don_katalan

Пост про те, як люди спокійно розповідають про пережите в окупації. Порівнюють, де було гірше, де малось шанси вижити. У них один загиблий і кілька мучених на село. В сусідньому населеному пункті - сотні загиблих. Люди порівнюють. Спокійно порівнюють.
Пішли коменти.
- Це нелюди, хіба ж так можна?
- Та їм все одно, бо їх не зачепило!
Замислилась...
Порівняла.
Згадала, що всі, з ким я говорила про пережите в окупації, розповідали про це досить спокійно. Навіть коли говорили про особистий розстріл, якого дивом вдалось уникнути.
Точно так же спокійно мені розповідала бабуся про Голодомор, про жахіття війни, про те, як діда посадили, а всю сім'ю вигнали з нової хати в землянку. Як німці всю сім'ю повісити хотіли, мені бабуся взагалі розказувала з посмішкою. Одна з найсмішніших історій нашої сім'ї вважалась.
Власне, я добре знала, що про пережиту травму люди розповідають підкреслено спокійно. Я такого багато бачила і чула. Це не відміняє співчуття і співпереживання. Навіть більше - такий спокій б'є ще дужче. Ти можеш тільки уявляти, що пережила і перестраждала людина, коли отак спокійно, навіть відморожено розповідає про пекло.
А виявилось, що людям цього мало. Я так і не зрозуміла, чого очікують люди - ридань, істерик в розповідях. Чи щоб ці люди говорили цитатами з Телеграма і кожної хвилини кричали про помсту?
А виявилось, що в цьому спокої і порівнянні жахіть читачі побачили ледь не зраду і повну байдужість до страждань. Стокгольмський синдром хтось вже приплів...
Я написала пост-підстрочник. Як чула, так і записала. А він виявився цікавенним тестом.
Тестом на співчуття.
А виявляється, ми не готові до співчуття, якщо немає відмашки - співчувайте!
А виявляється, ми не готові до співпереживання, якщо розповідь не супроводжується трагічною музикою і риданнями за кадром а чи в кадрі.
Ну, як - ми...
Хтось готовий.
Хтось чує біль навіть за сміхом і посмішкою.
Хтось не чує без відмашки.
Звичайна річ, звичайна справа...
Перепрошую за пост-тест. Він таким вийшов ненавмисне.
=====
Diana Makarova
- Нє, - кажуть. - Тут все було спокійно в окупації, не те шо в других. Ну, походили, пограбували. З дального кутка людей із хат повиганяли, самі в хатах жили.
Лагідно мружаться на осіннє сонечко. Радіють, що пережили. Що під час окупації було спокійно, не те що в других...
- Ну, правда, ото же в Гальки чоловіка забрали. От сильно його катували, і шо вони від нього хотіли?
- А, ще ж ото Настю з дочкою. Ну, та вони вижили, вже десь на реабілітації.
- Діда ще вбили. Дід їхав, а вони колоною назустріч. То дід став, пропустити хотів. Три машини проїхали, а з четвертої з автомата полоснули, дід і впав. І чим їм той дід мішав?
... а так все спокійно було, шо ж.
Та й таке - не те ж що в інших. Геть не те.
Оці дрібниці - катували там, та ще ця мати з дочкою, і діда вбили, і радість, що не так, як в інших - це слухати страшенно боляче. Бо дійсно - це не те, що в інших.
Що ж тоді говорити, коли слухаєш, як в інших?