Отак просто. Але з однією поправочкою.
Jun. 27th, 2022 02:19 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Я завжди заступалась за російськомовних військових, волонтерів України. Я не дозволяла їх ображати, принаймні на моїй сторінці. Я казала - та зробіть те, що вони зробили, та походіть в їхніх берцях, та потримайте їх пиво.
Я виступала за право російськомовних фронтовиків та волонтерів писати книги тією мовою, якою органічно для них писати. Бо навіть коли ти відомий німецький письменник, а англійську знаєш на побутовому рівні чи на вищому рівні - то написати щось навкололітературне англійською ти не зможеш, як не намагайся. Бо вчився ти писати німецькою, як не крути. Література це література, навіть якщо це спроба літератури.
Я казала, аби не силували людей, бо примусова українізація, замішана на хейті у фейсбуці, не приводить до любові до мови. Я казала - та дайте їм час, вони самі плавно перейдуть на українську мову. Бо мова - то почуття любові. А любов насильно не насадиш.
При цьому я сама одного разу змінила свою сторінку з російськомовної на україномовну. І я одразу втратила кількість підписників, і далі втрачала, аж доки не почала нарощуватись та заповітна цифра, так потрібна нам у волонтерскій роботі.
Але спочатку я втрачала. Та зробила я це з почуття любові до мови.
При всьому цьому свої літературні спроби я починала російською, і, зізнаюсь щиро, так мені було писати легше і органічніше. А коли я почала водити пером по листу українською - з жахом зрозуміла, що виходить щось на зразок статті в газеті "Сільські вісті" Тоді я працювала і працювала над своєю мовою дитинства, мовою рідного дому, тата й мами, і тіток - аж доки не почала ловити обережне схвалення моїх текстів від самої себе, а чи то просто луною звучали голоси моїх бабусі, тіток-педагогів та тіток-акторок, татка мого, журналіста, і мами, викладачки російської та української мов. Я й зараз не готова видати більш-менш притомний навкололітературний текст, особливо великого формату, але я наполегливо вчусь, я шліфую те, що мусить колись стати текстом, який викличе принаймні повагу.
Але то я, то мої спроби, а інші, може, так не можуть, казала я собі і виправдовувала українських, але російськомовних літераторів. Саме літераторів, бо письменниками назвати їх ще складно, це ще не рівень письменництва, перепрошую, браття, з повагою, але...
При всьому цьому моя сім'я прейшла на українську у побуті, до того було як карта ляже, яка мова скочить на язик, тією і спілкуємось. А десь в сімнадцятому не просто перейшли, а навіть почали робити одне одному зауваження - ану державною, чому це не державною? Але то ми, наша сім'я, хіба я можу вирішувати за вас, якою мовою спілкується ваша сімя?
Ну, тобто, моєю доктриною було - за ділами їх судіть, а не словами їх.
Ну, тобто, я намагалась говорити сама собі - відповідай за себе, не вимагай від людей стрибнути через власну голову.
І раптом я спинилась. А що ж мене спинило?
Дзвінки.
Дзвінки почались у день вторгнення, їх йшло все більше й більше, як у чотирнадцятому, а потім знову більше й більше. Дзвонили військові і мобілізовані, дзвонили добровольці і призвані, дзвонили мами і дружини, доньки та сестри, браття та куми. Усі вони просили допомоги для армії, для своїх кревних.
Вісімдесят процентів (80%) дзвінків починались російською.
Я відповідала українською.
Майже одразу мені відповідали теж українською. Коли не відповідали, я просила постаратись перейти на українську. Люди переходили.
Усі вони чудово вміли спілкуватись українською мовою.
Далі пішли дзвінки від переселенців, в тому числі з визнаних переважно російськомовними областей України - Донецька, Херсонська, Харківська.
Дев'яносто процентів (90%) цих людей починали розмову російською мовою. Я відповідала українською.
В переважній кількості розмов усі ці люди одразу переходили зі мною на українську мову. Усі вони чудово спілкувались українською.
Потім прокинувся малий бізнес і почались дзвінки від виробників.
СТО ПРОЦЕНТІВ (100%) дзвінків починались російською мовою.
Всі сто процентів одразу переходили зі мною на українську мову, коли я їх про це просила. Всі вони, виявляється, володіли українською мовою.
... і тут я замислилась.
Я проаналізувала розмови. На моє прохання говорити українською не було жодної агресії у відповідь. Іноді люди вибачались, що не володіють достатньою кількістю слів, перепрошували, збиваючись на російську кальку.
Всім я відповідала, що їхня українська мова чудова. Що дарма вони комплексують. Вони дякували. І далі вже говорили зі мною українською мовою.
Отак просто, спитаєте ви? Без скандалів, без "якою хочу, такою й говорю"
Отак просто.
Але з однією поправочкою.
Всим цим людям було щось потрібно. Сім'ям військових і самим військовим - допомога. Допомоги шукали переселенці. Малий бізнес шукав клієнтів. То, може, причина нестерпної легкості такого переходу на українську мову в цьому?
А може, й ні. Просто, можливо, людина навіть не знала, що в неї чудова (хороша, непогана, підкреслити потрібне) побутова українська мова?
А може, просто прийшов час...
фото Костя Андрійович
Я завжди заступалась за російськомовних військових, волонтерів України. Я не дозволяла їх ображати, принаймні на моїй сторінці. Я казала - та зробіть те, що вони зробили, та походіть в їхніх берцях, та потримайте їх пиво.
Я виступала за право російськомовних фронтовиків та волонтерів писати книги тією мовою, якою органічно для них писати. Бо навіть коли ти відомий німецький письменник, а англійську знаєш на побутовому рівні чи на вищому рівні - то написати щось навкололітературне англійською ти не зможеш, як не намагайся. Бо вчився ти писати німецькою, як не крути. Література це література, навіть якщо це спроба літератури.
Я казала, аби не силували людей, бо примусова українізація, замішана на хейті у фейсбуці, не приводить до любові до мови. Я казала - та дайте їм час, вони самі плавно перейдуть на українську мову. Бо мова - то почуття любові. А любов насильно не насадиш.
При цьому я сама одного разу змінила свою сторінку з російськомовної на україномовну. І я одразу втратила кількість підписників, і далі втрачала, аж доки не почала нарощуватись та заповітна цифра, так потрібна нам у волонтерскій роботі.
Але спочатку я втрачала. Та зробила я це з почуття любові до мови.
При всьому цьому свої літературні спроби я починала російською, і, зізнаюсь щиро, так мені було писати легше і органічніше. А коли я почала водити пером по листу українською - з жахом зрозуміла, що виходить щось на зразок статті в газеті "Сільські вісті" Тоді я працювала і працювала над своєю мовою дитинства, мовою рідного дому, тата й мами, і тіток - аж доки не почала ловити обережне схвалення моїх текстів від самої себе, а чи то просто луною звучали голоси моїх бабусі, тіток-педагогів та тіток-акторок, татка мого, журналіста, і мами, викладачки російської та української мов. Я й зараз не готова видати більш-менш притомний навкололітературний текст, особливо великого формату, але я наполегливо вчусь, я шліфую те, що мусить колись стати текстом, який викличе принаймні повагу.
Але то я, то мої спроби, а інші, може, так не можуть, казала я собі і виправдовувала українських, але російськомовних літераторів. Саме літераторів, бо письменниками назвати їх ще складно, це ще не рівень письменництва, перепрошую, браття, з повагою, але...
При всьому цьому моя сім'я прейшла на українську у побуті, до того було як карта ляже, яка мова скочить на язик, тією і спілкуємось. А десь в сімнадцятому не просто перейшли, а навіть почали робити одне одному зауваження - ану державною, чому це не державною? Але то ми, наша сім'я, хіба я можу вирішувати за вас, якою мовою спілкується ваша сімя?
Ну, тобто, моєю доктриною було - за ділами їх судіть, а не словами їх.
Ну, тобто, я намагалась говорити сама собі - відповідай за себе, не вимагай від людей стрибнути через власну голову.
І раптом я спинилась. А що ж мене спинило?
Дзвінки.
Дзвінки почались у день вторгнення, їх йшло все більше й більше, як у чотирнадцятому, а потім знову більше й більше. Дзвонили військові і мобілізовані, дзвонили добровольці і призвані, дзвонили мами і дружини, доньки та сестри, браття та куми. Усі вони просили допомоги для армії, для своїх кревних.
Вісімдесят процентів (80%) дзвінків починались російською.
Я відповідала українською.
Майже одразу мені відповідали теж українською. Коли не відповідали, я просила постаратись перейти на українську. Люди переходили.
Усі вони чудово вміли спілкуватись українською мовою.
Далі пішли дзвінки від переселенців, в тому числі з визнаних переважно російськомовними областей України - Донецька, Херсонська, Харківська.
Дев'яносто процентів (90%) цих людей починали розмову російською мовою. Я відповідала українською.
В переважній кількості розмов усі ці люди одразу переходили зі мною на українську мову. Усі вони чудово спілкувались українською.
Потім прокинувся малий бізнес і почались дзвінки від виробників.
СТО ПРОЦЕНТІВ (100%) дзвінків починались російською мовою.
Всі сто процентів одразу переходили зі мною на українську мову, коли я їх про це просила. Всі вони, виявляється, володіли українською мовою.
... і тут я замислилась.
Я проаналізувала розмови. На моє прохання говорити українською не було жодної агресії у відповідь. Іноді люди вибачались, що не володіють достатньою кількістю слів, перепрошували, збиваючись на російську кальку.
Всім я відповідала, що їхня українська мова чудова. Що дарма вони комплексують. Вони дякували. І далі вже говорили зі мною українською мовою.
Отак просто, спитаєте ви? Без скандалів, без "якою хочу, такою й говорю"
Отак просто.
Але з однією поправочкою.
Всим цим людям було щось потрібно. Сім'ям військових і самим військовим - допомога. Допомоги шукали переселенці. Малий бізнес шукав клієнтів. То, може, причина нестерпної легкості такого переходу на українську мову в цьому?
А може, й ні. Просто, можливо, людина навіть не знала, що в неї чудова (хороша, непогана, підкреслити потрібне) побутова українська мова?
А може, просто прийшов час...
фото Костя Андрійович