Польдерная дамба ЧАЭС
Feb. 16th, 2012 07:08 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanИнтегрированная карта-схема плотности загрязнения 90Sr (кБк/м2) ближней зоны на 1997 год (фрагмент рисунка из статьи в журнале Радиохимия.- т.42,№6.- 2000.-стр.550-559. ЗАГРЯЗНЕНИЕ 90Sr ТЕРРИТОРИИ БЛИЖНЕЙ ЗОНЫ АВАРИИ НА ЧАЭС). Красным отмечен левобережный польдер Припяти (северный след), желтым - "рыжий" лес (южный след) (моей дрожащей рукой)
Польдер (фрагмент з книги Марія Мицьо. Полиновий ліс)
Я їхала з Сікорою у старому фургоні ЧеВЕ лівим берегом Прип’яті. Хоча ця 440-мильна (710 кілометрів) ріка є основною водною артерією Бєларусі, для України вона не дуже важлива. Дніпро і Дністер набагато довші та мають більше господарське значення. Понад десять разів я приїздила до української Зони, завжди на правий берег Прип’яті. Ріку перетинала ненадовго, лише коли відвідувала Бєларусь. Місто Чорнобиль було на правому березі, як і атомна станція та місто Прип’ять, як і могильники радіоактивного обладнання. Для більшости відвідувачів на лівому березі не було нічого цікавого. Але цього разу я хотіла побачити щось особливе, і єдине місце було на тому березі ріки.
На радіаційних картах це місце забарвлене темними кольорами, а коричнева пляма поблизу села Красно – це один з двох рогів, утворених внаслідок падіння масивних уламків, викинутих з реактора 26 квітня початковим вибухом. Один ріг знищив Рудий ліс, але той, принаймні, стоїть на місці. Ріг правого (напевно помилка - лівого Д_К) берега породив мобільного диявола що є і буде постійною загрозою Дніпра. Річ у тім, що радіоактивний викид надзвичайно високої концентрації випав просто на заплаву ріки Прип’ять. Ця ділянка загальною площею у вісім квадратних миль містить 10,000 кюрі цезію-137 і 6,500 кюрі стронцію-90. Коли вона затоплюється, радіонукліди розчиняються у ріці, яка несе свої води у Київське море, звідки вони поступово мігрують до каскаду Дніпровських водосховищ, що постачають питною водою 20,000,000 людей і зрошують 2,000,000 гектарів землі у сухих південних степах.
У 1991 льодові затори поблизу атомної станції спричинили велику повінь. Вода затопила береги річок 10-кілометрової Зони і рівень стронцію у ній досяг 12,000 бекерелів на кубічний метр! Максимально допустима в Україні доза становить 200 бекерелів, хоча реальна концентрація у Київській питній воді позначається, зазвичай, двоцифровими числами.
Майже сорок днів забруднена вода перетікала з північної частини Київського моря, з-під Чорнобиля, до південної його частини, до околиць столиці України. За цей час концентрація радіонуклідів розбавилась до допустимого, офіційно безпечного рівня. Але він все ж був учетверо вищий за звичайні, і це страшенно непокоїло, зокрема й мене, адже минув лише місяць, як я переїхала до Києва.
Льодові затори на Прип’яті тримались понад місяць, поки їх не розбомбили. Коли повінь зійшла, виявилось, що ріка винесла у Дніпровську систему понад 100 кюрі стронцію, в основному з Краснянської заплави.
Отож, її треба було осушити. Коли повінь закінчилась, український уряд перетворив цю заплаву на польдер. «Польдер» – голандське слово, що означає ділянку землі нижче рівня моря, ріки чи иншого водоймища, оточену дамбами і пронизану системою каналів, котрі регулюють рівень води. Понад третина Голандії лежить нижче рівня моря, тому польдери складають значну частину країни, включно з найбільшими містами та найродючішими землями.
Чорнобильський польдер охоплює набагато меншу територію, проте виконує надзвичайно важливе завдання: не дає радіонуклідам потрапляти у основні водні джерела України. Так, принаймні, стверджувалось у багатьох статтях в українських наукових журналах. Проте, у жодній я не знайшла ні опису споруди, ні пояснення, як вона працює. В інтернеті пошукова система дала 129 посилань на запит «Чорнобильський польдер» англійською, одне – українською і жодного – російською. Користи від них було мало. Нічого, сподівалася дістати інформацію з перших рук.
Дезактиваційні баржі і пороми іржавіли в затоці Прип’яті під мостом на Чорнобиль. Ріка сіріла під сталевим і холодним жовтневим небом. Деякі дерева у Києві ще зеленіли, але 50 миль на північ листя уже змінило колір, хоча під сірими хмарами не було яскравим.
Через кілька хвилин ми були на Паришівському контрольно-пропускному пункті. Офіційно він називається Паришів-2 і відрізняється від КПП Паришів-1 на кордоні української Зони, який я перетинала, коли подорожувала до Бєларусі. Паришів-2 розташований менш ніж за дві милі від Паришева-1 і є справді дивним КПП, бо він не стоїть ні на кордоні Зони, ні поблизу атомної станції. Важко зрозуміти, що він контролює. Насправді Паришів-2 є багатоцільовим КПП на перехресті чотирьох доріг. Дорога, якою ми їхали, вела до Чорнобиля. Друге шосе простягалось на південний схід, до Київського моря. Инше бігло на північний схід до Паришева-1 і далі на Бєларусь.
Ми хотіли повернути на четверте шосе, що веде на північний захід, до 10-кілометрової Зони. Оскільки Паришів-2 контролює роздоріжжя, кожна дорога перегороджена смугастим шлагбаумом. Вартівня стоїть трохи осторонь від перехрестя.
...............
На самому кордоні 10-кілометрової Зони не було жодного знаку, який би вказував, що вона тут починається. На моєму, зробленому власноруч картографічному витворі з трьох бєларуських і українських топографічних карт, скріплених прозорою стрічкою, було намальоване 10-кілометрове коло, яке я визначила за компасом. Проте на землі Зона має дуже нерівні межі. Огорожа з колючого дроту навколо «десятки» тягнеться уздовж покинутого села Кошівка, хоча на моїй карті воно поза 10-кілометровою Зоною. Навіть мої поводирі не знали, де точно починається «десятка».
Ми їхали до лівого берега три години. Розминувшись з єдиним иншим автомобілем, побаченим того дня (вантажівкою ЧеВЕ у селі Зимовище), наш водій повернув ліворуч на ґрунтову дорогу, що бігла уздовж колії від Славутича (місто, збудоване на заміну Прип’яті) до атомної станції. Дорога нахилилась до болота, над яким ми їхали, і кілька разів мені здавалось, що ми перекинемось. Десь півмилі ми проїхали по грузькій вибоїстій дорозі, поки не опинились на вузькій піщаній дамбі.
«Цю стару дамбу насипали ще до аварії, щоб захистити села від весняних повеней» – сказав Сікора, показавши її на моїй карті товстим пальцем. «Вона утворює північний кордон польдера».
Праворуч від нас, паралельно до північного схилу дамби, тягнувся канал, котрий накопичував води, що просочились крізь цей піщаний бар’єр. Відомий як МК-7, цей канал тягнувся уздовж чотиримильної дамби від кордону з Бєларуссю і впадав у Прип’ять. У цей канал також скидають сильно забруднену воду деякі бєларуські канали, і українська сторона виношувала план відвести їх, спрямувавши у иншому напрямку, щоб вони могли з’єднати свої води у ширший потік по тому, як радіонукліди осядуть у донний намул.
Дамба, на якій ми стояли, була частиною меліораційної системи, що пронизувала лівий берег каналами і ровами та служила для осушування торфових боліт і багнищ, які колись домінували у цій місцевості. Її ввели в експлуатацію у 1978, а після евакуації Зони оголосили непотрібною.
З часом канали почали забиватись радіоактивними наносами, мулом і рослинами, згодом загатились і залили коло 5,000 гектарів лісу – набагато більше, ніж передбачали. Ці наново затоплені і дуже забруднені болотисті землі містили понад 100 кюрі стронцію і 200 кюрі цезію на квадратний кілометр. Вони скидали радіонукліди у Прип’ять і до того ж заважали пожежникам: пожежні машини не могли проїхати через мочари і багнища. У 2001 адміністрація Зони вирішила відновити систему, очистивши від радіоактивного сміття милі дренажних ровів, так щоб рівень води під час весняних повеней можна було контролювати. Це мало б принести подвійну користь. Ліси були б осушені, а торфові землі залишались би відносно вологими, зменшуючи ризик тривалих пожеж, що вивільняють багато радіонуклідів.
...................
Він попросив Леоніда зупинитись над озером ліворуч від нас. Озеро Глибоке було одним з найбільш радіоактивних водоймищ Зони. Воно було якраз навпроти атомної станції, і димар Саркофагу виднів на горизонті. Звивиста берегова лінія поросла очеретом і осокою. Його стоячі води відбивали сірі небеса і скидались на ртуть.
Вийшовши з фургону, я увімкнула дозиметр, який пищав дуже часто, показавши в центрі дамби 200 мікрорентгенів на годину. Коли я поклала прилад на сам низ крутого берега, покази стрибнули до 800.
«Тут так багато, бо цей бік дивився на реактор, коли він вибухнув» – пояснив Сікора. «На деяких ділянках польдера доходить навіть до мілірентгенів».
На иншому схилі дамби, протилежному до реактора, дисплей показував біля 300.
«До того, як побудували польдер, це озеро затоплювалось паводками і акумулювало багато викидів» – сказав Сікора. «Хоча майже всі радіонукліди захоронені у донному намулі, тала вода може підняти їх».
Вітер, водокрути і сезонне перемішування теплих і холодних шарів теж можуть скаламутити воду, піднявши радіоактивність з дна.
Як і Рудий ліс, озеро Глибоке не було місцем, де я б хотіла перебувати тривалий час, отож ми посідали в автомобіль і поїхали уздовж дамби. Невдовзі Леонід повернув ліворуч, з’їхавши на низький і широкий піщаний берег Прип’яті. Порожні багатоповерхівки однойменного міста-привида дивились на нас з протилежного берега.
«Це нова, завершена у 1992 році дамба» – сказав Сікора. «Вона йде вздовж берега і не дає талим водам потрапляти до польдера».
Нова дамба мала сім миль і здавалась трохи нижчою за стару, але це тому, що стара вузька і крутобока, а нова дамба така широка, що я ледь могла бачити її схил. Обидві однакові за висотою: 23 фути над рівнем ріки. Нову дамбу зробили широкою, щоб знизити інфільтрацію. Піщана дамба може стримати повінь, але якась частина талої води обов’язково просочиться крізь пори і порожнечі між піщинками. Чим ширша дамба, тим довший шлях має пройти вода і тим менше її потрапить до польдера. Канал проклали паралельно до дамби, щоб збирати інфільтровану воду та осушувати дощову воду з польдера. Щоб вона не потрапляла у польдер і не вимивала радіонукліди, її скидають у накопичувальний став. Як тільки води буде понад певний рівень, автоматично вмикається помпувальна станція і надлишкова вода по трубах спрямовується в старе річище ріки Прип’ять поблизу села Красно.
Вода у каналі польдера далеко не чиста. Дощові потоки течуть по забрудненій території, вимиваючи радіонукліди – але не всі однаково. Хоча плутоній залишиться багато тисяч літ, у воді він не дуже мобільний. Якщо він вже осів у ґрунт і намул, то там і залишиться. Цезій-137, який приклеївся до часточки мулу, також не дуже мобільний у воді, хоча у кислому середовищі, наприклад на торфових ґрунтах, він може розчинятися. Але в некислій воді замкнутих озер, таких як Глибоке і охолоджувальний став, рівні цезію з роками знижуються. Винятком є вода польдера, де у 2001 підвищилась концентрація цього радіоактивного ізотопа через земляні роботи в дренажних каналах, де він був у мобільній формі.
Із стронцієм більше клопоту: оскільки він набагато мобільніший, його концентрація у воді постійно зростає. За період від 1986 до 1994 рівні стронцію зросли удвічі, а у 1991, під час льодоставу, були навіть вищими. У 2002 концентрація стронцію в кубічному метрі води у польдері становила, в середньому, 15,000 бекерелів і доходила до 21,000 бекерелів. Стронцій продовжуватиме вивільнятись мірою того, як розчинятимуться «гарячі» паливні частинки.
Паводки також можуть захопити радіонукліди, особливо коли збовтати донні осади. Але нукліди відносно швидко осідають, і перекачуються лише верхні, відносно чисті, шари води.
Польдер не може цілковито зупинити вимивання радіонуклідів талою водою. Він просто зменшує їхню кількість. Льодостав 1991 вивільнив 100 кюрі стронцію, а порівнянні за масштабами льодові затори 1994 – коли рівень води у Прип’яті був рекордним і паводки могли винести аж 400 кюрі – вивільнив лише 50. Екологи Зони порахували, що польдер за всі роки свого існування запобіг вимиванню понад 540 кюрі стронцію під час весняних повеней.
Багато це чи мало – залежить від вашої точки зору (як і багато чого в Зоні). З 1986 ріка винесла за межі Зони понад 4,000 кюрі стронцію і 3,000 кюрі цезію. З них значну частину – у перший рік після катастрофи, коли вона перенесла понад 1,800 кюрі цезію і 750 кюрі стронцію. Після 1988 кількість стронцію була, як правило, удвічі більша за кількість цезію, тому що цезій почав приєднуватись до часточок ґрунту, а паливні частинки, що розпадались, почали вивільняти стронцій.
Хоча Прип’ять найбільша, проте не єдина річка у Зоні. Її важливою притокою є Уж, що тече на півдні Зони, і Брагінка, що тече через Бєларусь. Обидві впадають у гирло Прип’яті. З 1986 усі ці ріки винесли за межі Зони понад 12,000 кюрі радіонуклідів, але в останні роки їх внесок поступово зменшувався. У 2001 усі три ріки разом вимили 96 кюрі. У 2002 – 47, у 2003 – трохи менше ніж 40: найменше за весь час від моменту аварії.
Видається логічним, що від споживання цієї води найбільші дози отримали жителі Києва, оскільки Київський водозабір просто на шляху води, що тече з Чорнобиля. Насправді ж лише кілька відсотків радіаційного опромінення середньостатистичний киянин отримує з водою. Для порівняння, мешканці населених пунктів на території нижнього Дніпра отримають з води від 10 до 20 відсотків своєї дози, адже вода Дніпровського басейну використовується для зрошування і радіонукліди потрапляють до харчового ланцюжка. Тим не менше, у деяких сільських районах Київської области доза від води може бути набагато більшою, оскільки малі озера, які часто використовувались місцевими жителями, були дуже забрудненими.
«Отож, цей польдер служитиме століттями» – прокоментувала я, коли ми котились уздовж дамби, що тягнулась від Саркофагу і перетинала річку.
«Якщо вони і далі обтинатимуть фінансування і звільнятимуть людей, він зруйнується набагато раніше» – відповів Сікора. «Шість років тому, коли я тільки прийшов у ЧеВЕ, тут працювало 240 людей. Залишилось 172».
Нова дамба вимагає постійного догляду, адже ріка безупинно розмиває пісок. Сікора повідомив, що ЧеВЕ укріпило її гравієм і камінням, проте не вистачило грошей, щоб завершити роботу. Брак фінансування є проблемою усіх чорнобильських служб.
============
Добавки:
Фотографии дамбы с Панорамио пользователя kmita
Фотографии дамбы с Панорамио пользователя reykh (кликабельны)
Ссылка на топокарту чернобыльской зоны (весит 5,5 Мб)
Польдер (фрагмент з книги Марія Мицьо. Полиновий ліс)
Я їхала з Сікорою у старому фургоні ЧеВЕ лівим берегом Прип’яті. Хоча ця 440-мильна (710 кілометрів) ріка є основною водною артерією Бєларусі, для України вона не дуже важлива. Дніпро і Дністер набагато довші та мають більше господарське значення. Понад десять разів я приїздила до української Зони, завжди на правий берег Прип’яті. Ріку перетинала ненадовго, лише коли відвідувала Бєларусь. Місто Чорнобиль було на правому березі, як і атомна станція та місто Прип’ять, як і могильники радіоактивного обладнання. Для більшости відвідувачів на лівому березі не було нічого цікавого. Але цього разу я хотіла побачити щось особливе, і єдине місце було на тому березі ріки.
На радіаційних картах це місце забарвлене темними кольорами, а коричнева пляма поблизу села Красно – це один з двох рогів, утворених внаслідок падіння масивних уламків, викинутих з реактора 26 квітня початковим вибухом. Один ріг знищив Рудий ліс, але той, принаймні, стоїть на місці. Ріг правого (напевно помилка - лівого Д_К) берега породив мобільного диявола що є і буде постійною загрозою Дніпра. Річ у тім, що радіоактивний викид надзвичайно високої концентрації випав просто на заплаву ріки Прип’ять. Ця ділянка загальною площею у вісім квадратних миль містить 10,000 кюрі цезію-137 і 6,500 кюрі стронцію-90. Коли вона затоплюється, радіонукліди розчиняються у ріці, яка несе свої води у Київське море, звідки вони поступово мігрують до каскаду Дніпровських водосховищ, що постачають питною водою 20,000,000 людей і зрошують 2,000,000 гектарів землі у сухих південних степах.
У 1991 льодові затори поблизу атомної станції спричинили велику повінь. Вода затопила береги річок 10-кілометрової Зони і рівень стронцію у ній досяг 12,000 бекерелів на кубічний метр! Максимально допустима в Україні доза становить 200 бекерелів, хоча реальна концентрація у Київській питній воді позначається, зазвичай, двоцифровими числами.
Майже сорок днів забруднена вода перетікала з північної частини Київського моря, з-під Чорнобиля, до південної його частини, до околиць столиці України. За цей час концентрація радіонуклідів розбавилась до допустимого, офіційно безпечного рівня. Але він все ж був учетверо вищий за звичайні, і це страшенно непокоїло, зокрема й мене, адже минув лише місяць, як я переїхала до Києва.
Льодові затори на Прип’яті тримались понад місяць, поки їх не розбомбили. Коли повінь зійшла, виявилось, що ріка винесла у Дніпровську систему понад 100 кюрі стронцію, в основному з Краснянської заплави.
Отож, її треба було осушити. Коли повінь закінчилась, український уряд перетворив цю заплаву на польдер. «Польдер» – голандське слово, що означає ділянку землі нижче рівня моря, ріки чи иншого водоймища, оточену дамбами і пронизану системою каналів, котрі регулюють рівень води. Понад третина Голандії лежить нижче рівня моря, тому польдери складають значну частину країни, включно з найбільшими містами та найродючішими землями.
Чорнобильський польдер охоплює набагато меншу територію, проте виконує надзвичайно важливе завдання: не дає радіонуклідам потрапляти у основні водні джерела України. Так, принаймні, стверджувалось у багатьох статтях в українських наукових журналах. Проте, у жодній я не знайшла ні опису споруди, ні пояснення, як вона працює. В інтернеті пошукова система дала 129 посилань на запит «Чорнобильський польдер» англійською, одне – українською і жодного – російською. Користи від них було мало. Нічого, сподівалася дістати інформацію з перших рук.
Дезактиваційні баржі і пороми іржавіли в затоці Прип’яті під мостом на Чорнобиль. Ріка сіріла під сталевим і холодним жовтневим небом. Деякі дерева у Києві ще зеленіли, але 50 миль на північ листя уже змінило колір, хоча під сірими хмарами не було яскравим.
Через кілька хвилин ми були на Паришівському контрольно-пропускному пункті. Офіційно він називається Паришів-2 і відрізняється від КПП Паришів-1 на кордоні української Зони, який я перетинала, коли подорожувала до Бєларусі. Паришів-2 розташований менш ніж за дві милі від Паришева-1 і є справді дивним КПП, бо він не стоїть ні на кордоні Зони, ні поблизу атомної станції. Важко зрозуміти, що він контролює. Насправді Паришів-2 є багатоцільовим КПП на перехресті чотирьох доріг. Дорога, якою ми їхали, вела до Чорнобиля. Друге шосе простягалось на південний схід, до Київського моря. Инше бігло на північний схід до Паришева-1 і далі на Бєларусь.
Ми хотіли повернути на четверте шосе, що веде на північний захід, до 10-кілометрової Зони. Оскільки Паришів-2 контролює роздоріжжя, кожна дорога перегороджена смугастим шлагбаумом. Вартівня стоїть трохи осторонь від перехрестя.
...............
На самому кордоні 10-кілометрової Зони не було жодного знаку, який би вказував, що вона тут починається. На моєму, зробленому власноруч картографічному витворі з трьох бєларуських і українських топографічних карт, скріплених прозорою стрічкою, було намальоване 10-кілометрове коло, яке я визначила за компасом. Проте на землі Зона має дуже нерівні межі. Огорожа з колючого дроту навколо «десятки» тягнеться уздовж покинутого села Кошівка, хоча на моїй карті воно поза 10-кілометровою Зоною. Навіть мої поводирі не знали, де точно починається «десятка».
Ми їхали до лівого берега три години. Розминувшись з єдиним иншим автомобілем, побаченим того дня (вантажівкою ЧеВЕ у селі Зимовище), наш водій повернув ліворуч на ґрунтову дорогу, що бігла уздовж колії від Славутича (місто, збудоване на заміну Прип’яті) до атомної станції. Дорога нахилилась до болота, над яким ми їхали, і кілька разів мені здавалось, що ми перекинемось. Десь півмилі ми проїхали по грузькій вибоїстій дорозі, поки не опинились на вузькій піщаній дамбі.
«Цю стару дамбу насипали ще до аварії, щоб захистити села від весняних повеней» – сказав Сікора, показавши її на моїй карті товстим пальцем. «Вона утворює північний кордон польдера».
Праворуч від нас, паралельно до північного схилу дамби, тягнувся канал, котрий накопичував води, що просочились крізь цей піщаний бар’єр. Відомий як МК-7, цей канал тягнувся уздовж чотиримильної дамби від кордону з Бєларуссю і впадав у Прип’ять. У цей канал також скидають сильно забруднену воду деякі бєларуські канали, і українська сторона виношувала план відвести їх, спрямувавши у иншому напрямку, щоб вони могли з’єднати свої води у ширший потік по тому, як радіонукліди осядуть у донний намул.
Дамба, на якій ми стояли, була частиною меліораційної системи, що пронизувала лівий берег каналами і ровами та служила для осушування торфових боліт і багнищ, які колись домінували у цій місцевості. Її ввели в експлуатацію у 1978, а після евакуації Зони оголосили непотрібною.
З часом канали почали забиватись радіоактивними наносами, мулом і рослинами, згодом загатились і залили коло 5,000 гектарів лісу – набагато більше, ніж передбачали. Ці наново затоплені і дуже забруднені болотисті землі містили понад 100 кюрі стронцію і 200 кюрі цезію на квадратний кілометр. Вони скидали радіонукліди у Прип’ять і до того ж заважали пожежникам: пожежні машини не могли проїхати через мочари і багнища. У 2001 адміністрація Зони вирішила відновити систему, очистивши від радіоактивного сміття милі дренажних ровів, так щоб рівень води під час весняних повеней можна було контролювати. Це мало б принести подвійну користь. Ліси були б осушені, а торфові землі залишались би відносно вологими, зменшуючи ризик тривалих пожеж, що вивільняють багато радіонуклідів.
...................
Він попросив Леоніда зупинитись над озером ліворуч від нас. Озеро Глибоке було одним з найбільш радіоактивних водоймищ Зони. Воно було якраз навпроти атомної станції, і димар Саркофагу виднів на горизонті. Звивиста берегова лінія поросла очеретом і осокою. Його стоячі води відбивали сірі небеса і скидались на ртуть.
Вийшовши з фургону, я увімкнула дозиметр, який пищав дуже часто, показавши в центрі дамби 200 мікрорентгенів на годину. Коли я поклала прилад на сам низ крутого берега, покази стрибнули до 800.
«Тут так багато, бо цей бік дивився на реактор, коли він вибухнув» – пояснив Сікора. «На деяких ділянках польдера доходить навіть до мілірентгенів».
На иншому схилі дамби, протилежному до реактора, дисплей показував біля 300.
«До того, як побудували польдер, це озеро затоплювалось паводками і акумулювало багато викидів» – сказав Сікора. «Хоча майже всі радіонукліди захоронені у донному намулі, тала вода може підняти їх».
Вітер, водокрути і сезонне перемішування теплих і холодних шарів теж можуть скаламутити воду, піднявши радіоактивність з дна.
Як і Рудий ліс, озеро Глибоке не було місцем, де я б хотіла перебувати тривалий час, отож ми посідали в автомобіль і поїхали уздовж дамби. Невдовзі Леонід повернув ліворуч, з’їхавши на низький і широкий піщаний берег Прип’яті. Порожні багатоповерхівки однойменного міста-привида дивились на нас з протилежного берега.
«Це нова, завершена у 1992 році дамба» – сказав Сікора. «Вона йде вздовж берега і не дає талим водам потрапляти до польдера».
Нова дамба мала сім миль і здавалась трохи нижчою за стару, але це тому, що стара вузька і крутобока, а нова дамба така широка, що я ледь могла бачити її схил. Обидві однакові за висотою: 23 фути над рівнем ріки. Нову дамбу зробили широкою, щоб знизити інфільтрацію. Піщана дамба може стримати повінь, але якась частина талої води обов’язково просочиться крізь пори і порожнечі між піщинками. Чим ширша дамба, тим довший шлях має пройти вода і тим менше її потрапить до польдера. Канал проклали паралельно до дамби, щоб збирати інфільтровану воду та осушувати дощову воду з польдера. Щоб вона не потрапляла у польдер і не вимивала радіонукліди, її скидають у накопичувальний став. Як тільки води буде понад певний рівень, автоматично вмикається помпувальна станція і надлишкова вода по трубах спрямовується в старе річище ріки Прип’ять поблизу села Красно.
Вода у каналі польдера далеко не чиста. Дощові потоки течуть по забрудненій території, вимиваючи радіонукліди – але не всі однаково. Хоча плутоній залишиться багато тисяч літ, у воді він не дуже мобільний. Якщо він вже осів у ґрунт і намул, то там і залишиться. Цезій-137, який приклеївся до часточки мулу, також не дуже мобільний у воді, хоча у кислому середовищі, наприклад на торфових ґрунтах, він може розчинятися. Але в некислій воді замкнутих озер, таких як Глибоке і охолоджувальний став, рівні цезію з роками знижуються. Винятком є вода польдера, де у 2001 підвищилась концентрація цього радіоактивного ізотопа через земляні роботи в дренажних каналах, де він був у мобільній формі.
Із стронцієм більше клопоту: оскільки він набагато мобільніший, його концентрація у воді постійно зростає. За період від 1986 до 1994 рівні стронцію зросли удвічі, а у 1991, під час льодоставу, були навіть вищими. У 2002 концентрація стронцію в кубічному метрі води у польдері становила, в середньому, 15,000 бекерелів і доходила до 21,000 бекерелів. Стронцій продовжуватиме вивільнятись мірою того, як розчинятимуться «гарячі» паливні частинки.
Паводки також можуть захопити радіонукліди, особливо коли збовтати донні осади. Але нукліди відносно швидко осідають, і перекачуються лише верхні, відносно чисті, шари води.
Польдер не може цілковито зупинити вимивання радіонуклідів талою водою. Він просто зменшує їхню кількість. Льодостав 1991 вивільнив 100 кюрі стронцію, а порівнянні за масштабами льодові затори 1994 – коли рівень води у Прип’яті був рекордним і паводки могли винести аж 400 кюрі – вивільнив лише 50. Екологи Зони порахували, що польдер за всі роки свого існування запобіг вимиванню понад 540 кюрі стронцію під час весняних повеней.
Багато це чи мало – залежить від вашої точки зору (як і багато чого в Зоні). З 1986 ріка винесла за межі Зони понад 4,000 кюрі стронцію і 3,000 кюрі цезію. З них значну частину – у перший рік після катастрофи, коли вона перенесла понад 1,800 кюрі цезію і 750 кюрі стронцію. Після 1988 кількість стронцію була, як правило, удвічі більша за кількість цезію, тому що цезій почав приєднуватись до часточок ґрунту, а паливні частинки, що розпадались, почали вивільняти стронцій.
Хоча Прип’ять найбільша, проте не єдина річка у Зоні. Її важливою притокою є Уж, що тече на півдні Зони, і Брагінка, що тече через Бєларусь. Обидві впадають у гирло Прип’яті. З 1986 усі ці ріки винесли за межі Зони понад 12,000 кюрі радіонуклідів, але в останні роки їх внесок поступово зменшувався. У 2001 усі три ріки разом вимили 96 кюрі. У 2002 – 47, у 2003 – трохи менше ніж 40: найменше за весь час від моменту аварії.
Видається логічним, що від споживання цієї води найбільші дози отримали жителі Києва, оскільки Київський водозабір просто на шляху води, що тече з Чорнобиля. Насправді ж лише кілька відсотків радіаційного опромінення середньостатистичний киянин отримує з водою. Для порівняння, мешканці населених пунктів на території нижнього Дніпра отримають з води від 10 до 20 відсотків своєї дози, адже вода Дніпровського басейну використовується для зрошування і радіонукліди потрапляють до харчового ланцюжка. Тим не менше, у деяких сільських районах Київської области доза від води може бути набагато більшою, оскільки малі озера, які часто використовувались місцевими жителями, були дуже забрудненими.
«Отож, цей польдер служитиме століттями» – прокоментувала я, коли ми котились уздовж дамби, що тягнулась від Саркофагу і перетинала річку.
«Якщо вони і далі обтинатимуть фінансування і звільнятимуть людей, він зруйнується набагато раніше» – відповів Сікора. «Шість років тому, коли я тільки прийшов у ЧеВЕ, тут працювало 240 людей. Залишилось 172».
Нова дамба вимагає постійного догляду, адже ріка безупинно розмиває пісок. Сікора повідомив, що ЧеВЕ укріпило її гравієм і камінням, проте не вистачило грошей, щоб завершити роботу. Брак фінансування є проблемою усіх чорнобильських служб.
============
Добавки:
Фотографии дамбы с Панорамио пользователя kmita
Фотографии дамбы с Панорамио пользователя reykh (кликабельны)
Ссылка на топокарту чернобыльской зоны (весит 5,5 Мб)
