Diana Makarova · КОЛИ НАСТАЄ ВП...
Mar. 1st, 2023 04:27 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan- Ми пережили зиму! - кажуть.
- А були ж такі страшні прогнози, ви пам'ятаєте? - регочуть.
- А як нас залякували, радили купувати генератори та павербанки, а ми ось, пережили і вижили. І де ці радники тепер, мабуть, їм соромно! - радіють.
- Та да. Хоч би ті експерти вибачились перед нами. За те, що нагнітали своїми жахіттями.
- Чи відчувають оці всі "стопудові експерти" свою відповідальність за підвищення градусу тривоги? За паралізуючий страх, який вони викликали своїми постами? - це пряма цитата з одного посту.
Нуууу... Тут хто на що вчився. В когось ці прогнози викликали "паралізуючий страх", а в когось навпаки - готовність до будь-якої ситуації. А готовність до будь-якої ситуації - дуже потрібна якість в ситуації, до якої потрапила, в якій живе, виживає, і виживе далі наша країна. Особливо потрібна така готовність, коли ти маєш дітей, яких мусиш захистити і подбати про їхню безпеку.
... ми жили в Запорізькій області, гранітна плита, степи, засухи. Але чомусь наші батьки вчили нас не лише тому, як поводитись під час пожеж - а і тому, як поводитись під час:
- землетрусів
- поводі
- сходження селю
- сходженню снігу
- каменепаду
тощо
і якщо каменепад був цілком в стилі місцевості - ми зростали зі звуками вибухів, камені часом летіли з неба, хто жив поблизу гранітних кар'єрів, той розуміє, і перший закон обстрілу:
- Не біжи, знайди укриття й падай, бігати під час обстрілу це все одно що намагатись бігати між краплями зливи.
я вперше почула не на війні, попавши туди вже дорослою тьотею, а від татка, коли мені було десять років, а татко з братом попали під масовий вибух і на сімейному розборі цих польотів ми робили висновки і слухали правила.
Але землетрус? Повідь? Сходження селю? Де, в нас? Та не смішіть.
Але чомусь нас цьому вчили.
- За плечима не носити. - казав тато.
Пройшли роки і вже я сама вчила цій науці власних дітей, і малі пуцьверінки чітко знали, коли не можна сідати до ліфту, а коли треба йти лише серединою вулиці, і чим тобі допоможе дверний проєм, а чим - проліт сходів. І коли ми жили на набережній Запоріжжя, а в Богданівці, за сто кілометрів від нас, рвались снаряди - то ми, мабуть, були єдиними на нашій вулиці, в кого були зібрані тривожні рюкзаки і розподілені ролі, що хапаємо, куди біжімо, і розрахунок ми вели, чи врятує дах п'ятиповерхового будинку, якщо якась ракета поцілить в плотину, і де ми всі зустрічаємось, якщо подія застала сім'ю розкиданою. В домі завжди було багато гостей, і чудувались гості тим розмовам, і реготали. Досі хвилююсь, чи всі вони живі після нинішніх обстрілів Запоріжжя і чи допомогли їм бодай ті, підслухані раніше, розмови.
Ще трохи років промайнуло, і ось я вже суворо питаю у своїх дітей щодо онуків:
- Вони ж знають, як поводитись під час землетрусів?
- Звичайно. - аж злегка обурено відповідають мені діти.
... в 2017 році я вперше почала говорити з Ф.О.Н.Д.ом про можливу ескалацію війни і посунення фронтової зони аж до Києва. В 2017 році!
Я говорила тоді про необхідність мати абсолютно незалежну від комунікацій систему, тобто, обирати будинки зі скважиною, і скинутись, щоб вкластись в спільний генератор. Я говорила про запас води, медицини, перев'язувальних матеріалів та продуктів і пропонувала, раптом настане ВП - всім збиратись тут, у Ф.О.Н.Д.і, і виживати разом.
Люди посміювались і дивились на мене як на трішечки тавой. Хтось навіть записав мою промову на диктофон і зливав на сторону - дивіться, мовляв, які пораженчеські настрої у Макарової. Ну, що ж, такі фондери в нас теж були. Ключове - були.
... коли ми мчали до евакуації, а в машині сиділи діти, яких я і не знала досі, ми просто взяли їх з собою в дорозі, і мчали ми під час тривог, а горизонти відмічались димами від вибухів - я повернулась до цих незнайомих дітей і розпочала гру "Як поводитись під час обстрілу"
- як і куди НЕ бігти
- як знайти місце, де можна заховатись
- як правильно падати на землю
Ми шукали на пролітаючих узбіччях ямки і схили, ми вивчали, що таке складки місцевості і з яким звуком летить те чи інше смертоносне, в нас навіть розпочався конкурс "Хто першим знайде найбезпечніше місце"
І робила я це, навіть не спитавши дозволу у їхньої мами, яка злякано обіймала їх. Бо ще кілька годин тому вони перебували під обстрілом, і смертоносне летіло з неба. Час від часу я зиркала на неї, питаючи поглядом - нічого, що я проводжу цю роботу?
Вона вдячно кивала. І не було навіть мови про "підвищення градусу тривоги та паралізуючий страх", який я могла викликати у присутніх.
... генератор нам подарували військові. І наполягли, щоб хоч цей генератор ми лишили собі, а не везли на фронт. Коли цей генератор зламався, а він був латаним-перелатаним - інші військові протягом пів години привезли нам інший генератор. І перші, і другі військові абсолютно нічого не знали про "підвищення градусу тривоги та паралізуючий страх". Але вони знали багато про Науку Виживання.
На зарядну станцію ми скинулись самі. Павербанки в нас були.
Все це працювало не в такому безперервному режимі, як ми очікували, але все ж працювало і сильно виручало нас. Сільський будинок - це щастя в подібних випадках, але щастя таке, умовне, бо тут ти не залежиш від рішень комунальників, а мусиш подбати про все сам. Мій товариш, який живе в будинку по одеському напрямку, включав генератор цієї зими всього на 60 годин, але це були ключові 60 годин. Ми, що живемо на варшавському напрямку, включали генератор загалом за зиму годин на 100. Але це були досить холодні сто годин, і генератори, подаровані військовими, нас просто врятували.
... як ми виживали на самому початку ескалації, коли одна машина гасала по Києву й навколо Києва, не працювало жодне кафе чи ресторан, доки ми не добігли до Мусафіра - а інші машини гасали на схід, північ, південь, де теж ніякого поживного їдла дорогою вже складно було знайти? Як ми виживали, коли раптом виявилось, що нас цілий кагал - троє нас, що вирвались перед заходом окупантів до села, ще двоє, що час від часу приїздили від запасного аеродрому до Києва і працювали з нами разом, плюс восьмеро тих, хто виїхав до евакуації з Донбасу?
Їсти хотіли. Увесь час хотілось їсти. Бо ділились продуктами, бо не було часу готувати, бо перемерзали як цуцики. На денний рейд брали з собою банку тушонки чи паштету і час від часу черпали те ложками.
Наскочили на волонтерів, які годували переселенців, ті волонтери гостинно підсунули нам відро з варениками, залитими смальцем. Пропонували розігріти, та ми не мали часу і сильно хотіли їсти, тому жерли ті вареники холодними. Я пам'ятаю тих волонтерів і вдячна їм, хоча з тих пір на вареники дивитись не можу. Наскочили на інших волонтерів, яким щойно привезли їжу з ресторану. Вони, сміючись, ділили ті гарячі судочки і капризували:
- О, знову котлети і картопля по-селянськи. Я не хочу. Подайте мені отой м'ясний пиріг, поки гарячий.
Голодними очима дивились ми на ту їжу, але нам ніхто не запропонував. І це я запам'ятала, і ці волонтерські імена я теж запам'ятала, і далі побігла.
Наука Виживання вимагає запам'ятовувати і перші, і другі імена.
За плечима не носити.
... як ми виживали на фронті? Заходячи до чергової вистуженої хати і розуміючи, що тут ми муситимемо провести 5-7 ночей, що сюди ми будемо повертатись після денних рейдів по фронту.
Ми везли все з собою, бо вже були розумними. Газові балончики і компактні пічки. Обігрівачі і спальники. Чайник і зарядну станцію. Набір продуктів для вечерь, коли вночі ввалюємось ледь живими від втоми і все, про що мріємо - сьорбнути чогось гарячого і до спальника.
За 5-7 днів ми облаштовувались так, що вже через добу хата ставала теплою, і в ній навіть іноді пахнуло свіжим супом. Ми знали, де хороша баня і, повертаючись, ледве вергаючи язиком від втоми, все ж замовляли собі дві години бані. Чистота - запорука здоров'я.
Чи вчились ми всьому цьому на фронті? Так, на фронті. Так, ми вчились цьому у військових, дев'ять років допомагаючи їм налагодити побут так миттєво, як тільки це можливо в злуці і спайці військові-волонтери. Але ми вчились цьому ще і в люті дев'яності, вже бувши дорослими і маючи дітей, згадуючи розповіді татків та мам, бабусь і дідусів, тіток і дядьків, які винесли Науку Виживання з часів Другої світової, а також з часів Голодомору.
Наука Виживання - сильна наука.
Якби я хотіла додати ще більше пафосу в цей текст, то сказала б, що вона передається в народі на генному рівні, але ша, менше пафосу. Наука Виживання передається лише через розповіді:
- старшого покоління молодшому
(і то тільки коли молодше хоче слухати і запам'ятовувати)
- продуманіших і досвідченіших громадян суспільства до менш продуманих громадян
(і то лише коли ці малопродумані і слабопрохавані хочуть слухати)
Ніколи я не підніму зуб на вчителів своїх в Науці Виживання, навіть коли їхні поради мені досі жодного разу не знадобились.
Ніколи не скажу, примхливо фиркнувши:
- А ви казали, буде люта зима і щоб ми були готовими. А ми ось вижили, а зима була теплою, і ось вам, ось вам, викусіть! Експерти грьобані, нащо ото було нас лякати і підвищувати градус тривоги та паралізувати страхом суспільство!
Бо тут же хто на що вчився.
Хто - щулитись від паралізуючого страху.
Хто - бути готовими до будь-яких випробувань.
Я не вивішую оголошення "Терміново продам генератор і павербанк". Я знаю, що наші випробування попереду, і ось навіть вчора ми мусили включати генератор, була аварія на лінії, світло надовго зникло.
У нас всі фронтові машини мають інструменти в багажнику, лопати і аптечки.
Крім цього, я старанно перебираю так звану Сумку Виживання, яку завжди беру з собою на фронт. Там запас теплої білизни і шкарпеток на стандартний екіпаж, там комплект рацій і запасні телефони-дзвонілки з сімками. Там принайтовані спальники і є запас сублімованих та консервованих продуктів на три дні. Там навіть є протигази. Ви можете посміятись, а я не буду.
Багато чого там є плюс медичний рюкзак.
Дуже рідко я користалась в рейсах цією сумкою. А в повному об'ємі і ніколи. Але я точно знаю, що вона потрібна в наших фронтових рейсах. Більш того, я знаю, що цього мало. Бо такий список речей порадив нам одного разу вчитель і додав:
- А ще ти мусиш мати заховані запаси на підступах до фронту. Отам, у фронтовій зоні, де зараз тил і можна вільно їздити.
- Для чого? - здивувалась я.
- Для чого завгодно. Зламались, або наткнулись на ДРГ, лишились без машини і зв'язку. Або фронт посунувся, а ви лишились і треба вибиратись.
Це було в 2015 році. Я недовірливо всміхалась. Як це - фронт посунувся? Фронт - штука вже абсолютно стала, а щоб він посунувся, треба багато часу, будь-хто встигне втекти і теж посунутись.
Я припинила недовірливо всміхатись в 2022 році, коли фронт не те що сунувся, він злітав і валився на тебе всією своєю зрушеною лінією. І зрозуміла я, яким правим був мій вчитель, і вклонилась йому ще раз - подумки, звичайно, щоб носа зайвий раз не задирав.
А коли в 2018 році нас занесло снігами і ми стояли в довгій колоні між Врубівкою і трасою Соледар-Лисичанськ, не викопаєшся, не розрулиш, снігу по пояс і вузька дорога, перекрита з обох кінців заносами - виявилось, що лише ми були готовими до таких випробувань.
Вісім цивільних машин, серед них одна Швидка, а також машина з дорожниками, які заїхали поглянути на ситуацію, одна військова санітарна машина і дві наших - і тільки наші екіпажі були готовими.
Ми видавали теплий одяг і взуття, ми засівали екіпажі замерзаючих машин шкарпетками, ми роздавали окопні свічки й хімічні грілки, тикаючи все те отетерілим і задубілим громадянам, які ошелешено питались:
- А шо почом?
- По лопаті! - гиркали ми і вручали їм в руки по лопаті.
Все це було першими кроками в Науці Виживання.
Чи раджу я вам мати Сумку Виживання і завжди наповнений медичний рюкзак? Чи раджу я вам знати, як поводитись під час землетрусу, хоча у вашій місцевості землетрус неможливий? Чи раджу, порадівши приходу весни, не продавати генератори, зарядні станції і павербанки?
Ні.
Не раджу.
Бо я вже давно нікому нічого не раджу.
Бо я вже давно з гіркою посмішкою читаю крики ображених громадян:
- А чо нас не попередили, що треба евакуюватись?
або торжествуючі крики громадян:
- А от експерти попереджали, а нам нічо не знадобилось. І нащо було ото плодити панічний страх в суспільстві?
і такий вже закон, і вже нікого не дивує, що це пишуть часом одні й ті ж люди.
Люди загалом цікаві жителі планети.
Вони поділяються за різними категоріями. Іноді за такими:
- прочитавши про наслідки землетрусу в Туреччині, люди тих місцевостей, де не буває навіть натяку на землетрус, лізуть в літературу і вивчають правила поведінки під час землетрусу
- нічого не вивчають, з полегшенням кажучи: "Ну, слава богу, хоч землетрусу в нас не може бути"
Останні - це якраз ті, хто в 2017 році крутив пальцями біля скроні і казав:
- Фронт? Біля Києва? Ви що, придурки? Що за пораженчеські настрої?
- А були ж такі страшні прогнози, ви пам'ятаєте? - регочуть.
- А як нас залякували, радили купувати генератори та павербанки, а ми ось, пережили і вижили. І де ці радники тепер, мабуть, їм соромно! - радіють.
- Та да. Хоч би ті експерти вибачились перед нами. За те, що нагнітали своїми жахіттями.
- Чи відчувають оці всі "стопудові експерти" свою відповідальність за підвищення градусу тривоги? За паралізуючий страх, який вони викликали своїми постами? - це пряма цитата з одного посту.
Нуууу... Тут хто на що вчився. В когось ці прогнози викликали "паралізуючий страх", а в когось навпаки - готовність до будь-якої ситуації. А готовність до будь-якої ситуації - дуже потрібна якість в ситуації, до якої потрапила, в якій живе, виживає, і виживе далі наша країна. Особливо потрібна така готовність, коли ти маєш дітей, яких мусиш захистити і подбати про їхню безпеку.
... ми жили в Запорізькій області, гранітна плита, степи, засухи. Але чомусь наші батьки вчили нас не лише тому, як поводитись під час пожеж - а і тому, як поводитись під час:
- землетрусів
- поводі
- сходження селю
- сходженню снігу
- каменепаду
тощо
і якщо каменепад був цілком в стилі місцевості - ми зростали зі звуками вибухів, камені часом летіли з неба, хто жив поблизу гранітних кар'єрів, той розуміє, і перший закон обстрілу:
- Не біжи, знайди укриття й падай, бігати під час обстрілу це все одно що намагатись бігати між краплями зливи.
я вперше почула не на війні, попавши туди вже дорослою тьотею, а від татка, коли мені було десять років, а татко з братом попали під масовий вибух і на сімейному розборі цих польотів ми робили висновки і слухали правила.
Але землетрус? Повідь? Сходження селю? Де, в нас? Та не смішіть.
Але чомусь нас цьому вчили.
- За плечима не носити. - казав тато.
Пройшли роки і вже я сама вчила цій науці власних дітей, і малі пуцьверінки чітко знали, коли не можна сідати до ліфту, а коли треба йти лише серединою вулиці, і чим тобі допоможе дверний проєм, а чим - проліт сходів. І коли ми жили на набережній Запоріжжя, а в Богданівці, за сто кілометрів від нас, рвались снаряди - то ми, мабуть, були єдиними на нашій вулиці, в кого були зібрані тривожні рюкзаки і розподілені ролі, що хапаємо, куди біжімо, і розрахунок ми вели, чи врятує дах п'ятиповерхового будинку, якщо якась ракета поцілить в плотину, і де ми всі зустрічаємось, якщо подія застала сім'ю розкиданою. В домі завжди було багато гостей, і чудувались гості тим розмовам, і реготали. Досі хвилююсь, чи всі вони живі після нинішніх обстрілів Запоріжжя і чи допомогли їм бодай ті, підслухані раніше, розмови.
Ще трохи років промайнуло, і ось я вже суворо питаю у своїх дітей щодо онуків:
- Вони ж знають, як поводитись під час землетрусів?
- Звичайно. - аж злегка обурено відповідають мені діти.
... в 2017 році я вперше почала говорити з Ф.О.Н.Д.ом про можливу ескалацію війни і посунення фронтової зони аж до Києва. В 2017 році!
Я говорила тоді про необхідність мати абсолютно незалежну від комунікацій систему, тобто, обирати будинки зі скважиною, і скинутись, щоб вкластись в спільний генератор. Я говорила про запас води, медицини, перев'язувальних матеріалів та продуктів і пропонувала, раптом настане ВП - всім збиратись тут, у Ф.О.Н.Д.і, і виживати разом.
Люди посміювались і дивились на мене як на трішечки тавой. Хтось навіть записав мою промову на диктофон і зливав на сторону - дивіться, мовляв, які пораженчеські настрої у Макарової. Ну, що ж, такі фондери в нас теж були. Ключове - були.
... коли ми мчали до евакуації, а в машині сиділи діти, яких я і не знала досі, ми просто взяли їх з собою в дорозі, і мчали ми під час тривог, а горизонти відмічались димами від вибухів - я повернулась до цих незнайомих дітей і розпочала гру "Як поводитись під час обстрілу"
- як і куди НЕ бігти
- як знайти місце, де можна заховатись
- як правильно падати на землю
Ми шукали на пролітаючих узбіччях ямки і схили, ми вивчали, що таке складки місцевості і з яким звуком летить те чи інше смертоносне, в нас навіть розпочався конкурс "Хто першим знайде найбезпечніше місце"
І робила я це, навіть не спитавши дозволу у їхньої мами, яка злякано обіймала їх. Бо ще кілька годин тому вони перебували під обстрілом, і смертоносне летіло з неба. Час від часу я зиркала на неї, питаючи поглядом - нічого, що я проводжу цю роботу?
Вона вдячно кивала. І не було навіть мови про "підвищення градусу тривоги та паралізуючий страх", який я могла викликати у присутніх.
... генератор нам подарували військові. І наполягли, щоб хоч цей генератор ми лишили собі, а не везли на фронт. Коли цей генератор зламався, а він був латаним-перелатаним - інші військові протягом пів години привезли нам інший генератор. І перші, і другі військові абсолютно нічого не знали про "підвищення градусу тривоги та паралізуючий страх". Але вони знали багато про Науку Виживання.
На зарядну станцію ми скинулись самі. Павербанки в нас були.
Все це працювало не в такому безперервному режимі, як ми очікували, але все ж працювало і сильно виручало нас. Сільський будинок - це щастя в подібних випадках, але щастя таке, умовне, бо тут ти не залежиш від рішень комунальників, а мусиш подбати про все сам. Мій товариш, який живе в будинку по одеському напрямку, включав генератор цієї зими всього на 60 годин, але це були ключові 60 годин. Ми, що живемо на варшавському напрямку, включали генератор загалом за зиму годин на 100. Але це були досить холодні сто годин, і генератори, подаровані військовими, нас просто врятували.
... як ми виживали на самому початку ескалації, коли одна машина гасала по Києву й навколо Києва, не працювало жодне кафе чи ресторан, доки ми не добігли до Мусафіра - а інші машини гасали на схід, північ, південь, де теж ніякого поживного їдла дорогою вже складно було знайти? Як ми виживали, коли раптом виявилось, що нас цілий кагал - троє нас, що вирвались перед заходом окупантів до села, ще двоє, що час від часу приїздили від запасного аеродрому до Києва і працювали з нами разом, плюс восьмеро тих, хто виїхав до евакуації з Донбасу?
Їсти хотіли. Увесь час хотілось їсти. Бо ділились продуктами, бо не було часу готувати, бо перемерзали як цуцики. На денний рейд брали з собою банку тушонки чи паштету і час від часу черпали те ложками.
Наскочили на волонтерів, які годували переселенців, ті волонтери гостинно підсунули нам відро з варениками, залитими смальцем. Пропонували розігріти, та ми не мали часу і сильно хотіли їсти, тому жерли ті вареники холодними. Я пам'ятаю тих волонтерів і вдячна їм, хоча з тих пір на вареники дивитись не можу. Наскочили на інших волонтерів, яким щойно привезли їжу з ресторану. Вони, сміючись, ділили ті гарячі судочки і капризували:
- О, знову котлети і картопля по-селянськи. Я не хочу. Подайте мені отой м'ясний пиріг, поки гарячий.
Голодними очима дивились ми на ту їжу, але нам ніхто не запропонував. І це я запам'ятала, і ці волонтерські імена я теж запам'ятала, і далі побігла.
Наука Виживання вимагає запам'ятовувати і перші, і другі імена.
За плечима не носити.
... як ми виживали на фронті? Заходячи до чергової вистуженої хати і розуміючи, що тут ми муситимемо провести 5-7 ночей, що сюди ми будемо повертатись після денних рейдів по фронту.
Ми везли все з собою, бо вже були розумними. Газові балончики і компактні пічки. Обігрівачі і спальники. Чайник і зарядну станцію. Набір продуктів для вечерь, коли вночі ввалюємось ледь живими від втоми і все, про що мріємо - сьорбнути чогось гарячого і до спальника.
За 5-7 днів ми облаштовувались так, що вже через добу хата ставала теплою, і в ній навіть іноді пахнуло свіжим супом. Ми знали, де хороша баня і, повертаючись, ледве вергаючи язиком від втоми, все ж замовляли собі дві години бані. Чистота - запорука здоров'я.
Чи вчились ми всьому цьому на фронті? Так, на фронті. Так, ми вчились цьому у військових, дев'ять років допомагаючи їм налагодити побут так миттєво, як тільки це можливо в злуці і спайці військові-волонтери. Але ми вчились цьому ще і в люті дев'яності, вже бувши дорослими і маючи дітей, згадуючи розповіді татків та мам, бабусь і дідусів, тіток і дядьків, які винесли Науку Виживання з часів Другої світової, а також з часів Голодомору.
Наука Виживання - сильна наука.
Якби я хотіла додати ще більше пафосу в цей текст, то сказала б, що вона передається в народі на генному рівні, але ша, менше пафосу. Наука Виживання передається лише через розповіді:
- старшого покоління молодшому
(і то тільки коли молодше хоче слухати і запам'ятовувати)
- продуманіших і досвідченіших громадян суспільства до менш продуманих громадян
(і то лише коли ці малопродумані і слабопрохавані хочуть слухати)
Ніколи я не підніму зуб на вчителів своїх в Науці Виживання, навіть коли їхні поради мені досі жодного разу не знадобились.
Ніколи не скажу, примхливо фиркнувши:
- А ви казали, буде люта зима і щоб ми були готовими. А ми ось вижили, а зима була теплою, і ось вам, ось вам, викусіть! Експерти грьобані, нащо ото було нас лякати і підвищувати градус тривоги та паралізувати страхом суспільство!
Бо тут же хто на що вчився.
Хто - щулитись від паралізуючого страху.
Хто - бути готовими до будь-яких випробувань.
Я не вивішую оголошення "Терміново продам генератор і павербанк". Я знаю, що наші випробування попереду, і ось навіть вчора ми мусили включати генератор, була аварія на лінії, світло надовго зникло.
У нас всі фронтові машини мають інструменти в багажнику, лопати і аптечки.
Крім цього, я старанно перебираю так звану Сумку Виживання, яку завжди беру з собою на фронт. Там запас теплої білизни і шкарпеток на стандартний екіпаж, там комплект рацій і запасні телефони-дзвонілки з сімками. Там принайтовані спальники і є запас сублімованих та консервованих продуктів на три дні. Там навіть є протигази. Ви можете посміятись, а я не буду.
Багато чого там є плюс медичний рюкзак.
Дуже рідко я користалась в рейсах цією сумкою. А в повному об'ємі і ніколи. Але я точно знаю, що вона потрібна в наших фронтових рейсах. Більш того, я знаю, що цього мало. Бо такий список речей порадив нам одного разу вчитель і додав:
- А ще ти мусиш мати заховані запаси на підступах до фронту. Отам, у фронтовій зоні, де зараз тил і можна вільно їздити.
- Для чого? - здивувалась я.
- Для чого завгодно. Зламались, або наткнулись на ДРГ, лишились без машини і зв'язку. Або фронт посунувся, а ви лишились і треба вибиратись.
Це було в 2015 році. Я недовірливо всміхалась. Як це - фронт посунувся? Фронт - штука вже абсолютно стала, а щоб він посунувся, треба багато часу, будь-хто встигне втекти і теж посунутись.
Я припинила недовірливо всміхатись в 2022 році, коли фронт не те що сунувся, він злітав і валився на тебе всією своєю зрушеною лінією. І зрозуміла я, яким правим був мій вчитель, і вклонилась йому ще раз - подумки, звичайно, щоб носа зайвий раз не задирав.
А коли в 2018 році нас занесло снігами і ми стояли в довгій колоні між Врубівкою і трасою Соледар-Лисичанськ, не викопаєшся, не розрулиш, снігу по пояс і вузька дорога, перекрита з обох кінців заносами - виявилось, що лише ми були готовими до таких випробувань.
Вісім цивільних машин, серед них одна Швидка, а також машина з дорожниками, які заїхали поглянути на ситуацію, одна військова санітарна машина і дві наших - і тільки наші екіпажі були готовими.
Ми видавали теплий одяг і взуття, ми засівали екіпажі замерзаючих машин шкарпетками, ми роздавали окопні свічки й хімічні грілки, тикаючи все те отетерілим і задубілим громадянам, які ошелешено питались:
- А шо почом?
- По лопаті! - гиркали ми і вручали їм в руки по лопаті.
Все це було першими кроками в Науці Виживання.
Чи раджу я вам мати Сумку Виживання і завжди наповнений медичний рюкзак? Чи раджу я вам знати, як поводитись під час землетрусу, хоча у вашій місцевості землетрус неможливий? Чи раджу, порадівши приходу весни, не продавати генератори, зарядні станції і павербанки?
Ні.
Не раджу.
Бо я вже давно нікому нічого не раджу.
Бо я вже давно з гіркою посмішкою читаю крики ображених громадян:
- А чо нас не попередили, що треба евакуюватись?
або торжествуючі крики громадян:
- А от експерти попереджали, а нам нічо не знадобилось. І нащо було ото плодити панічний страх в суспільстві?
і такий вже закон, і вже нікого не дивує, що це пишуть часом одні й ті ж люди.
Люди загалом цікаві жителі планети.
Вони поділяються за різними категоріями. Іноді за такими:
- прочитавши про наслідки землетрусу в Туреччині, люди тих місцевостей, де не буває навіть натяку на землетрус, лізуть в літературу і вивчають правила поведінки під час землетрусу
- нічого не вивчають, з полегшенням кажучи: "Ну, слава богу, хоч землетрусу в нас не може бути"
Останні - це якраз ті, хто в 2017 році крутив пальцями біля скроні і казав:
- Фронт? Біля Києва? Ви що, придурки? Що за пораженчеські настрої?