![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЯрослав Вішталюк
©Девід Джонсон, полковник армії у відставці, головний розслідувач у некомерційній позапартійній структурі RAND Corporation, запрошений викладач в Інституті сучасної війни у Вест-Пойнті.
Невезучих росіян молотять в Україні. Їхні погано підготовлені, непрофесійні солдати неспроможні воювати на сучасному полі бою. Навіть якби російські солдати були навчені та готові до бою, некомпетентний офіцерський прошарок, наповнений корумпованими підлабузниками, неспроможний їх ефективно використовувати.
Останнім з доказів російської бездарності стало знищення підрозділу, який намагався переправитися через донбаську річку Сіверський Донець на сході України. МВС України повідомило, що підрозділи російської бригади були виявлені повітряною розвідкою і зазнали тяжких втрат: "В результаті артилерійського удару було знищено 70 одиниць російської бронетехніки та загинуло 485 з 550 солдатів".
Західні коментатори в цілому задовольнились цією розповіддю і накинулись на фіаско з форсуванням річки, як на ще один доказ того, що російські війська продовжують воювати з рішучим опором добре навчених і високо вмотивованих українських вояків. У статті Wall Street Journal військові експерти розібрали промахи росіян, здебільшого пояснюючи їхню поразку неадекватною умовам підготовкою та поганими командирами. На їхню думку, ця невдача є лише черговою в довгій низці поразок, які "вказують на проблеми з командуванням на рівні, вищому за польових командирів, і, ймовірно, підтверджують наполягання вищого керівництва на успіхах, які війська неспроможні досягнути". Тож "Росія показує світу, як не треба робити", кажуть західні ветерани.
Та, можливо, погляд аналітиків на уроки України неправильний внаслідок власної упередженості і зарозумілості? Може ключовою проблемою є не професіоналізм російських солдатів, а сама природа цієї війни?
Як ми можемо дізнатися, американські та російські доктрини щодо подібних операцій форсування річок та інших видів тактичних і оперативних маневрів дуже схожі між собою. Якщо в провалах Росії винні військовослужбовці, то ця війна не може бути викликом нинішнім концепціям та можливостям США. Якщо ж проблема не в кадрах, то й доктрини США можуть виявитися неправильними. Тож виникає питання - чи діяли б збройні сили США краще у такій війні, в якій бере участь Україна?
===Вчимося пірнати===
Згадка про некомпетентних російських військових - це щось нове. Багато, якщо не більшість, воєнних аналітиків вважали, що війна в Україні швидко закінчиться повною перемогою Росії. Червона армія в місті - опиратися безглуздо!
Багато з цих оцінок базувалися на "воєнних іграх" за участі країн Балтії - вразливого східного флангу НАТО. Вони показували, що росіяни опиняться в столицях Естонії та Латвії Таллінні і Ризі за 60 годин. Вважалося, що саме тут росіяни найбільше загрожують безпеці, тож "ігри" намагались вивчити, наскільки потрібно збільшити контингент НАТО, аби забезпечити стримування. Враховуючи географічні умови та невелику кількість військ у самих країн Балтії, ці висновки виглядали правдоподібними.
Беззаперечно, вторгнення в Україну йде не так, як очікували західні аналітики, а тим паче - самі росіяни. Та не варто забувати, що Україна - не Балтія. Україна має стратегічно велику територію та збройні сили, реорганізовані та навчені під наглядом НАТО після російського вторгнення в 2014 році. Вони безперешкодно і у великій кількості отримують допомогу від Заходу. Менше з тим, західні аналітики пройшли шлях від страху перед російською військовою могутністю до враження від їх результативності в Україні. Може треба тепер видихнути і заспокоїтися?
===Чому Росію загнали в кут?===
Більшість аналітичних статей нині зосереджується на визначенні причин неочікуваних російських провалів, намагаючись з'ясувати, чому росіянам не вдалось ефективно використати свої сили. Відповідь, вочевидь, в принциповій різниці: росіяни - не ми.
Нещодавня аналітична стаття Інституту сучасної війни академії Вест-Пойнт - гарний приклад точки зору, з якою погодились широкі кола - що проблеми логістики та неспроможність ефективно використовувати змішані бойові підрозділи виявилась Ахіллесовою п'ятою російської армії. Цитуючи цю статтю, "російська армія, що на думку багатьох була другою найсильнішою армією світу, має серйозні проблеми. Виявилось, що поки їм не доводилось битися, за фасадом з блискучих новеньких танків і літаків ховались вже згадані вище проблеми з успішністю та командним складом".
Простіше кажучи - Росія має "потьомкінську армію".
===А що, як діагноз неправильний?===
Важко заперечувати симптоми російської бездарності, та що, коли західні аналітики теж хворіють на це і не помічають цього через поверхневий погляд на російську армію.
Тут особливо показовий випадок форсування річки. Всі коментатори статті Wall Street Journal підкреслювали складність подібних операцій. Колишній бригадний генерал армії США Пітер ДеЛюка може бути прикладом: "Всі бої повинні бути високо організованим балетом кінетичного насильства, людей, транспортних засобів та літаків...а переправа через річку є одним з найскладніших маневрів". Отже, продовжує він, "це треба гарно координувати задля ефективності, чого ми не бачили у росіян в Україні". Британський командо Тоні Спамер сказав те саме на підставі свого досвіду в Афганістані: "Ми ніколи не йшли на таку операцію, аби спробувати все зробити на місці". Як він пояснив, його підрозділ проводив до семи неспішних репетицій у себе на базі, потім ще кілька, щоразу збільшуючи швидкість дій, поступово скорочуючи час небезпечних етапів перед битвою".
Військові профі, яких згадано в статті, в деталях розказують, як вони б провели цю операцію по-своєму: детальна розвідка, захист від нападу з протилежного берега, обманні маневри з використанням кількох потенційних місць переправи, використання димової завіси тощо. Все це звучить, як матеріали з підручника по форсуванню річок. Іронічно, але в самій статті сказано, що це є частиною і російської доктрини: "схоже, російські війська проігнорували власні доктрини й військові підручники, та пішли на поспішну спробу здійснити операцію, яка вимагає ретельного планування, великих ресурсів і чіткого командування".
Проте росіяни вже здійснили кілька успішних переправ через Сіверський Донець для розміщення наступальних сил проти міста Ізюм. Ці переправи дозволили їм зайняти плацдарм для наступу на південь від річки.
Цим переправам, як й іншим успіхам російських операцій, ЗМІ уваги не приділяють. Та й українські поразки не займають провідних місць на шпальтах репортажів про війну. Невдала переправа показується, як ще один доказ того, що низька російська успішність в Україні є наслідком провалів керівництва, доповнених ненавченими, недосвідченими солдатами з низьким моральним духом.
===Зручненькі діагнози для неправильно визначеної хвороби===
Перекладати провину за російські невдачі на їхні ж власні дії дуже комфортно, це позбавляє необхідності ретельно вивчити свої власні доктрини. І це важливо, бо ж, нагадаю, в численних статтях наголошується, що методика переправи через річку схожа у різних армій.
В основному вона базується на уроках Другої світової на європейському театрі бойових дій, коли всі армії зустрілись з проблемою переправи через річки, яка була найважчою серед усіх операцій. Чи не найганебнішим випадком була спроба форсувати річку Рапідо в січні 1944 року під час італійської кампанії. Ця операція провалилась внаслідок рішучого опору німецьких військ і призвела до великих втрат американських військ. Були й успішні приклади, зокрема нічна переправа 5-ї піхотної дивізії 3-ї армії генерала Паттона через Рейн в Нірштайні 22 березня 1945 року - "перша переправа армії через Рейн з часів Наполеона". Ще більш відомим стало захоплення моста Людендорф через Рейн в Ремагені 7 березня 1945 року.
Друга світова війна була останньою, в якій армія США чи РФ перетинала річку з боями проти компетентного, добре озброєного суперника. Операції в Афганістані були досить обережними, і переправи через ріки хоч і були складними, але ніколи не зустрічали великої протидії. Вони також не були критично важливими етапами загальної операції, тоді як в Другій світовій та Україні вони мають саме такий характер. Звідси російський поспіх.
===Тож на що хворіємо?===
Історія з переправою висвітлила спільний недуг як для росіян, так і для західних аналітиків: хронічна недосвідченість в наступальних операціях проти сильного ворога, який, відповідно до сьогоднішніх оцінок, здатен до тривалих бойових дій на землі, у повітрі та на морі, що й призводить до великої кількості жертв. Ані Росія, ані Захід не мали оперативного чи бойового досвіду, аналогічного війні в Україні, щонайменше ціле покоління, хоча фактично - з часів другої світової.
Повномасштабній російсько-українській війні станом на 24 травня минуло три місяці, за масштабами великої війни - дуже мало. З липня по вересень 1941 року німецькі війська в операції "Барбаросса" сягнули Києва і захопили його. Сучасна війна, схоже, переходить у війну на виснаження. Російська стратегія "обмеженого маневру" та сильного акценту на вогневий шквал може виявитися успішною. Здається вони здатні навчатися, як сказав аналітик Майкл Кофман в нещодавньому подкасті "War on the Rocks". І таке затягування бойових дій теж виходить за межі досвіду західних офіцерів.
На початку війни російські сили та озброєння, спрямовані на вторгнення, перевищували українські майже удвічі. Точні дані про втрати особового складу та техніки важко знайти, особливо це стосується України, де ці дані, і це цілком зрозуміло, вважаються державною таємницею. Менше з тим, якщо цифри, про які каже кожна зі сторін, більш-менш правдиві, то обидві сторони зазнають значного виснаження, в першу чергу особового складу.
Якщо так і є, то перед Україною постає серйозна проблема, в разі коли війна триватиме значно довше, ніж передбачалось. Спостереження Карла фон Клаузевіца правдиве нині так само, як і в 19 столітті: "Відповідно до природи всіх речей, в тому числі відносної сили обох армій, менша потуга вичерпується швидше, ніж більша, так не може тривати довго і тому зона театру бойових дій буде скорочуватись". Лишається з'ясувати, чи спроможна Росія з її ще незадіяними, значною мірою неготовими людськими ресурсами триматися на полі бою довше, ніж Україна, яка також вже проводить мобілізацію резервних сил та добровольців.
Західні вояки також обмежені тим, що Джефрі Рекорд називав "страхом втрат". Він пов'язував це явище з війною у В'єтнамі, але зазначав, що за сучасний її рівень відповідає операція "Союзні сили" в Косово. На його думку, політики США та вищі офіцери армії вважають, що "при застосуванні сил в подібних операціях треба бути готовим пожертвувати навіть оперативною ефективністю операції задля зменшення кількості жертв" і що у війні проти Сербії "пріоритет був у захисті особового складу, а не виконанні місії".
Тож західні армії концентруються на збереженні життів. Це стало можливо завдяки обмеженому характеру більшості воєнних операцій - тих операцій, що їх пройшла більшість військовослужбовців за час своєї кар'єри. За більшістю оперативних рішень також постійно стоїть страх перед тим, що вразлива до кількості жертв громадськість може змінити всю політику. Це не означає, що війни в Афганістані чи Іраку не були жорстокими і не забрали багато життів. Звісно, втрати були як на рівні окремих солдатів, так і на рівні загонів, взводів та рот. Та за понад 20 років війни в Афганістані не було втрачено жодного повного взводу. Рівень втрат був низьким навіть за стандартами В'єтнамської війни, а медична допомога надавалась негайно і комплексно. До того ж бої були небезпечними лише на землі, літаки діяли без жодного страху через обмеженість протиповітряної оборони ворога. Втрати авіації були лише на малих висотах і стосувались майже виключно тільки гелікоптерів.
Війна в Україні яскраво нагадала про значні втрати великомасштабної, високоінтенсивної війни. Втрати росіян на Сіверському Донці та в інших боях свідчать, що це війна, де рота, батальйон і навіть більші підрозділи можуть бути миттєво знищені, велика кількість солдатів гине чи отримує поранення, а матеріальному забезпеченню завдається значних втрат. Тож в Україні ми бачимо повернення на чільну роль важливості збереження особового складу, а не його захисту. Це виходить за межі розуміння західних вояків та поточної спроможності першої допомоги на полі бою.
Зміна парадигми із "захисту" особового складу на його "збереження" може сприйматися західною військовою культурою ледь не як єресь. В Україні Росія навчається необхідності зберігати особовий склад тяжким способом - в невблаганному горнилі бою. Тож логічно постає запитання - а чи підготували західні уряди себе, а тим паче своїх громадян, до конфлікту, який може забрати тисячі чи й більше жертв лише за кілька тижнів? Чи не охолодить такий м'ясницький підхід, описаний в трилогії Карла фон Клаузевіца "На війні", людей навіть в країнах з добровольчим комплектуванням армій? Чи не поставить такий рівень жертв під сумнів подібну політику, а може й змінить її взагалі?
Те, що росіяни відновлюють підрозділи за рахунок свіжих сил і решток знищених в бою бригад, є простою реальністю тривалих високоінтенсивних боїв. Наша власна історія Другої світової показує потенційну ціну таких війн. 1-ша піхотна дивізія за 443 дні боїв в Північній Африці, Сицилії та Європі втратила 20 659 чоловік. Ця цифра перевищує штатну чисельність в 15 тисяч чоловік, звичайну для піхотної дивізії США часів Другої світової війни.
Дуже важливо, що рівень втрат у війні в Україні ставить під сумнів здатність західних армій підтримувати достатній рівень сил в чомусь, окрім як короткі війни з незначними втратами. Багато говорять про те, що росіяни покладаються на нашвидкуруч мобілізовані резерви для відшкодування втрат. Іронічно, та з часів наполеонівських війн масовий призов продовжує лишатись ключовою вимогою здатності країни вести тривалу війну такого рівня. І росіяни, і українці мають призовну систему, в більшості західних країн від неї відмовились. То може все ж таки це приклад розважливої підготовки до війни, а не акт відчаю?
===Ця війна така ж, але інакша===
Хоч багато аспектів війни в Україні перегукуються з минулими великими війнами, такими як Друга світова та, меншою мірою, війна в Кореї, вона має кілька нових вимірів. Один з них пояснює катастрофу спроби переправитись через Сіверський Донець - це тотальне спостереження за полем бою. Українці повідомили, що за допомогою аеророзвідки виявили операцію російських військ з розгортання переправи. Потенційні джерела такої інформації нині різноманітні й численніші, ніж в усіх інших конфліктах. Вони включають в себе широкий вибір дронів, комерційно доступні супутникові знімки, розвідувальні дані від західних розвідок тощо.
В цій новій реальності великому військовому формуванню просто ніде сховатися. Несподіванки виключені, особливо у випадку обмеженого числа місць для переправи. Обманні операції також не мають сенсу. Та й з урахуванням різних сенсорів димові завіси значно менш корисні, ніж раніше.
В цій новій реальності ті, хто критикує росіян, не лише помиляються, вони небезпечні. Вони чіпляються за доктрини, повністю застарілі в нинішніх оперативних реаліях. Думка, що російська некомпетентність пов'язана лише з погано навченими і невмотивованими солдатами з корумпованими і некомпетентними офіцерами на чолі дає їм зручність не ставити під сумнів власний досвід.
===Чому це небезпечно?===
Логічно, що західні експерти дивляться на цю війну через призму власного досвіду - через їхні війни. Оскільки війна в Україні виходить за межі їхнього практичного досвіду, багато американських аналітиків проводять аналогії з тим, що їм відомо з теорії, як-от операція "Буря в пустелі" або початкова фаза операції "Свобода Іраку". Через відсутність власних знань про військові операції, їхні погляди широко визнаються більшістю політиків-цивільних та великої маси пересічних громадян. Тож загальновизнаною стала думка, що проблема російських невдач лежить не в самій доктрині, а в її реалізації.
Ці експерти пропонують втішні висновки: схожі на нас хороші хлопці перемагають з нашою допомогою поганих хлопців. Це праведна війна. Ми б зробили все так само добре. Це небезпечно відразу з двох точок зору.
По-перше, це підтверджує поточну оцінку США - в першу чергу думки про те, що вся проблема в російській нездатності вчитися на власних помилках. Аналізуючи доктрину, організацію, навчання, матеріальні засоби, управління, людей, виробництво та політику американські військові аналітики приходять до висновку, що російські військові схожі на американських, за двома показними винятками - їхніми очевидними провалами в управлінні та людях. Це підтверджує правильність нашої доктрини, організації, навчання та матеріальної бази - як наявної, так і розробленої для потенційного конфлікту з Китаєм та Росією. Нема сенсу аналізувати далі, якщо проблема полягає в кадрах.
Правильно?
Може у росіян і нема професійної добровольчої армії, потужного офіцерського корпусу чи командних лідерів, здатних взяти на себе ініціативу. Незалежно від того, чи останній пункт наявний в американській армії, з огляду на страх ризикувати в Афганістані та Іраку, наші інституції повністю переконані в тому, що так все і є насправді. Втім, є й скептики. За словами тодішнього начальника штабу армії генерала Марка Міллі: "Я думаю, що ми надто централізовані, забюрократизовані і надміру боїмося ризикувати, і це все повністю протирічить тому, що нам буде потрібно в у війні будь-якого типу".
Армія США в 1970-1980-х вивчала досвід вермахту часів Другої світової, аби зрозуміти, як боротися з переважаючими силами Совєтів і перемогти їх. Зрештою, німці ж таки воювали з Червоною армією. Колишні офіцери-нацисти, як-от генерал Герман Балк та генерал Фрідріх фон Меллентін, пояснювали свою систему та її важливість на конференціях і нарадах з американськими офіцерами і політиками. Були взяті на озброєння американізовані версії німецької професійної військової освіти, стандартів професіоналізму офіцерів та німецька політика заохочення ініціативи підлеглих Auftragstactik ("децентралізація командування" - політика прийняття рішень польовими командирами на полі бою на свій розсуд в межах загальної мети операції), яку командування адаптувало для армії США в якості переймання передового досвіду. Але нам варто пам'ятати, що розхвалений німецький вермахт в Другу світову війну в довгій, повільність війні на виснаження знищила та сама Червона армія, яка страждала на ті самі проблеми з командирами і кадрами, що й сьогодні.
Що слід було врахувати тоді й зараз, чому елітні німецькі війська були розгромлені таким поганим суперником? Може достатня кількість людей, техніки та незламна воля до перемоги, яка не зважає на жертви і втрати - це якраз те, що необхідно, аби витримати і перемогти у війні рівних сил? Іронічно, але саме ці якості проявили американські вояки під час Другої світової, коли вони зробили свій внесок в перемогу над державами Осі.
Це веде нас до другої небезпеки: зарозумілості. Неозвучене підґрунтя західного аналізу - ми будемо воювати краще, ніж росіяни, тому що ми кращі за них.
Справді?
Ці слова генерал Джеймс Макконвіл сказав, коли обійняв посаду начальника штабу армії в серпні 2019 року показують справжню віру в себе, поширену в армії США та інших спецслужбах: "Наша армія - регулярна, Національна гвардія та резерв - найкраще підготовлені, найкраще оснащені та найкраще керовані сухопутні сили, які будь-коли з'являлись на полі бою". Макконвіл пояснив, чому це так: "Люди завжди мій пріоритет №1, солдати нашої армії - наша головна сила і найважливіша зброя". Враховуючи такі переконання нема нічого дивного в тому, що вояки, які не поділяють американської думки, швидко програють.
Така думка небезпечна при оцінці західними аналітиками українських військ. Наразі переважає думка, що українці перемагають, бо еволюціонували в сучасних вояків західного зразка через більш ніж десятиліття навчання західним методикам. Вони професіонали. Тому у них перевага. Так само, як і у нас. Нічому тут вчитися.
Проте докази тому незрозумілі, оцінка доблесті українських вояків може викривлюватися під зарозумілим бажанням видати бажане за дійсне. Назва тієї статті Wall Street Journal уособлює цю точку зору, стверджуючи, що причина тому - "роки навчання в НАТО".
Слід нагадати, що західна реформа українських військ стартувала лише після російського вторгнення в 2014 році. Хоч вони розвиваються, більшість вищих офіцерів виховано в радянській системі. Коли я був з візитом по обміну в Київському університеті національної оборони в 1996 році в якості директора з адміністративних питань нашого університету, всі керівники там були колишніми радянськими офіцерами. Деякі з них були ще й громадянами Росії, проте вирішили лишитись в Україні, бо після розпаду СРСР їм не було куди їхати.
Українське військо пронизували глибоко вкорінена бюрократія та системи навчання радянського зразка. Їхнє відновлення - по суті відбудова всієї інституції знизу догори в спробі змінити всю культуру, а на це потрібен час. Зокрема навчання досвідченого та кваліфікованого офіцерського і сержантського корпусу - зусилля на багато років, які тільки почали закріплюватися на рівні нижніх і середніх ланок. Більшість тактик невеликих підрозділів досі виглядають більше російськими, аніж американськими.
Аналіз війни в Україні потребує вирішення ще одного невисловленого питання: що, коли думка про достатність гарно навчених людей і лідерів, як найважливішої складової сучасної війни, є хибною? Що, коли Сталін мав певну рацію щодо того, що кількість інколи має певну перевагу. Якщо так і є, то українцям може знадобитися значно, значно більша допомога, якщо вони хочуть вижити в російській війні на виснаження.
До того ж якщо США справді планують колись вступити в потенційну війну з Китаєм і Росією, наш підхід повинен базуватися на спокійному, але сильному бажанні кинути виклик чинним припущенням, концепціям та підходам, а не просто шукати їм підтвердження.
https://warontherocks.com/2022/05/would-we-do-better-hubris-and-validation-in-ukraine/
©Девід Джонсон, полковник армії у відставці, головний розслідувач у некомерційній позапартійній структурі RAND Corporation, запрошений викладач в Інституті сучасної війни у Вест-Пойнті.
Невезучих росіян молотять в Україні. Їхні погано підготовлені, непрофесійні солдати неспроможні воювати на сучасному полі бою. Навіть якби російські солдати були навчені та готові до бою, некомпетентний офіцерський прошарок, наповнений корумпованими підлабузниками, неспроможний їх ефективно використовувати.
Останнім з доказів російської бездарності стало знищення підрозділу, який намагався переправитися через донбаську річку Сіверський Донець на сході України. МВС України повідомило, що підрозділи російської бригади були виявлені повітряною розвідкою і зазнали тяжких втрат: "В результаті артилерійського удару було знищено 70 одиниць російської бронетехніки та загинуло 485 з 550 солдатів".
Західні коментатори в цілому задовольнились цією розповіддю і накинулись на фіаско з форсуванням річки, як на ще один доказ того, що російські війська продовжують воювати з рішучим опором добре навчених і високо вмотивованих українських вояків. У статті Wall Street Journal військові експерти розібрали промахи росіян, здебільшого пояснюючи їхню поразку неадекватною умовам підготовкою та поганими командирами. На їхню думку, ця невдача є лише черговою в довгій низці поразок, які "вказують на проблеми з командуванням на рівні, вищому за польових командирів, і, ймовірно, підтверджують наполягання вищого керівництва на успіхах, які війська неспроможні досягнути". Тож "Росія показує світу, як не треба робити", кажуть західні ветерани.
Та, можливо, погляд аналітиків на уроки України неправильний внаслідок власної упередженості і зарозумілості? Може ключовою проблемою є не професіоналізм російських солдатів, а сама природа цієї війни?
Як ми можемо дізнатися, американські та російські доктрини щодо подібних операцій форсування річок та інших видів тактичних і оперативних маневрів дуже схожі між собою. Якщо в провалах Росії винні військовослужбовці, то ця війна не може бути викликом нинішнім концепціям та можливостям США. Якщо ж проблема не в кадрах, то й доктрини США можуть виявитися неправильними. Тож виникає питання - чи діяли б збройні сили США краще у такій війні, в якій бере участь Україна?
===Вчимося пірнати===
Згадка про некомпетентних російських військових - це щось нове. Багато, якщо не більшість, воєнних аналітиків вважали, що війна в Україні швидко закінчиться повною перемогою Росії. Червона армія в місті - опиратися безглуздо!
Багато з цих оцінок базувалися на "воєнних іграх" за участі країн Балтії - вразливого східного флангу НАТО. Вони показували, що росіяни опиняться в столицях Естонії та Латвії Таллінні і Ризі за 60 годин. Вважалося, що саме тут росіяни найбільше загрожують безпеці, тож "ігри" намагались вивчити, наскільки потрібно збільшити контингент НАТО, аби забезпечити стримування. Враховуючи географічні умови та невелику кількість військ у самих країн Балтії, ці висновки виглядали правдоподібними.
Беззаперечно, вторгнення в Україну йде не так, як очікували західні аналітики, а тим паче - самі росіяни. Та не варто забувати, що Україна - не Балтія. Україна має стратегічно велику територію та збройні сили, реорганізовані та навчені під наглядом НАТО після російського вторгнення в 2014 році. Вони безперешкодно і у великій кількості отримують допомогу від Заходу. Менше з тим, західні аналітики пройшли шлях від страху перед російською військовою могутністю до враження від їх результативності в Україні. Може треба тепер видихнути і заспокоїтися?
===Чому Росію загнали в кут?===
Більшість аналітичних статей нині зосереджується на визначенні причин неочікуваних російських провалів, намагаючись з'ясувати, чому росіянам не вдалось ефективно використати свої сили. Відповідь, вочевидь, в принциповій різниці: росіяни - не ми.
Нещодавня аналітична стаття Інституту сучасної війни академії Вест-Пойнт - гарний приклад точки зору, з якою погодились широкі кола - що проблеми логістики та неспроможність ефективно використовувати змішані бойові підрозділи виявилась Ахіллесовою п'ятою російської армії. Цитуючи цю статтю, "російська армія, що на думку багатьох була другою найсильнішою армією світу, має серйозні проблеми. Виявилось, що поки їм не доводилось битися, за фасадом з блискучих новеньких танків і літаків ховались вже згадані вище проблеми з успішністю та командним складом".
Простіше кажучи - Росія має "потьомкінську армію".
===А що, як діагноз неправильний?===
Важко заперечувати симптоми російської бездарності, та що, коли західні аналітики теж хворіють на це і не помічають цього через поверхневий погляд на російську армію.
Тут особливо показовий випадок форсування річки. Всі коментатори статті Wall Street Journal підкреслювали складність подібних операцій. Колишній бригадний генерал армії США Пітер ДеЛюка може бути прикладом: "Всі бої повинні бути високо організованим балетом кінетичного насильства, людей, транспортних засобів та літаків...а переправа через річку є одним з найскладніших маневрів". Отже, продовжує він, "це треба гарно координувати задля ефективності, чого ми не бачили у росіян в Україні". Британський командо Тоні Спамер сказав те саме на підставі свого досвіду в Афганістані: "Ми ніколи не йшли на таку операцію, аби спробувати все зробити на місці". Як він пояснив, його підрозділ проводив до семи неспішних репетицій у себе на базі, потім ще кілька, щоразу збільшуючи швидкість дій, поступово скорочуючи час небезпечних етапів перед битвою".
Військові профі, яких згадано в статті, в деталях розказують, як вони б провели цю операцію по-своєму: детальна розвідка, захист від нападу з протилежного берега, обманні маневри з використанням кількох потенційних місць переправи, використання димової завіси тощо. Все це звучить, як матеріали з підручника по форсуванню річок. Іронічно, але в самій статті сказано, що це є частиною і російської доктрини: "схоже, російські війська проігнорували власні доктрини й військові підручники, та пішли на поспішну спробу здійснити операцію, яка вимагає ретельного планування, великих ресурсів і чіткого командування".
Проте росіяни вже здійснили кілька успішних переправ через Сіверський Донець для розміщення наступальних сил проти міста Ізюм. Ці переправи дозволили їм зайняти плацдарм для наступу на південь від річки.
Цим переправам, як й іншим успіхам російських операцій, ЗМІ уваги не приділяють. Та й українські поразки не займають провідних місць на шпальтах репортажів про війну. Невдала переправа показується, як ще один доказ того, що низька російська успішність в Україні є наслідком провалів керівництва, доповнених ненавченими, недосвідченими солдатами з низьким моральним духом.
===Зручненькі діагнози для неправильно визначеної хвороби===
Перекладати провину за російські невдачі на їхні ж власні дії дуже комфортно, це позбавляє необхідності ретельно вивчити свої власні доктрини. І це важливо, бо ж, нагадаю, в численних статтях наголошується, що методика переправи через річку схожа у різних армій.
В основному вона базується на уроках Другої світової на європейському театрі бойових дій, коли всі армії зустрілись з проблемою переправи через річки, яка була найважчою серед усіх операцій. Чи не найганебнішим випадком була спроба форсувати річку Рапідо в січні 1944 року під час італійської кампанії. Ця операція провалилась внаслідок рішучого опору німецьких військ і призвела до великих втрат американських військ. Були й успішні приклади, зокрема нічна переправа 5-ї піхотної дивізії 3-ї армії генерала Паттона через Рейн в Нірштайні 22 березня 1945 року - "перша переправа армії через Рейн з часів Наполеона". Ще більш відомим стало захоплення моста Людендорф через Рейн в Ремагені 7 березня 1945 року.
Друга світова війна була останньою, в якій армія США чи РФ перетинала річку з боями проти компетентного, добре озброєного суперника. Операції в Афганістані були досить обережними, і переправи через ріки хоч і були складними, але ніколи не зустрічали великої протидії. Вони також не були критично важливими етапами загальної операції, тоді як в Другій світовій та Україні вони мають саме такий характер. Звідси російський поспіх.
===Тож на що хворіємо?===
Історія з переправою висвітлила спільний недуг як для росіян, так і для західних аналітиків: хронічна недосвідченість в наступальних операціях проти сильного ворога, який, відповідно до сьогоднішніх оцінок, здатен до тривалих бойових дій на землі, у повітрі та на морі, що й призводить до великої кількості жертв. Ані Росія, ані Захід не мали оперативного чи бойового досвіду, аналогічного війні в Україні, щонайменше ціле покоління, хоча фактично - з часів другої світової.
Повномасштабній російсько-українській війні станом на 24 травня минуло три місяці, за масштабами великої війни - дуже мало. З липня по вересень 1941 року німецькі війська в операції "Барбаросса" сягнули Києва і захопили його. Сучасна війна, схоже, переходить у війну на виснаження. Російська стратегія "обмеженого маневру" та сильного акценту на вогневий шквал може виявитися успішною. Здається вони здатні навчатися, як сказав аналітик Майкл Кофман в нещодавньому подкасті "War on the Rocks". І таке затягування бойових дій теж виходить за межі досвіду західних офіцерів.
На початку війни російські сили та озброєння, спрямовані на вторгнення, перевищували українські майже удвічі. Точні дані про втрати особового складу та техніки важко знайти, особливо це стосується України, де ці дані, і це цілком зрозуміло, вважаються державною таємницею. Менше з тим, якщо цифри, про які каже кожна зі сторін, більш-менш правдиві, то обидві сторони зазнають значного виснаження, в першу чергу особового складу.
Якщо так і є, то перед Україною постає серйозна проблема, в разі коли війна триватиме значно довше, ніж передбачалось. Спостереження Карла фон Клаузевіца правдиве нині так само, як і в 19 столітті: "Відповідно до природи всіх речей, в тому числі відносної сили обох армій, менша потуга вичерпується швидше, ніж більша, так не може тривати довго і тому зона театру бойових дій буде скорочуватись". Лишається з'ясувати, чи спроможна Росія з її ще незадіяними, значною мірою неготовими людськими ресурсами триматися на полі бою довше, ніж Україна, яка також вже проводить мобілізацію резервних сил та добровольців.
Західні вояки також обмежені тим, що Джефрі Рекорд називав "страхом втрат". Він пов'язував це явище з війною у В'єтнамі, але зазначав, що за сучасний її рівень відповідає операція "Союзні сили" в Косово. На його думку, політики США та вищі офіцери армії вважають, що "при застосуванні сил в подібних операціях треба бути готовим пожертвувати навіть оперативною ефективністю операції задля зменшення кількості жертв" і що у війні проти Сербії "пріоритет був у захисті особового складу, а не виконанні місії".
Тож західні армії концентруються на збереженні життів. Це стало можливо завдяки обмеженому характеру більшості воєнних операцій - тих операцій, що їх пройшла більшість військовослужбовців за час своєї кар'єри. За більшістю оперативних рішень також постійно стоїть страх перед тим, що вразлива до кількості жертв громадськість може змінити всю політику. Це не означає, що війни в Афганістані чи Іраку не були жорстокими і не забрали багато життів. Звісно, втрати були як на рівні окремих солдатів, так і на рівні загонів, взводів та рот. Та за понад 20 років війни в Афганістані не було втрачено жодного повного взводу. Рівень втрат був низьким навіть за стандартами В'єтнамської війни, а медична допомога надавалась негайно і комплексно. До того ж бої були небезпечними лише на землі, літаки діяли без жодного страху через обмеженість протиповітряної оборони ворога. Втрати авіації були лише на малих висотах і стосувались майже виключно тільки гелікоптерів.
Війна в Україні яскраво нагадала про значні втрати великомасштабної, високоінтенсивної війни. Втрати росіян на Сіверському Донці та в інших боях свідчать, що це війна, де рота, батальйон і навіть більші підрозділи можуть бути миттєво знищені, велика кількість солдатів гине чи отримує поранення, а матеріальному забезпеченню завдається значних втрат. Тож в Україні ми бачимо повернення на чільну роль важливості збереження особового складу, а не його захисту. Це виходить за межі розуміння західних вояків та поточної спроможності першої допомоги на полі бою.
Зміна парадигми із "захисту" особового складу на його "збереження" може сприйматися західною військовою культурою ледь не як єресь. В Україні Росія навчається необхідності зберігати особовий склад тяжким способом - в невблаганному горнилі бою. Тож логічно постає запитання - а чи підготували західні уряди себе, а тим паче своїх громадян, до конфлікту, який може забрати тисячі чи й більше жертв лише за кілька тижнів? Чи не охолодить такий м'ясницький підхід, описаний в трилогії Карла фон Клаузевіца "На війні", людей навіть в країнах з добровольчим комплектуванням армій? Чи не поставить такий рівень жертв під сумнів подібну політику, а може й змінить її взагалі?
Те, що росіяни відновлюють підрозділи за рахунок свіжих сил і решток знищених в бою бригад, є простою реальністю тривалих високоінтенсивних боїв. Наша власна історія Другої світової показує потенційну ціну таких війн. 1-ша піхотна дивізія за 443 дні боїв в Північній Африці, Сицилії та Європі втратила 20 659 чоловік. Ця цифра перевищує штатну чисельність в 15 тисяч чоловік, звичайну для піхотної дивізії США часів Другої світової війни.
Дуже важливо, що рівень втрат у війні в Україні ставить під сумнів здатність західних армій підтримувати достатній рівень сил в чомусь, окрім як короткі війни з незначними втратами. Багато говорять про те, що росіяни покладаються на нашвидкуруч мобілізовані резерви для відшкодування втрат. Іронічно, та з часів наполеонівських війн масовий призов продовжує лишатись ключовою вимогою здатності країни вести тривалу війну такого рівня. І росіяни, і українці мають призовну систему, в більшості західних країн від неї відмовились. То може все ж таки це приклад розважливої підготовки до війни, а не акт відчаю?
===Ця війна така ж, але інакша===
Хоч багато аспектів війни в Україні перегукуються з минулими великими війнами, такими як Друга світова та, меншою мірою, війна в Кореї, вона має кілька нових вимірів. Один з них пояснює катастрофу спроби переправитись через Сіверський Донець - це тотальне спостереження за полем бою. Українці повідомили, що за допомогою аеророзвідки виявили операцію російських військ з розгортання переправи. Потенційні джерела такої інформації нині різноманітні й численніші, ніж в усіх інших конфліктах. Вони включають в себе широкий вибір дронів, комерційно доступні супутникові знімки, розвідувальні дані від західних розвідок тощо.
В цій новій реальності великому військовому формуванню просто ніде сховатися. Несподіванки виключені, особливо у випадку обмеженого числа місць для переправи. Обманні операції також не мають сенсу. Та й з урахуванням різних сенсорів димові завіси значно менш корисні, ніж раніше.
В цій новій реальності ті, хто критикує росіян, не лише помиляються, вони небезпечні. Вони чіпляються за доктрини, повністю застарілі в нинішніх оперативних реаліях. Думка, що російська некомпетентність пов'язана лише з погано навченими і невмотивованими солдатами з корумпованими і некомпетентними офіцерами на чолі дає їм зручність не ставити під сумнів власний досвід.
===Чому це небезпечно?===
Логічно, що західні експерти дивляться на цю війну через призму власного досвіду - через їхні війни. Оскільки війна в Україні виходить за межі їхнього практичного досвіду, багато американських аналітиків проводять аналогії з тим, що їм відомо з теорії, як-от операція "Буря в пустелі" або початкова фаза операції "Свобода Іраку". Через відсутність власних знань про військові операції, їхні погляди широко визнаються більшістю політиків-цивільних та великої маси пересічних громадян. Тож загальновизнаною стала думка, що проблема російських невдач лежить не в самій доктрині, а в її реалізації.
Ці експерти пропонують втішні висновки: схожі на нас хороші хлопці перемагають з нашою допомогою поганих хлопців. Це праведна війна. Ми б зробили все так само добре. Це небезпечно відразу з двох точок зору.
По-перше, це підтверджує поточну оцінку США - в першу чергу думки про те, що вся проблема в російській нездатності вчитися на власних помилках. Аналізуючи доктрину, організацію, навчання, матеріальні засоби, управління, людей, виробництво та політику американські військові аналітики приходять до висновку, що російські військові схожі на американських, за двома показними винятками - їхніми очевидними провалами в управлінні та людях. Це підтверджує правильність нашої доктрини, організації, навчання та матеріальної бази - як наявної, так і розробленої для потенційного конфлікту з Китаєм та Росією. Нема сенсу аналізувати далі, якщо проблема полягає в кадрах.
Правильно?
Може у росіян і нема професійної добровольчої армії, потужного офіцерського корпусу чи командних лідерів, здатних взяти на себе ініціативу. Незалежно від того, чи останній пункт наявний в американській армії, з огляду на страх ризикувати в Афганістані та Іраку, наші інституції повністю переконані в тому, що так все і є насправді. Втім, є й скептики. За словами тодішнього начальника штабу армії генерала Марка Міллі: "Я думаю, що ми надто централізовані, забюрократизовані і надміру боїмося ризикувати, і це все повністю протирічить тому, що нам буде потрібно в у війні будь-якого типу".
Армія США в 1970-1980-х вивчала досвід вермахту часів Другої світової, аби зрозуміти, як боротися з переважаючими силами Совєтів і перемогти їх. Зрештою, німці ж таки воювали з Червоною армією. Колишні офіцери-нацисти, як-от генерал Герман Балк та генерал Фрідріх фон Меллентін, пояснювали свою систему та її важливість на конференціях і нарадах з американськими офіцерами і політиками. Були взяті на озброєння американізовані версії німецької професійної військової освіти, стандартів професіоналізму офіцерів та німецька політика заохочення ініціативи підлеглих Auftragstactik ("децентралізація командування" - політика прийняття рішень польовими командирами на полі бою на свій розсуд в межах загальної мети операції), яку командування адаптувало для армії США в якості переймання передового досвіду. Але нам варто пам'ятати, що розхвалений німецький вермахт в Другу світову війну в довгій, повільність війні на виснаження знищила та сама Червона армія, яка страждала на ті самі проблеми з командирами і кадрами, що й сьогодні.
Що слід було врахувати тоді й зараз, чому елітні німецькі війська були розгромлені таким поганим суперником? Може достатня кількість людей, техніки та незламна воля до перемоги, яка не зважає на жертви і втрати - це якраз те, що необхідно, аби витримати і перемогти у війні рівних сил? Іронічно, але саме ці якості проявили американські вояки під час Другої світової, коли вони зробили свій внесок в перемогу над державами Осі.
Це веде нас до другої небезпеки: зарозумілості. Неозвучене підґрунтя західного аналізу - ми будемо воювати краще, ніж росіяни, тому що ми кращі за них.
Справді?
Ці слова генерал Джеймс Макконвіл сказав, коли обійняв посаду начальника штабу армії в серпні 2019 року показують справжню віру в себе, поширену в армії США та інших спецслужбах: "Наша армія - регулярна, Національна гвардія та резерв - найкраще підготовлені, найкраще оснащені та найкраще керовані сухопутні сили, які будь-коли з'являлись на полі бою". Макконвіл пояснив, чому це так: "Люди завжди мій пріоритет №1, солдати нашої армії - наша головна сила і найважливіша зброя". Враховуючи такі переконання нема нічого дивного в тому, що вояки, які не поділяють американської думки, швидко програють.
Така думка небезпечна при оцінці західними аналітиками українських військ. Наразі переважає думка, що українці перемагають, бо еволюціонували в сучасних вояків західного зразка через більш ніж десятиліття навчання західним методикам. Вони професіонали. Тому у них перевага. Так само, як і у нас. Нічому тут вчитися.
Проте докази тому незрозумілі, оцінка доблесті українських вояків може викривлюватися під зарозумілим бажанням видати бажане за дійсне. Назва тієї статті Wall Street Journal уособлює цю точку зору, стверджуючи, що причина тому - "роки навчання в НАТО".
Слід нагадати, що західна реформа українських військ стартувала лише після російського вторгнення в 2014 році. Хоч вони розвиваються, більшість вищих офіцерів виховано в радянській системі. Коли я був з візитом по обміну в Київському університеті національної оборони в 1996 році в якості директора з адміністративних питань нашого університету, всі керівники там були колишніми радянськими офіцерами. Деякі з них були ще й громадянами Росії, проте вирішили лишитись в Україні, бо після розпаду СРСР їм не було куди їхати.
Українське військо пронизували глибоко вкорінена бюрократія та системи навчання радянського зразка. Їхнє відновлення - по суті відбудова всієї інституції знизу догори в спробі змінити всю культуру, а на це потрібен час. Зокрема навчання досвідченого та кваліфікованого офіцерського і сержантського корпусу - зусилля на багато років, які тільки почали закріплюватися на рівні нижніх і середніх ланок. Більшість тактик невеликих підрозділів досі виглядають більше російськими, аніж американськими.
Аналіз війни в Україні потребує вирішення ще одного невисловленого питання: що, коли думка про достатність гарно навчених людей і лідерів, як найважливішої складової сучасної війни, є хибною? Що, коли Сталін мав певну рацію щодо того, що кількість інколи має певну перевагу. Якщо так і є, то українцям може знадобитися значно, значно більша допомога, якщо вони хочуть вижити в російській війні на виснаження.
До того ж якщо США справді планують колись вступити в потенційну війну з Китаєм і Росією, наш підхід повинен базуватися на спокійному, але сильному бажанні кинути виклик чинним припущенням, концепціям та підходам, а не просто шукати їм підтвердження.
https://warontherocks.com/2022/05/would-we-do-better-hubris-and-validation-in-ukraine/