don_katalan

Diana Makarova
Сьогодні всі чомусь освідчуються у коханні Києву. А я така - ах, я день Києва профукала, ось в чому річ...
А що там освідчуватись. Тут діло от в чому.
... коли ми евакуювали дітей, собак, котів, частину складу - то поспали в евакуації годин з п'ять і швидко поїхали назад.
Ми мчали як шалені і по дорозі залітали до будівельних магазинів, ті були зачиненими.
- Чи знаєте ви номер телефона господаря? - накидувались ми на перехожих і продавців у продовольчих магазинчиках.
- Ні. - твердо відповідали вони, брехали, я це бачила, тому починала кричати:
- Та ви що? Найдіть! На Київ їдемо. Київ мішків просить. Ми ж бачимо, тут є мішки!
І тут же нам давали номери телефонів господарів - ага, виходить, я не помилялась, виходить, знали вони господарів, та чи ж мені не знати, чи ж не жила я в селах та малих містечках - і я кричала в телефон:
- Мішки! Продайте нам мішків!
- Вася, продай їм мішків! Людям на Київ треба. - кричали люди, які давали нам телефони місцевих Васі, Петі та Раїси Олександрівни.
В кожному місті чи містечку нас наздоганяли сирени повітряної тривоги, але господарі магазинчиків летіли на Лексусах, відчиняли нам магазин, ми вигрібали мішки та різне будівельне. Люди допомагали, питались:
- То ви на Київ?
- На Київ. - казала я. - Київ зараз головне, люди. Треба відстояти Київ.
Люди кивали. Господар ціну збивав, але не дуже, скажімо щиро. Ладно, дякуємо і за це.
Чи вірила я, що Київ вистоїть? Ні. Не вірила.
Не тому що я така маловірна чи слабкодуха, а просто тому, що я звикла забиватись на найгірше і мати план на цей найгірший момент. Так легше, бо коли ти маєш план на найгірше розгортання подій, а події раптом змінюються на краще - ти свій план підкоригуєш. А коли ти сліпо повторюєш:
- Та ладно вам, все буде добре...
А добре насправді вже ніколи не буде. То оцей дурний оптимізм нікуди не годен, він тупо заважає.
Тому я готувалась до найгіршого. Київ займуть вороги. Київ знесуть бомбардуваннями. Київ впаде. Як діяти тоді, як воювати, куди відступати для формування нового захисту і нової боротьби. Мусиш мати план.
Але чому ж тоді я так рвалась до Києва, так слабо віруючи в те, що Київ вистоїть?
Все просто. Я їхала померти поруч з ним, загинути разом з ним. Бо я не уявляла, як жити без Києва чи з Києвом, взятим до полону.
Таким був головний план. Забористий, конешно.
А коли ми таки примчали до Києва - побачила я величезну кількість людей, які готові вмерти за Київ. І тих, які загинули потім за нього. Тоді я вперше повірила, що ми відстоїмо Київ. І пункт до плану вписала. Нормальний план, забористий, конешно.
Ми відстояли Київ. У цих боях велика частка нашої роботи з вами. Освідчуватись ніколи. Йдемо далі.
Нормальний план?