![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЯк тільки новостворені улуси монголів - Джучи і Чагатайський - прийняли іслам і навчились читати-писати арабицю, то на них буквально обрушилась всієї вагою велика перська культура. Чому вона, а не арабська? Якщо стисло, то перська культура світська і заточена під розвагу і насолоду. Конкурентів просто не було.
Ну і тут же з'явились наслідки.
Мамай, той самий якого чомусь зовуть "ханом", а він був просто вельможа - уважно прочитав "Шах-наме". А там описано шахів - це бувають чудові люди, проте кожен зі своїми вавками в голові. І поруч з ним - або є притомний везір, або нема, і тоді біда.
Мамай виніс звідти оце: "короля робить свита". І сам став свитою, мудрим везіром при никчемних шахах.
Звісно, хани пручалися. Тому Мамай і загинув, що всі хани мобілізувалися за клановою єдністю - їх вистачило лише на антимамайство, потім знов розсварилися. Прикметно, що тут вони мобілізували і місцеве, як би сказати, "повітове" дворянство - немонголів. Наприклад таких як "великий князь Москви".
Подавали це так, мовляв, це ж наш корпоротивний ворог. Революціонер, узурпатор, простолюдин (Мамай не був простолюдин, але спирався на чернь, був популістом і мабуть красноречивим харизматиком)
Вже в наступному поколінні його справа ожила.
Одразу двоє великих читачів Шах-наме з'явились на обрії: Тимур, відомий як Тамерлан, той ще мислив примитивно ("я шахський зять, а тому - емір"),
а от другий заслуговує на нашу пристальну увагу.
Едиге - майбутній родоночальник ногаїв.
Він вичитав в ШАх-Наме головне, чого пропустили сучасники.
Позитивним центральним персонажем - можна сказати, ідеальним - в поемі є не шах і не везір.
А простий родовий князь Систану (саків, скифів) на ім'я Рустем, як до нього і його батько, і його дід та прадід.
Скіфи Фірдоусі не жили в перських містах, не прохолоджувалися по ставках поблизу правителя - вони мали свій окремий улус, де всі розмовляють по-скифські, у них там братерство, а вождь тому вождь, що видатний і очевидно кращій за всіх.
Сей Рустем з'являється при десятку шахів, тільки коли його дуже просять, і тоді він відсуває і везіра і наслідних принців, і навіть самого шаха.
Викликають його як швидку поміч - коли вже наламали дров і не знають, що робити.
Рустем прибиває якогось злого дева, полоняє сусідне царство, може взяти приступом місто.
А потім під аплодисменти встає і каже:
-- Нагороди не треба. Лише підтвердження окремости мого улусу.
І під це підтвердження (як помітить уважний читач) він підсуває все більші вольності та привилеї для своїх родимих скифів.
Шахи змінюються, а мамонтотілий вождь при них "князь над князями", на корону не претендує.
Захлопнувши книгу, Едиге ляснув себе по лобі:
- Ось воно!
Він набрав ватагу якихось людей, де він їх надибав - невідомо, але з тих пір вони звуться "адиге", по його імені. А тоді їх звали черкезами, черкасами, і з ними важко було домовитись - їхню мову розумів тільки сам Едиге, і те невідомо, звідкиля.
Так з'явились перші "Черкаси", вільний народ, що виборов собі улус десь на Дніпрі.
Згодом Едиге почав їздити і збирати по всих усюдах залишки Кипчацького роду.
Кипчаки - половці - кумани - колишні володарі Дешт-і Кипчак, великого простору від низу Дніпра до Західного Казахстану.
Монголи постаралися порозкидати їх маленькими партіями в усі улуси, і щоб некомпактно, а впереміж з іншими народами.
Едиге назбирав їх і в Криму, і на Кавказі, і на Волзі, очолив.
Щоб якось відрізнятися від костяку його воїнства - малочисельних адиге - ті звались спочатку Мангити, а потім до них приліпилося більш широке: Ногаї.
Епонимом взято еміра Ногая, що жив ще за сто років до Едиге. і був за інерцією тоді ще відомішим за Мамая, Тимура і Едиге разом взятих.
Важливий статус ногаїв та адиге в часи живого Едигея.
Їх звали "казаками"
В тюркському світі так звали людину, що відбилась від свого клану, яка втікає від рідних або її рід знищено, або ще щось.
Були і султан-казаки - принці ханської крові, що втекли від своїх кривавих дядюшек та племінників. Ці становили "генофонд" Едиге - з них він набирав "шахів" над собою, подібно до того як скифський Рустем привозив давнім персам якогось молодика та й казав:
- Це ваш новий шах, а я - його вірний, але далекий слуга. Служіть йому, дивіться які в нього родимі плями, це ваш цезар-август.
"Казак" тоді значило не те, що людина всіх послала нафиг і хоче побути одна.
Ні, в ті часи "побути одна" - це тимчасова стадія, протягом якої ти мав вирішити - чи загинути в першому ж бої (де тебе вб'ють просто тому, що ти один, чи вас мало), чи підшукати собі нову родину. І більшість шукала таку родину - щоб люди були такого ж рівня, собрати в біді, і щоб очільник влаштовував у людських якостях.
Про виборність тоді не йшлося.
Приїхав, пожив при таборі, побачив князя - якщо сподобалось, ти йому присягнув (віддав все що є, а він тобі повернув як подарунок і щось додав від широкого серця). Все, ти васал, але васал тільки йому. Усі поруч - такі ж як ти, рівні і вільні.
На практиці Едиге постворював десятки "елів" та "улусів", при чому перше означає тут плем'я, тобто воно може переміщуватись, куди кінь - туди й ти. А друге - територію, тобто там живуть землероби.
Едиге очолював всі ці елі та улуси, або ставив туди - якщо ну дуже вже довго самому їхати - своїх братів, родичів, друзів.
Потім він шукав союзників, з яких хотів зробити однодумців.
Ось з ним воює такий собі литовський князь.
Підтримує одного хана проти іншого, хоче ні много ні мало - стати сеньором над Ордою, і щоб тепер не Литва Орді, а Орда Литві і присягала і данину платила.
Едигею довелося розтрощити Вітовта. А потім вийти і голосно кликати (поки той ховався в лісу)
-- Бітат, Бітат. Вийди до мене, назви мене старшим, себе молодшим. Ми з тобою не маємо ворогувати, тому що ми робимо одну справу. Я старий, ти будеш новим, коли я помру.
Що він хотів сказати?
Едиге перейшов через помилку, яка вартувала життя Мамаєві.
Мамай налаштував проти себе і ханів, і дрібне (підулусне, підвласне) дворянство.
Едиге ж каже кожному великому князеві - Русі, Литви, Москви, на Кавказі також:
- Слідкуй за моєю думкою. Я - великий князь над ногаями. Ти - великий князь, улубій, над своїм улусом. Ми з тобою творимо нову дійсність. В ній ми - повновладні правителі, ми керівники. Над нами є хани, шахи, ну що робити. Народ дурний, йому давай царя з родимками на шиї і кров'ю чистою як вода. Дивість скільки в мене тих ханів, царів, падишахів - цілий обоз. Можу дати тобі одного, коли зіпсується - викидуй і присилай за новим, гарантія 5 років.
Литовці першими оцінили хід думок.
А що? раз вони великі князі, то можна не змагатися з ханами за титул, а, виявляється, бути таким же еміром, улубієм при ньому, як Едиге при своїх степових імператорах.
Король теж згодиться.
Нехай король править у своїй Короні, а я при ньому тільки великий князь; от тільки мого великого князівства він не торкається, а я натомість керую ще й його Короною.
По суті Едиге придумав першим створити національні держави.
З усіма уклінами та ритуалами того часу - щоб існуючі монархи, завідомо інтернаціональні особи, перетворилися з повновладних правителів на банк крові, і щоб повсюди повстали "улубійства", великі князівства, де реальна влада буде в руках очільника місцевого дворянства.
Ця ідея в спантеличеному вигляді дожила аж до кінця Рос.імперії.
"Предводитель дворянства" - оце те, в що виродилися згодом великі князі, улубії, місцеві еміри і так далі.
Саме цією підказкою скористалися бо й улубії Москви, що почали заводити собі "власних ханів" - запрошувати їх на свої землі, давати "вотчини", а шо я, у мене є свій хан, я при ньому улубій.
Востаннє до такого трюку прибіг Іван Грозний, що запросив "царя Симеона", Саіна Бекбулатовича, на московський трон, а сам я, мовляв, великий князь при ньому. Це щоб відбити претензії Кримського Хана.
Самі ж кримські хани були вперше задумані іншим великим князем - литовським. Якраз як майбутня національна держава. А військова функція - захищати Русь від набігів Орди.
Дивіться, не плутайте. Крим - не Орда, Орда - не Крим. Ці двоє постійно воювали.
А на чолі "народних мас" в обох царств стояли вгадайте хто?
Ногайські мурзи, ті самі, і всі як один - нащадки Едиге. І не просто стояли - під кожним були тисячі ногаїв, що визнавали хана лише постільки, поскільки того визнає ханом їхній улубій.
Ну і тут же з'явились наслідки.
Мамай, той самий якого чомусь зовуть "ханом", а він був просто вельможа - уважно прочитав "Шах-наме". А там описано шахів - це бувають чудові люди, проте кожен зі своїми вавками в голові. І поруч з ним - або є притомний везір, або нема, і тоді біда.
Мамай виніс звідти оце: "короля робить свита". І сам став свитою, мудрим везіром при никчемних шахах.
Звісно, хани пручалися. Тому Мамай і загинув, що всі хани мобілізувалися за клановою єдністю - їх вистачило лише на антимамайство, потім знов розсварилися. Прикметно, що тут вони мобілізували і місцеве, як би сказати, "повітове" дворянство - немонголів. Наприклад таких як "великий князь Москви".
Подавали це так, мовляв, це ж наш корпоротивний ворог. Революціонер, узурпатор, простолюдин (Мамай не був простолюдин, але спирався на чернь, був популістом і мабуть красноречивим харизматиком)
Вже в наступному поколінні його справа ожила.
Одразу двоє великих читачів Шах-наме з'явились на обрії: Тимур, відомий як Тамерлан, той ще мислив примитивно ("я шахський зять, а тому - емір"),
а от другий заслуговує на нашу пристальну увагу.
Едиге - майбутній родоночальник ногаїв.
Він вичитав в ШАх-Наме головне, чого пропустили сучасники.
Позитивним центральним персонажем - можна сказати, ідеальним - в поемі є не шах і не везір.
А простий родовий князь Систану (саків, скифів) на ім'я Рустем, як до нього і його батько, і його дід та прадід.
Скіфи Фірдоусі не жили в перських містах, не прохолоджувалися по ставках поблизу правителя - вони мали свій окремий улус, де всі розмовляють по-скифські, у них там братерство, а вождь тому вождь, що видатний і очевидно кращій за всіх.
Сей Рустем з'являється при десятку шахів, тільки коли його дуже просять, і тоді він відсуває і везіра і наслідних принців, і навіть самого шаха.
Викликають його як швидку поміч - коли вже наламали дров і не знають, що робити.
Рустем прибиває якогось злого дева, полоняє сусідне царство, може взяти приступом місто.
А потім під аплодисменти встає і каже:
-- Нагороди не треба. Лише підтвердження окремости мого улусу.
І під це підтвердження (як помітить уважний читач) він підсуває все більші вольності та привилеї для своїх родимих скифів.
Шахи змінюються, а мамонтотілий вождь при них "князь над князями", на корону не претендує.
Захлопнувши книгу, Едиге ляснув себе по лобі:
- Ось воно!
Він набрав ватагу якихось людей, де він їх надибав - невідомо, але з тих пір вони звуться "адиге", по його імені. А тоді їх звали черкезами, черкасами, і з ними важко було домовитись - їхню мову розумів тільки сам Едиге, і те невідомо, звідкиля.
Так з'явились перші "Черкаси", вільний народ, що виборов собі улус десь на Дніпрі.
Згодом Едиге почав їздити і збирати по всих усюдах залишки Кипчацького роду.
Кипчаки - половці - кумани - колишні володарі Дешт-і Кипчак, великого простору від низу Дніпра до Західного Казахстану.
Монголи постаралися порозкидати їх маленькими партіями в усі улуси, і щоб некомпактно, а впереміж з іншими народами.
Едиге назбирав їх і в Криму, і на Кавказі, і на Волзі, очолив.
Щоб якось відрізнятися від костяку його воїнства - малочисельних адиге - ті звались спочатку Мангити, а потім до них приліпилося більш широке: Ногаї.
Епонимом взято еміра Ногая, що жив ще за сто років до Едиге. і був за інерцією тоді ще відомішим за Мамая, Тимура і Едиге разом взятих.
Важливий статус ногаїв та адиге в часи живого Едигея.
Їх звали "казаками"
В тюркському світі так звали людину, що відбилась від свого клану, яка втікає від рідних або її рід знищено, або ще щось.
Були і султан-казаки - принці ханської крові, що втекли від своїх кривавих дядюшек та племінників. Ці становили "генофонд" Едиге - з них він набирав "шахів" над собою, подібно до того як скифський Рустем привозив давнім персам якогось молодика та й казав:
- Це ваш новий шах, а я - його вірний, але далекий слуга. Служіть йому, дивіться які в нього родимі плями, це ваш цезар-август.
"Казак" тоді значило не те, що людина всіх послала нафиг і хоче побути одна.
Ні, в ті часи "побути одна" - це тимчасова стадія, протягом якої ти мав вирішити - чи загинути в першому ж бої (де тебе вб'ють просто тому, що ти один, чи вас мало), чи підшукати собі нову родину. І більшість шукала таку родину - щоб люди були такого ж рівня, собрати в біді, і щоб очільник влаштовував у людських якостях.
Про виборність тоді не йшлося.
Приїхав, пожив при таборі, побачив князя - якщо сподобалось, ти йому присягнув (віддав все що є, а він тобі повернув як подарунок і щось додав від широкого серця). Все, ти васал, але васал тільки йому. Усі поруч - такі ж як ти, рівні і вільні.
На практиці Едиге постворював десятки "елів" та "улусів", при чому перше означає тут плем'я, тобто воно може переміщуватись, куди кінь - туди й ти. А друге - територію, тобто там живуть землероби.
Едиге очолював всі ці елі та улуси, або ставив туди - якщо ну дуже вже довго самому їхати - своїх братів, родичів, друзів.
Потім він шукав союзників, з яких хотів зробити однодумців.
Ось з ним воює такий собі литовський князь.
Підтримує одного хана проти іншого, хоче ні много ні мало - стати сеньором над Ордою, і щоб тепер не Литва Орді, а Орда Литві і присягала і данину платила.
Едигею довелося розтрощити Вітовта. А потім вийти і голосно кликати (поки той ховався в лісу)
-- Бітат, Бітат. Вийди до мене, назви мене старшим, себе молодшим. Ми з тобою не маємо ворогувати, тому що ми робимо одну справу. Я старий, ти будеш новим, коли я помру.
Що він хотів сказати?
Едиге перейшов через помилку, яка вартувала життя Мамаєві.
Мамай налаштував проти себе і ханів, і дрібне (підулусне, підвласне) дворянство.
Едиге ж каже кожному великому князеві - Русі, Литви, Москви, на Кавказі також:
- Слідкуй за моєю думкою. Я - великий князь над ногаями. Ти - великий князь, улубій, над своїм улусом. Ми з тобою творимо нову дійсність. В ній ми - повновладні правителі, ми керівники. Над нами є хани, шахи, ну що робити. Народ дурний, йому давай царя з родимками на шиї і кров'ю чистою як вода. Дивість скільки в мене тих ханів, царів, падишахів - цілий обоз. Можу дати тобі одного, коли зіпсується - викидуй і присилай за новим, гарантія 5 років.
Литовці першими оцінили хід думок.
А що? раз вони великі князі, то можна не змагатися з ханами за титул, а, виявляється, бути таким же еміром, улубієм при ньому, як Едиге при своїх степових імператорах.
Король теж згодиться.
Нехай король править у своїй Короні, а я при ньому тільки великий князь; от тільки мого великого князівства він не торкається, а я натомість керую ще й його Короною.
По суті Едиге придумав першим створити національні держави.
З усіма уклінами та ритуалами того часу - щоб існуючі монархи, завідомо інтернаціональні особи, перетворилися з повновладних правителів на банк крові, і щоб повсюди повстали "улубійства", великі князівства, де реальна влада буде в руках очільника місцевого дворянства.
Ця ідея в спантеличеному вигляді дожила аж до кінця Рос.імперії.
"Предводитель дворянства" - оце те, в що виродилися згодом великі князі, улубії, місцеві еміри і так далі.
Саме цією підказкою скористалися бо й улубії Москви, що почали заводити собі "власних ханів" - запрошувати їх на свої землі, давати "вотчини", а шо я, у мене є свій хан, я при ньому улубій.
Востаннє до такого трюку прибіг Іван Грозний, що запросив "царя Симеона", Саіна Бекбулатовича, на московський трон, а сам я, мовляв, великий князь при ньому. Це щоб відбити претензії Кримського Хана.
Самі ж кримські хани були вперше задумані іншим великим князем - литовським. Якраз як майбутня національна держава. А військова функція - захищати Русь від набігів Орди.
Дивіться, не плутайте. Крим - не Орда, Орда - не Крим. Ці двоє постійно воювали.
А на чолі "народних мас" в обох царств стояли вгадайте хто?
Ногайські мурзи, ті самі, і всі як один - нащадки Едиге. І не просто стояли - під кожним були тисячі ногаїв, що визнавали хана лише постільки, поскільки того визнає ханом їхній улубій.