don_katalan

Алі Татар-заде
у міжнародний день жертв катувань українські та росіянські журналісти сінхронно обісрали Дєнісову за те, що вона "ширила фейки" про катування і гвалтування.
Слухайте що я скажу.
Я теж дуже хотів би, щоби це було фейками. Але це не так.
Скільки ви знаєте жертв жорстокого гвалтування?
Я знаю близько десятка. Давно.
Для мене це досі травма, я намагаюсь не згадувати про них або, за можливості, про їхню біду. А сказати чесно, не заладилось спілкування - тому що люди в таких випадках, за дуже маленьким винятком, стають складні в стосунках. Людину треба воістину любити (не обов'язково кохати), щоби витримати її збої у поведінці, логіці, емоціях.
А тепер уявіть що ви - та сама людина, що сиділа в кріслі Дєнісової.
Випадкова людина, тобто.
І що раптом на вас щоденно навалюється по десятку таких інформацій.
В неї поїхала криша.
І в вас би поїхала. і в мене.
Вона робила непрофесійно, тому що вона - непрофесіонал.
До 9-го року війни у нас непрофесійонали були повсюди.
Я вже мовчу, що 9 років на всі посади і обирали і призначали так, наче війни нема.
На її місці, на посаді обмудсмена під час війни, потрібна людина з залізними нервами, яка все життя зтикалась з подібними злочинами і має стійкий імунітет. Та ще при тому не скурвилась.
Щодо "недоведеності" як аргументу, це просто - вибачте - йобаний стид.
Журналіст, який твердить про недоведеність, не прикидайся дурником: з того моменту як ти пустив це в друк, ти підписався під тим що цього не було.
Бо коли ти не маєш підтверджень, ти, який ніколи не получиш пуліцера, ти просто затикаєш в сраку язик і мовчиш. Ти не пішеш нічого про те, про що нічого не знаєш.
Або перетворюєшся на персонажа Горкього: "А бьіл лі мальчік? Может мальчіка-то і нє бьіло?".
Я сказав, що знаю близько десятка таких жертв за все життя (стільки, скільки приходить зведень за добу в час війни)
Тільки 1 з них звернулась в міліцію. Це безумовно героїчна дівчина, вона ледь вислизнула від злочинців, і одразу покликала ментів, і ті спіймали на гарячому цілу групу. Вона врятувала ще кількох, ще живих - подруг і незнайомих. Їх збиралися вбити.
І вона мені казала: якби я була одна, не треба було нікого рятувати, я б мабуть не стала цього робити.
Всі інші, кого я знаю, або не зверталися в міліцію взагалі, або не довели діло навіть до того, щоб у них взяли заяву.
На основі такої логіки знущань над ними "схоже, не було", розумієте?
А тим більш, якщо йдеться про жертв - дітей.
Дєнісова не вміє з ними працювати, але вона не могла придумати ці історії.
Як не змогли б і ви, кожний хто непрофесіонал.
Інша справа, чи змогли б ви на її місці мовчати. Я не хотів би це перевіряти на собі, саме тому ніколи не ліз на посади, в яких немаю фаху.
От всі безсоромно лізли - какая-разніца, говорили вони, а я уникав. Бо на посаді не треба робити багато помилок. Достатньо одної помилки, і вже себе не простити, а діло не повернути машиною часу.
Тепер про співчуття жертвам.
Для початку, треба їм вірити. Геть у всьому. Або - не підходити до цієї теми, взагалі. Це ж так просто: не твоє - не лізь. Звільнись, якщо ти чиновник. Відмовся від матеріалу, якщо ти журналіст-скандаліст, а не розслідувач, інвестигейтор.
Якщо ви жертві близька людина - маєте бути цілком на боці жертви. Саме цього вона потребує. Не вмієте - звільніть місце тому, хто зможе.
І покарання.
Цей обов'язок не лежить на жертві. Покарані мусять бути всі, хто брав участь, готував, затуляв очи, підбурював, покривав і просто стояв на шухері.
Але карати має також професіонал, який має досвід і не піддається емоціям. От де потрібна "професійна деформація".
Вибачте за цю важку тему. Не я її підняв.