти, періодично відправляючи в рота шматочок сашимі, а не швидко і калорійно наїдатиметься в перерві між робочим днем на будівництві. Цей інфраструктурний затик відкрив дорогу культурі бенто - яка раніше вважалась чисто селянською "низькою" кулінарною технікою. А королем бенто був... маринований лосось.
Найдавнішим видом сушей, який уходить корінням аж в епоху Яой (а це, щоб ви знали, японське бронзове століття - III ст. до н. е.), є так звані "наредзусі" - "зрілі суші". Вони виникли надзвичайно давно, і подібні блюда є практично у всій тій географічній зоні, аж до самого гирла Меконга. Справа в тому, що рис - природній консерватор риби. Маринована риба, цупко загорнута в ферментований рис, зберігається до півроку без всяких холодильних шкафів, а тому мешканці Японських островів швидко зметикували, що це можна використати, аби брати харчі в дорогу. Саме так і з'явились перші суші в історії, які згадуються аж в VIII ст. н. е. - ними навіть податки певний час приймали. Само собою, тодішні суші не можна було їсти, як зараз - бо ферментований рис все-таки псується. Як правило, спорчений шар рису зрізали, або й зовсім викидали - а їли лише рибу. При цьому кулінари аж із шкіри вилізали, аби не викидати рис - і постійно шукали спосіб зберегти і рис і рибу.
В період Муроматі, XIV ст., було зроблено два відкриття, які і зробили можливими лососеві суші. По-перше, рис тепер стали обробляти оцтом, що робило його одночасно консервантом та їстивним продуктом. Тому саме XIV ст. вважається датою винаходу сушей в їх сучасній формі - рис плюс начинка. Другим винаходом були маринади, в яких вимочували рибу для більшої збережності. На острові Хоккайдо, де одним із головних промислів був лосось, винайшли і маринад, який зберігав смак лосося і дозволяв позбутись паразитів - на основі солених рисових висівок. Далі їх загортали в листи водоростей-норі, і брали із собою - зручно, калорійно і смачно. До XVII ст. "зрілі суші" із найрізноманітніших видів риби стали практично незаперечним королем бенто.
Ой, я забув - я ж не сказав, що таке "бенто". А це така спеціальна коробочка, в яку японці клали харчі в дорогу. І одночасно - кулінарна традиція, тому що в бенто абищо не клали. Задача бенто - не просто калорійно нагодувати працівника чи мандрівника, а й нагадати йому смак рідної домівки. Їх часто берегли всю дорогу, харчуючись в закусочних-хатаго, а відкривали бенто лише тоді, коли робота остаточно задовбувала і наганяла тугу. Пам'ятаєте, я сказав, що маринад для лососевих сушей винайшли на Хоккайдо? Так ось в Едо лососеві суші завезли працівники з Хоккайдо саме після пожежі 1657 року. Мешканці Едо швидко оцінили винахід і нову для себе рибку. І японські кулінари тут же почали вилізати із шкіри, щоб перенести лосося у вищу кулінарну лігу, тобто, щоб можна було їх їсти у хондзенах як сашимі (до цього вони використовували макрель, сайру та тунця).
Проблему океанського лосося вдалося вирішити - пам'ятаєте, я казав про два ендемічних види японських лососів? Один із них - "лосось-біва" водиться в озері Біва, а це найбільше пресноводне озеро Японії, яке знаходиться в історичній області Кансай. Це надзвичайно чисте озеро, так що про паразитів можна було не хвилюватись. В Осаці (а це центр префектури Кансай) побачили в цьому шанс вставити пистона своїм вічним конкурентам в Едо. Вони приправили сашимі із лосося-біва соєвим соусом, а потім почали приправляти соєвим соусом і суші в цілому. В Едо довгий час не мали чим відповісти нахабним кансайцям, аж поки едоський шеф-кухар на ім'я Ханая Йохей, який мав ресторанчик в районі Рюгоку, не винайшов "голі суші" - урамакі і темарі. Останні - це суші, де на рисовий колобок кладеться полоска риби та скріплюється полоскою норі, щоб зручніше руками брати. Сталось це приблизно на межі XIX ст., якраз тоді, коли був намальований натюрморт, з якого ми почали нашу розповідь.
Оскільки темарі були прості, як двері, і відповідали принципу "найкраще готувати - не готувати взагалі", вони легко склали конкуренцію сашимі і швидко завоювали високу кухню. Залишалась одна проблема - "чистий" лосось ловився лише в озері Біва, а це монополія префектури Кансай. А єдиний інший лосось потрібної чистоти - це другий японський ендемик, "вишневий лосось", який водився лише в чистих гірських річках Японії. В результаті виник майже унікальний парадокс - лососеві суші, з'явившись як селянський харч, виявились замкненими лише в дуже дорогих ресторанах майже на ціле століття, просто через рідкісність інгредієнта.
Тож коли норвезькі маркетологи приїхали в Японію "впарювати" свого лосося по дешевці, японці мало не застрибали від радості і дуже-дуже дякували. Так дякували, що норвежці і собі повірили, що научили японців класти лосося в суші. Звідки їм було знати, що японці раділи від того, що нарешті вирішили проблему "чистого лосося", над якою бились цілих чотири століття...
Сподіваюсь, вам було цікаво прочитати цю "смачну" розвідку.