don_katalan

Ви знаєте, як це - коли вбивають народ.
Ви знаєте - дітей, жінок і старців, без пощади, євреї...
Ми знали це також в тридцятих.
Ми знаємо це нині. Як і вас, нас теж вбивають - жінок, дітей і старців, без пощади. Розстріляні, згвалтовані, вбиті бомбами діти України.
Ти плачеш сьогодні, Рахіль, за дітьми Бабиного Яру - а знаєш, кілька місяців тому я трохи не доїхала до Бабиного Яру, коли туди прийшла російська ракета. Здається, там тоді загинула сім'я. Такі діла, Рахіль...
Я розкажу тобі історію...
Мій дід, євреї, українець. Він був одружений з жінкою, мати якої українка, батько - єврей. Мій дід знав, що за переховування євреїв буде кара. Але він, маючи вже купу дітей, яких в селі звали жидівочками, взяв у концтаборі для полонених ще двох солдатів, з Одеси родом, двох євреїв. Бо в таборі на них би чекала неминуча смерть. Завів їх до хати, Мішку і Жорку, і назвав своїми племінниками. Ну, і жили собі усі в одній хаті, та все чекали, коли і хто з села їх здасть.
Двоє знайшлось таких, що здали.
Бач, як історія циклічно ходить. Кілька місяців тому я теж чекала, хто здасть наш будинок ворогам. Як і моя бабуся вісімдесят один рік тому чекала, хто здасть сім'ю. Бабусю, мені пощастило, нас не здали - а вас тоді здали.
Сім'я вже знала, що зранку за ними прийдуть, знали, що повішення буде в той же день. Прибігла прибиральниця з колишньої сільради, плакала, руки цілувала, розказувала, що підслухала.
Бабуся тоді різала і патрала качки. Качок було багато, все одно відберуть, то бабуся їх швидко різала на продаж і заготівлі. А коли взнала, що зранку прийдуть з арештом і одразу повішання - поплакала і взялась знову до качок. Що ж, качки вже забиті, то не патрати, чи що? Патрала й плакала, а вдома п'ятеро дітей, усі дівчатка, старші вже підлітки, а меншій півроку. І Мішка з Жоркою, воєнні полонені, названі племінниками. А прибиральниця сказала, що повісять навіть меншеньку, котрій півроку, що вже про інших говорити, таким було рішення.
І якраз тоді біля двору спинилась бричка, а в ній два зрадника. То бабуся зиркнула на них, а все одно втрачати вже нічого - і як тримала недопатрану качку в руках, так і пішла на ту бричку.
Маленька була моя бабуся, худенька, вдягнена в брезентову спідницю й кофту, які сама собі й пошила зі старої армійської палатки, принесеної з поля. Так підійшла до брички, а там два зрадника п'яні в хлам, шкіряться, мовляв - ну, готова? Завтра буде весело.
- Ви думаєте, вони тут назавжди? - спитала бабуся тихо у поліцаїв.
- Ви думаєте, вас потім не знайдуть? Ви думаєте, за нас не буде кому відомстити? - спитала.
Розумієш, Рахіль - я все дитинство чула цю легенду, коли моя бабуся, тоді ще зовсім молода жінка, врятувала від повішення свою сім'ю і двох солдатів, євреїв Мішку й Жорку. Розумієте, євреї - я сьогодні, старша за неї тодішню удвічі, бачу цю картину, як бачила її завжди. Коли стоїть маленька жінка у брезентовій кофті й спідниці, в руках мокра недопатрана качка, в тихих словах відчайдушна хоробрість смертника - і дві п'яні харі перед нею.
І не прийшов ніхто вранці. Не ризикнули два колаборанта давати ділу хід. Злякала маленька жінка, озброєна лишень дохлою тією качкою.
Вас почали розстрілювати сьогодні, вісімдесят один рік тому, євреї. І найбільший жах в тому, що і сховатись було нікуди і ніде. І що смерть чекала на кожного, навіть грудну дитину, навіть вагітну жінку, навіть старих. Ми добре знаємо, як воно це.
Зараз десь по дорогах України мчать мої рідні, Рахіль. Дві юні жінки і мала дитина їдуть від вибухів. І так сім місяців ми всі гасаємо між вибухами ракет, бомб, бо нас ганяють по Україні як зайців, ви знаєте про це, євреї. Ви знаєте, як це - втікати від смерті, вдіяної просто за те, що ти єврей. Але і йти назустріч смерті, як йдемо ми з моїми кревними, як їдемо на фронт.
Ми знаємо, як це - мчати від смерті, вчиненої просто за те, що ти українець. Що ти єврей. Що ти татарин. Що ти росіянин. Болгарин. Бо ти смієш просто бути громадянином України. Хтось вважає, що за це треба карати смертю.
От просто - за те, що ти громадянин України. Знайомо, авжеж, євреї?
Я, власне, хотіла просто сказати моїм маленьким, які мчать зараз десь від вибухів, що їхня мужність міцна, бо в ній краплина від мужності їхньої прабабусі, яка колись посунула на бричку, де сиділи двоє колаборантів і реготали в очікуванні повішення сім'ї людей віком від півроку і старше, аж до євреїв, солдатів Мішки й Жорки. В моїх маленьких кревних мужність від тієї жінки, що стояла перед вбивцями, судомно стискаючи ту мокру дохлу качку і тихо говорила:
- Ви думаєте, вас не знайдуть, вам не згадають?
І перемогла своєю тихою і відчайдушною сміливостю.
Я ще хотіла взнати от про що, євреї...
Я по фронтах все, мені ніколи сильно моніторити новини. Я якось пропустила. Скажіть, а коли Україна втікала отак від вибухів, коли жінки прикривали собою дітей - Ізраїль же прийняв українських біженців?
Не прийняв Ізраїль...
Я ще хотіла от що взнати. Нині, коли з Росії пре дрислива маса людей, яких не напружувало, що вони живуть в країні-окупанту. Не напружувало, що війна в Україні, оголошена Росією, точиться вже вісім років. Їх не турбувало, що російські бомби зтирають з землі міста України вже сім місяців - але напружила й злякала можлива мобілізація. То Ізраїль приймає саме цих російських біженців?
Приймає...
Скажіть, євреї, а Ізраїль, що добре знає, як це - геноцид...
Ізраїль, що добре знає, як це - бігти від ракет до сховищ і молитись...
Ізраїль, який добре знає, чого це варто - захищати свою країну...
Ізраїль допоміг Україні зброєю?
................. немає відповіді.
... а тепер спитайте в мене, євреї - знаючи насправді всі відповіді на свої питання, чи припинила я бути тією Рахілю, що плаче над дітьми Бабиного Яру, розстріляними і замученими дітьми?
Ні, я не припинила.
Я плачу з вами і сьогодні, євреї - тому що я онука тієї маленької, зляканої, заплаканої, але безмежно мужньої жінки українського села, що, маючи половину єврейської крові в своєму, змученому ще Голодомором, тілі, маючи п'ятьох дітей, яких в селі називали жидівочками - все ж згодилась колись прийняти до свого ризику ще й чуже горе. Тих Мішку й Жорку, двох одеських євреїв, яких в таборі військовополонених чекала неминуча смерть.
І, озброєна лише недопатраною качкою, врятувала колись їх. І всю свою сім'ю.
Так от, Рахіль. Плачучи над твоїми дітьми Бабиного Яру, я все ж кажу:
- Євреї... Ви що, гадаєте, історія про це забуде? Га, євреї?
І знову плачу я сьогодні над вашими дітьми. Бо вони й мої діти, народжені задовго до моєї появи на цей світ, вбиті, що так і не пожили...
Я знаю, як це - тримати серце в жмені за дітей, Рахіль.
Такі діла, ізраїльтяни...
Такі діла, євреї...