don_katalan

- Ви не хвилюйтесь, воно скоро здохне. - сказали вони.
Воно квилило десь під дровами, коли ми зайшли на подвір'я. Знайти цього кота було неможливо. Приїхали ми вночі, валились з ніг, на місці розташування військових всі спали. Ну, де знайти того кота?
Прокинулись ми від квиління. Ага, не здохло, подумали ми.
- Ви не хвилюйтесь, воно скоро здохне. - сказали нам військові, які теж не могли знайти кота, але розуміли, як тяжко слухати це безнадійне прохання про життя.
І раптом кіт виповз на сонечко.
Правда, котом назвати це страхіття було складно.
... напередодні виїзду ми поховали Олю.
Олю ми звали Еліс, всі звали її Сімба.
Оля була воїном. Суворим і невмолимим. Принаймні вона хотіла такою здаватись. Але ми знали, що наша Еліс ніжна й лагідна.
Оля підбирала собак і котів по всьому фронту. І воювала. І підбирала собак та котів...
Котом назвати це було складно. Кількасот грамів облізшої шкірки, кісток і кривавих сліз з того місця, де було око - от що ми побачили замість кота.
- Годували? - скептично кривлячись, спитала я.
- Намагались, але все пішло назад. - винувато відповіли військові.
- А чим годували?
- Молоком.
Я знову скептично скривилась, дивлячись на кістляву примару. Ясно, що глистів там було кубло, отримане ще, можливо, від мами в спадщину. Від мами котеня виповзло зовсім недавно.
Зрозуміло було, що не жилець. Наскільки вже в котів дев'ять життів, але в цього клубочка глистів, бліх, кісточок і кривавих сліз на місці ока шансів не було навіть на пів життя. Навіть на кілька днів життя не було шансів.
- Так, дійсно скоро здохне. - згодилась я і пішла до холодильника.
Холодильник теж закінчував вахту. Усі тушонки, ковбаси та сало звідти було вилучено і видано місцевим жителям. Військові збирались на ротацію додому. А збір військових додому - то свято до місцевих жителів, йде розподіл військових залишків продуктів, діло незайве у місті, де і магазини вже не працюють. Порожніють холодильники військових. Щоб сильно не напружуватись, особовий склад на три дні переходить до мівіни а чи робить наліт на місцеву столовку, єдиний заклад громадського харчування, котрий теж ловить свій профіт від ротаційних військових пертурбацій.
- Ну, давай, милий, народи мені щось. - проговорила я лагідно до холодильника.
Так, я розмовляю з холодильниками. Іноді вони мене навіть чують. Цей почув.
- Ну, ось хіба. - прогарчав він.
"Ось хіба" являло сиркову масу, збиту до пухнастої сніжності. Хтось з воїнів вирішив побалувати себе дитячою їжею.
- Нічого не вийде, о, мій воїне... Солдат дитинку не образить. - хижо пробурмотіла я, і сиркова маса стрибнула на мій палець білою гіркою.
Я врочисто винесла гірку на пальці до нещастя, яке мусило колись назватись котом, але йому не світило - і запропонувала як останню данину і тест на "а раптом?"
Кошеня підвело трикутну чорну голівку, бликнуло єдиним оком і вмить всмоктало сиркову масу з мого пальця. Я втретє скептично гмикнула і пішла за добавкою. За другим разом мого пальця ледь не відкусили - і заснули, знесилені ситістю і втомою.
Я зітхнула. Треба було рятувати. Заділ принаймні на одне життя страхітливе дитя зробило. Але куди і як? Наш рейс лише починався. У місті, де падіння Смерчів було частішим, ніж нявкання котів, навряд чи можна було знайти ветеринарну лікарню. І я звернулась в пошуках до сусіднього міста.
Ветеринарні лікарні там пішли на вибір чудовим кастингом. Я гмикнула вже вкотре, мовляв, от тобі і фронт - і зателефонувала за першим же номером в списку.
- Кіт. Маленький. Здихає, конєшно... - говорила я, мене діловито перебили.
- Везіть. - і назвали адресу.
І ми разом з віськовими почали ладнати кошеня до коробки.
Кошеня здихало, звичайно, але прагнуло зробити це на волі. Якось вчотирьох ми цей клубочок горя увіпхнули до коробки - і гмикнули вже всі. Зарубку на друге життя кошеня точно відпрацювало.
За півгодини шляху нещасне тричі прогризло скотч, яким ми заклеїли коробку і ще раз я його ловила по салону. Приблизно два додаткових життя з'явились на туманному котячому горизонті.
- Я перепрошую, звичайно. Воно, звичайно, здохне. - вибачалась я перед лікаркою. - Але...
- З чого ви взяли, що здохне? - лікарка взяла двома пальцями мішечок кісток, обтягнених тонкою шкіркою і обдивилась. - Ну, понятно. Око на місці. Глисти, блохи. Лишайте на стаціонар.
Я потягнулась за гаманцем.
- Ні, потім. - сказала лікарка.
Я неймовірно здивувалась.
- Послухайте... Ви ж нас не знаєте. Ми ось скоро їдемо до Києва. Потім приїдемо в наступний рейс. То візьміть наперед щось. - забелькотіла я.
- Нічого, я вам вірю - скупо всміхнулась лікарка.
Була чарівною, молодою, впевненою у своїх діях. І помірно суворою, як і годиться ветеринарному лікарю.
- Запишіть до карточки. - сказала я, спинившись і озирнувшись на виході. - Робоче ім'я кошеняти Сімба.
Ми вийшли з лікарні, я закурила. Позаду, за дверима, відчайдушно нявчало кошеня. Починався лікарський огляд. Здається, йшов заділ на наступне життя.
... Оля підбирала собак і котів по всьому фронту. І воювала. І підбирала. Всі потім прилаштовували собак і котів від Олі.
Коли на Травневому стався обстріл, а обстріли ставались там щодня - там же тоді сталась і пожежа. Пожежі ставались не щодня.
Якраз у той момент відбувалось пряме переливання крові від однієї собаки до другої, ініційоване теж Олею, бо хіба можна, щоб одна собака здохла від такої дрібниці як зжерта отруєна миша? Тому була миттю знайдена бригада тактичних медиків, в якій за дивовижною випадковістю була ветеринар і професійний кінолог, і була там її здоровісінька собака. Експедиція у прострілюване Травневе помчала теж миттю, і почалось пряме переливання крові. Тому в момент пожежі і під обстрілом евакуювали першими двох собак. Не припиняючи переливання.
Одразу ж також евакуювали зброю і котячий виводок. Ми навіть не питали, кого і що евакуювали першим, кошенят, собак чи зброю. Все.
Ми не питали цього навіть тоді, коли приїхали до Олі забирати врятований котячий виводок і прилаштовувати його. Це було на Травневому. Травневе потім окупували. Олю вбили на Херсонщині. Після Олі у всіх її друзів лишились собаки чи коти.
У нас лишилась кицька із Травневого.
Всі звали Олю Сімба.
Ми називали її Еліс...
... пройшло два тижні.
Ми телефонували, нам висилали фото та відео. Ми взнавали:
- око нарешті стухло і відкрилось.
- глистів та бліх вже знищили.
- їсть як не в себе.
- припинило відчайдушно нявчати, виявилось, що вміє муркотіти.
- знайшло собаку, погризло тій вухо, потім робило заспокійливий масаж, влягалось на собаці спати.
- набрало перший кілограм.
Ми забирали кошеня.
Звичайно, повного дива не відбулось. Це був котячий підліток, худий і довгоногий. Але було два ока, лискуча шерсть і лукава котяча мордочка.
- Не треба до переноски. - порадила лікарка всміхаючись. - Воно буде добре себе поводити в салоні.
Я не повірила. Чи я ж кошенят з фронту не возила.
... воно поводило себе чемно весь довгий шлях до Києва, від Краматорська, ветеринарної клініки на вулиці Хабарівській (не встигли переназвати), що біля магазина "Пелікан".
Я так і не знайшла сторінки цієї клініки. Я знаю точно, як звати лікарку, яка так просто взяла за шкірку кошеня, подарувала їй всі можливі її життя і відмахнулась від нашої передплати.
- Я вірю вам. - сказала вона.
Її звати Юлія Забабуріна.
А кошеня виявилось кицькою. Ми називаємо її то Сімбою, то Еліс, то просто Олькою. Це ще робочі імена. Обрали Еліс, так буде правильно.
Ми називали Олю Еліс.
Ми так любили називати її Еліс...
Оля підбирала кошенят по всьому фронту. А потім Олю вбили.
Ми б все одно врятували це кошеня - але так сталось, що сиву з чорною мордочкою Еліс ми рятували в честь Ольки. Бо сталось це на другий день після того, як ми поховали Ольку. Тому все було так, неначе це останнє кошеня, врятоване нею. Принаймні нам так думається.
Звичайно, це ще не кінець. Звичайно, маленькій киці ще треба вижити в нашій різношерстій зграї. Але стареньку собаку Карму вона вже побила, розібралась з котами, зараз загрозливо гарчить в сторону величезного пса Ярла.
Сьогодні до нас приїхав боєць, з тих, хто намагався напоїти маленьку здихлю молоком. Я винесла кицю йому назустріч.
- Та не хвилюйтесь, воно скоро здохне... - глузливо проспівала я.
- Поняв-поняв! - підняв він руки.
Це Еліс.
Робоче ім'я Сімба.
Іноді ми називаємо її Олькою, вони й за характерами схожі - ця кицька така ж бойова і разом з тим ніжна. Коли ми називаємо її Олькою, то переживаємо, чи Олька не образиться. Ми не бачили Ольку мертвою, її ховали в закритій труні, тому поки що і не віримо в її смерть, тому говоримо про неї як про живу. З друзями ми домовились вважати, що вона просто поїхала кудись далеко, рятувати котів та собак. Ні, Олька не образиться, вважаємо ми.
Але це точно Еліс.
Робоче ім'я Сімба.
Ми називали Олю Еліс.
Всі звали її Сімба...
Знайдіть кота.
Александра Коновец
Nastka Fedchenko
Анатолий Шаман
Кирилл Желев
Oleksandra Makarova
Pavlo Abramov