don_katalan

... Далі нас показово карали.
В нас передивились всі аптечки і перемацали всі броніки. Нас активно провокували на конфлікт. В нас забрали телефони і почали видаляти відео та фото.
- Вони поводять себе так, неначе скінчилась війна. - сказав мій товариш.
Це було за два тижні до масованого обстрілу ракетами...
... А знаєте, як ми жили, як ми боролись?
Київ лютого-березня 2022 року був порожнім, іноді аж до вакууму. Ми базувались по Одеській трасі, і то дякую, що знайшлась якась хатина. Власне, хатин ми тоді змінили кілька. То повертались господарі, то господарів не влаштовували волонтери під боком, ах, це так клопітно. Та ми не сильно ремствували. Бо коли евакуювали дітей і колгосп тварин на захід, і летіли назад до Києва - то взагалі не знали, чи зможемо десь знайти постійний нічліг. Збирались жити в машині.
А так все ж були якісь хати.
То зранку ми збирались, вантажили в машину коробки та мішки з підмогою і мчали облітати Київ та область. А паралельно вели закупівлі, бо ще ж щотижня літали наші транспорти на схід.
Повертались вночі. До хатинок вповзали ледь живими. Раділи дещиці гарячої води. Щось згризали, іноді вперше за день.
Поїсти в Києві тоді було за квест. Знайти ковток гарячої кави - теж. То коли забігали на братні волонтерські бази, раділи неймовірно, якщо дадуть гризнути якоїсь їжі.
Пам'ятаю бази й офіси найвідоміших волонтерських фондів - туди приносили їжу з ресторанчиків, які годували ТрО та інші підрозділи. О, ми чудувались на ту їжу, на розмірений ритм роботи наших піаристих колег, на шикарні їхні офіси у центрах Києва. Знизували плечима на красиві авто з написами великими літерами "ВОЛОНТЕР". Реготали - о, а ми тоді хто? Ковтали слину на смачні запахи на волонтерських кухнях.
А ми що? А ми були бродягами без ППД. Наш Пункт Постійної Дислокації опинився в окупації. Бомжами ми відчували себе, але самі над цим і реготали, що нам лишалось?
Нам пропонували якісь склади чи офіси у Києві за помірну плату - але за логістикою нам це не підходило. Та не підходило й за жабою. Душила жаба. Не уявляли, як можна викидувати грубезні гроші на оренду у такий час. Економили.
Пропонували й безкоштовні квартири - але на той час наш новий склад так сильно розрісся, що в жодну квартиру б не увійшов. То жили по сільських хатках з дворищами, або просто за комунальні, або за незначну оренду плату.
Потім трішки оговтались, почали брати з собою шмат ковбаси (якщо знаходили, де її купити, якщо знаходили час її купити), або банку тушонки чи паштету. Мали ложки. Банку відкривали на льоту, махали ложками по черзі, а колись на вокзалі нам запропонуали вареники. Ми відмовлятись не стали, схопили той судочок з холодними варениками, помчали далі під крики волонтерів:
- Та дайте ж хоч розігріємо, там же смаааааалець...
Смак того холодного смальцю у мене й досі викликає здригання, але тоді вареники були за щастя.
Привчились спати - рука на сумці, в сумці найнеобхідніше. Бо село селом, а ракети літали над дахами регулярно. Та й по Києву гасали між вибухами, хто пам'ятаає той пам'ятає, а хто не чув і не бачив - в останні пару днів почув.
Так от.
Найважливішою складовою для нас тоді була мобільність. Мобільність забезпечували блокпости. Звичайно, ми цивільні, не мали права на паролі - але в пері тижні вторгнення мали.
Дуже часто на блокпостах нас просто впізнавали. Махали руками - а, це волонтери, їдьте далі.
А коли почали повертатись до Києва біженці, коли знову з'явились затори на дорогах, дуже допомогала зберегти час та продуктивність ота окрема смуга дороги, виділена для волонтерів та військових. Ота окрема смуга для проїзду - це було як пароль, як дружній потиск, як:
- А, це ви? Пропускайте, це волонтери. Дякуємо вам!
... пройшло сім місяців по вторгненню.
Ми їхали з фронтового рейсу, ми були змучені і втомлені. Ми вшнипились в затор по Одеській трасі. Часу не мали, то звично виїхали на смугу для спец транспорту. Смуга була порожня. Ми гнали до фігури у формі, фігура виявилась представником патрульки.
- Волонтери. - сказали ми, спинившись.
Ми показали виписку з реєстру, все чин за чином, і печатка. Хтось з нас навіть показав посвідчення.
- Не положено. Тільки для військових. - сказав патрульний. - Або по паролю. Знаєте пароль?
- Ми цивільні, паролів знати нам не положено. -відповіли ми.
- Тоді в загальний ряд. Чому ви взагалі поїхали по спец ряду? - сказав патрулька.
- Ми завжди їхали по спец ряду. Нас пропускали. - відповіли ми.
- Нічого не знаю, нове розпорядження, волонтерів не пропускати. - сказав поважно патрулька.
- Друже, ми з фронту. В нас горить зустріч в Києві. Ми валимось з ніг. Ось волонтерські підтвердження, ось зазирни в салон, перевір, ну, дійсно люди їдуть з фронту, та й знову скоро на фронт. - попросились ми.
- Так, всьо, на обочину, будемо перевіряти. - сказав патрулька.
Далі нас показово карали.
В нас передивились всі аптечки і перемацали всі броніки. Нас активно провокували на конфлікт. В нас забрали телефони і почали видаляти відео та фото.
Ми вирішили спитати, де бували на фронті ці патрульки. Ми вирішили спитати, бо сподівались знайти спільних знайомих. Бо з фронтовими це завше так. Тільки почни і понесеться:
- То ти стояв на тій позиції? А Васю знаєш? А коли стояв? О, і ми тоді там бували. О...
і пішло братання.
Ми знали, що практично всі поліцейські пройшли через фронти, і ми вирішили спитати, де ж стояв наш патрулька.
- Ах, ви мене будете фронтом шпиняти? - заревів ображений патрулька. - Ну, всьо, обшук по повній!
Він не був на фронті, ви зрозуміли.
Обідився обіжулька. І включив власні інструменти службового положення.
Ми зайці биті, на конфлікт не йшли. Але мені ставало дедалі гірше. Мені взагалі не варто проходити через хвилювання, їх в мене й так досить. Особливих хвилювань не було, але час йшов і я тривожно озиралась, чи буде змога десь лягти. Я точно знала, що лягати прийдеться.
- О, фото з фронту! Щас СБУ покличу! - продовжував качати патрулька.
- Мені скоро буде погано. Давайте вирішуйте, кого ви там викличете, щоб я встигла пережити приступ. - спокійно сказала я.
Я завжди знаю, коли починається приступ. Я завжди встигаю попередити. Я навіть можу протриматись кілька хвилин, доки підбіжить допомога. Мій товариш це знає, мої товариші по стану мого обличчя давно навчились бачити початок приступу. Тоді важливо підхопити, притримати голову, іноді забезпечити елементи штучного дихання - іноді це конкретні міри реанімації. Як пощастить сьогодні.
Після фронтових рейсів кількість приступів збільшується, коли відпочиваю - відповідно зменшується. А так нічого, жити можна. Це мої будні, приступ обов'язково прийде, просто треба його пережити і далі бігти. Тільки важливо, щоб хтось був поруч, хто знає, коли почнеться приступ, знає, як допомогти. Саму мене не полишають.
Мій товариш вже і сам бачив - зараз буде красіво. Він бачив, що я тримаюсь, але добре знав, що довго я не протримаюсь.
- Їй зараз буде погано. - попередив мій товариш.
- Гииии... - скептично ухмильнувся патрулька. - От так прямо зараз і стане погано?
Тут треба бачити. Сиділа в пасажирському кріслі перед патрулькою стара змучена жінка. З коротким їжаком сивого волосся. Попередила, що може потребувати допомоги.
Молодий рожевощокий патрульний одкровенно знущався наді мною.
- Так, в неї часті приступи. - підтвердив мій товариш. - В неї постконтузійні наслідки.
Патрулька ще раз скептично усміхнувся.
- Ой, так прямо і контузія? - знущався далі він.
Далі я погано пам'ятаю.
Я завжди погано пам'ятаю цей момент.
Потім я стала дихати.
Час, коли не можеш дихати і потім знову можеш - він завжди різний. Досвідчені медики можуть скоротити цей час. Досвідчені реаніматори теж. Але не всі.
Як допомагати, патрулька не знав.
- Швидку! Швидку! - квоктав він.
- Розслабся. Яка нахрін Швидка? В неї до восьми таких приступів за день. Швидка за нею не набігається. - пробурчав мій товариш, притримуючи мені голову і слідкуючи за диханням.
- Так шо ж ви, а як же ви... - квохтав патрулька.
- Тебе ж попередили. - сказав мій товариш.
Я ще говорити не могла.
Я не одразу можу розмовляти після цього.
Коли я змогла говорити, я висказала все.
Що карати волонтерів примусовими обшуками гидко. Особливо коли ти просто хочеш показати свою владу. Бо тебе спитали, де ти стояв на фронті, а ти обідився. Бо коли б ти дійсно стояв на фронті - ти б не включав мента. Ти знав би ціну фронтовим волонтерам.
Я сказала, що не буду піднімати питання користання службовим становищем для зведення особистих рахунків. Також я сказала, що видаляти з телефону фото та відео незаконно. А перевіряти телефон можуть навіть під час воєнного стану лише відповідні служби і аж ніяк не патрулька.
Я сказала, що пацан включив мента в найгіршому значенні цього слова - бо для нього, патрульки, війни немає. Бо війну він, схоже, і не знає. І ми раді за нього. Бо ті, хто знає війну, одразу розуміють, чому в людини раптово відвалюється щелепа, висять як мотузяні руки й ноги і судомно здіймається грудна клітка в бажанні вхопити хоч трішки повітря.
Патрулька вже і сам не радий був. Патрулька розумів, де перегнув своє становище. Він вже просив, щоб ми їхали далі.
- Вони поводять себе так, неначе скінчилась війна. - сказав мій товариш.
В останні два дні обстрілів ми гасали за Києвом. Ми знову щойно повернулись з фронту. Не відпочинувши, ми продовжували свій забіг. Але у Києві ми не були. Тож мені вкрай цікаво - в оці останні два дні смуга для спеціального транспорту була знову відкритою для волонтерів?
Бо волонтери зазвичай потрібні тоді, коли погано й страшно. А коли страх відступає - з ними поводяться так
НЕНАЧЕ СКІНЧИЛАСЬ ВІЙНА
Примітка.
З військовими також.
З військовими так буде трохи згодом, коли зовсім відступить страх.
Коли дійсно закінчиться війна...