![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
листопад в сучасній, новітній історії міг би зватися стінопадом чи муропадом, через падіння Берлінського муру 89 року.
В ті дні, коли кожен німець несамовито радів цьому, десь в резидентурі Штазі сидів тодіще молодий та вже закомплексований оперативний работнік "валодя", і тремтів від ведміжої болячки.
Ввлодя був московит і тому впевнений був, що через годину чи дві, коли радість зміниться пьянкою, а пьянка гнівом, його та інших "старших таваріщей" рознесуть на ті ж клаптики сувенирів, як і стіну. (як би поступили московити)
Цей майже підлітковий жах виріс в голові маленького фюрера в "самую крупную ґєапалітічісккую катастрофу ХХ вєка". Що там перша світова, що там друга світова, коли "валодю" можуть вбити тут і зараз.
А як все "красиво починалося".
Хрущов у відповідь на ультиматуми Заходу що називається пішов з козирного туза. Побудови стіни не чекав ніхто. Кремль "вчергове всіх переіграв"
- Ми й уявити собі не могли, - казали американці, - щоби совіти самі себе замурували. До такого ніхто не міг би додуматись.
Президент Кеннеді вижав з ситуації все що міг, одначе, це були слова проти каменю.
Проте які це були слова.
Чого варте ставше потім крилатим "Сьогодні я теж берлінець".
А коли президент США процитував німецькою пісню Марлен Дітріх - Ich hab noch einen Koffer in Berlin, "Моя валіза все ще в Берліні", всі ридали.
І всі відчули що хоча пісня була написана ще про гітлера, але і по смерті сталіна відтворює все ту ж трагедію.
Режими-близнюки так відзеркалюють один одного, що не завжди можна сказати, де оригінал а де карго. Де камунізм а де нацизм.
Сьогодні, я певен, мільйони людей мають "валізи" все ще залишені і в недавньо звільнених містах, і в усе ще окупованих Кримі, Донбасі, Степу, в зруйнованих ракетами містах і селах.
Тоді, в листопаді 89 року, царювала ефорія.
Роком після президент Буш (старий) прийняв рішення - не святкувати річницю, "не будемо танцювати на кістках", і все щоби не роздратувати московита, який, мовляв, рухає в вірному напрямку.
Гадаю, танцювати було треба.
Захід судить по собі.
"В джентельмена і Бог джентельмен".
Західна людина знає, що принижувати народ - це власноруч ренімувати його відплатну агресію.
Але московити потребували тоді саме приниження.
І вони його не отримали.
Вони почали вигадувати, що дружня допомога - це приниження, що безрозмірні "займи", які кралися і ніколи не повертались - приниження, ножкі буша - приниження, взагалі, те що з ними спілкувалися як з нормальними - велетенське приниження.
Бо вони самі знали серцем, що заслуговують на упослідження.
Відчували, свірепіли і мріяли мститися.
Мститися за добро - таке справді не передбачить ніякий політолог.
Ну а бюстик Наполеона, який один раз зайшов в Москву, потім ціле покоління стояв на роялях та підвіконнях у кожній дворянській родині, демонструючи тим ... незнамо що. Але по суті це було поклоніння несостоявшемуся новому повелителеві. А може й на всякий випадок - вдруг французи ще повернуться, а в нас і бюстик є.
листопад в сучасній, новітній історії міг би зватися стінопадом чи муропадом, через падіння Берлінського муру 89 року.
В ті дні, коли кожен німець несамовито радів цьому, десь в резидентурі Штазі сидів тодіще молодий та вже закомплексований оперативний работнік "валодя", і тремтів від ведміжої болячки.
Ввлодя був московит і тому впевнений був, що через годину чи дві, коли радість зміниться пьянкою, а пьянка гнівом, його та інших "старших таваріщей" рознесуть на ті ж клаптики сувенирів, як і стіну. (як би поступили московити)
Цей майже підлітковий жах виріс в голові маленького фюрера в "самую крупную ґєапалітічісккую катастрофу ХХ вєка". Що там перша світова, що там друга світова, коли "валодю" можуть вбити тут і зараз.
А як все "красиво починалося".
Хрущов у відповідь на ультиматуми Заходу що називається пішов з козирного туза. Побудови стіни не чекав ніхто. Кремль "вчергове всіх переіграв"
- Ми й уявити собі не могли, - казали американці, - щоби совіти самі себе замурували. До такого ніхто не міг би додуматись.
Президент Кеннеді вижав з ситуації все що міг, одначе, це були слова проти каменю.
Проте які це були слова.
Чого варте ставше потім крилатим "Сьогодні я теж берлінець".
А коли президент США процитував німецькою пісню Марлен Дітріх - Ich hab noch einen Koffer in Berlin, "Моя валіза все ще в Берліні", всі ридали.
І всі відчули що хоча пісня була написана ще про гітлера, але і по смерті сталіна відтворює все ту ж трагедію.
Режими-близнюки так відзеркалюють один одного, що не завжди можна сказати, де оригінал а де карго. Де камунізм а де нацизм.
Сьогодні, я певен, мільйони людей мають "валізи" все ще залишені і в недавньо звільнених містах, і в усе ще окупованих Кримі, Донбасі, Степу, в зруйнованих ракетами містах і селах.
Тоді, в листопаді 89 року, царювала ефорія.
Роком після президент Буш (старий) прийняв рішення - не святкувати річницю, "не будемо танцювати на кістках", і все щоби не роздратувати московита, який, мовляв, рухає в вірному напрямку.
Гадаю, танцювати було треба.
Захід судить по собі.
"В джентельмена і Бог джентельмен".
Західна людина знає, що принижувати народ - це власноруч ренімувати його відплатну агресію.
Але московити потребували тоді саме приниження.
І вони його не отримали.
Вони почали вигадувати, що дружня допомога - це приниження, що безрозмірні "займи", які кралися і ніколи не повертались - приниження, ножкі буша - приниження, взагалі, те що з ними спілкувалися як з нормальними - велетенське приниження.
Бо вони самі знали серцем, що заслуговують на упослідження.
Відчували, свірепіли і мріяли мститися.
Мститися за добро - таке справді не передбачить ніякий політолог.
Ну а бюстик Наполеона, який один раз зайшов в Москву, потім ціле покоління стояв на роялях та підвіконнях у кожній дворянській родині, демонструючи тим ... незнамо що. Але по суті це було поклоніння несостоявшемуся новому повелителеві. А може й на всякий випадок - вдруг французи ще повернуться, а в нас і бюстик є.