![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЦе особливо цікаво читати в наших умова - себто в умовах країни з одним з найвищих податкових навантажень (різного роду "псевдореформатори" постійно брешуть, що чи не один з найнижчих, але це не так - сумарний розмір податкового навантаження на громадянина в Україні перевищує 60% доходу). Нічого з нижче переліченого наші "рішучі реформатори" усіх мастей, від "зелених" і "шоколадних" до "професійних громадських активістів" на утриманні у закордонних фондів, звісно ж не пропонують. По факту всі вони працюють тільки на створення "дикого капіталізму" зразка американського початку минулого століття. Що це просто доб'є остаточно старіючу державу, яка відстала в розвитку на сто років від усіх країн Європи, їх не хвилює. З розміром їхніх доходів, які вимірюються п'ятизначними доларовими сумами, їм та їхнім дітям і онукам вистачить на безбідну старість в одній з розвинених країн Заходу.
======================
Історично країни Скандинавії були небагатою периферією Європи, яка постачала переважно продовольство й сировину для промислового ядра Європи на території сучасних Англії, країн Бенілюксу, північно-західної Німеччини та північно-східної Франції. А шведи, данці й норвежці впродовж ХІХ — початку ХХ століть масово виїжджали шукати кращої долі до США, Канади й інших країн. Наразі там налічується близько 12 млн людей скандинавського походження при менш як 20 млн скандинавів, які й далі мешкають у власних країнах. А в окремих народів, як-от норвежців, ці показники взагалі майже однакові. Проте в центрі економічної політики держав регіону завжди були інтереси національного розвитку, а відтак і добробуту суспільства. З часом змінювалися лише шляхи досягнення цілей. Наприклад, у XVІІ–XІХ століттях економічна політика в скандинавських країнах акцентувалася на цілеспрямованому розвитку власного підприємництва, забороні на імпорт або високих тарифах на іноземні товари. І лише після того, як економіка зміцнилася, а меркантилізм поступово змінився на ліберальні ідеї, було зменшено заборони й мита на імпорт.
Аграрні реформи й розвиток освіти сприяли еволюції скандинавської економіки до галузей із більшою глибиною перероблення та вищою доданою вартістю. Коли традиційне вирощування зерна опинилося під загрозою через наплив дешевшого збіжжя з Америки та Східної Європи, у сільському господарстві регіону відбувся перехід до спеціалізації на тваринницькій продукції, особливо помітний у Данії. Держава й далі заохочувала створювати промислові підприємства й підтримувала будівництво інфраструктури. Завдяки активному державному сприянню розвитку було створено економічний фундамент для майбутньої розбудови країн загального добробуту. Промислове зростання та значна міграція «зайвих» робочих рук упродовж ХІХ–ХХ століть сприяли інтенсивному зростанню економіки країн Скандинавії, особливо в розрахунку на одного мешканця. Важливу роль в уникненні революційних потрясінь відіграло те, що соціальні реформи в країнах Скандинавії розпочинали, не дотягуючи до критичної точки, коли їх відсутність загрожувала зростанням радикальних настроїв.
Перший данський закон у 1891 році про підтримку старості базувався на державному фінансуванні, на відміну від німецького аналога. Закон 1898 року про страхування від нещасних випадків також установив принцип, згідно з яким роботодавець фінансово відповідав за нещасні випадки на робочому місці. В 1899 року була укладена угода між профспілками й асоціацією роботодавців. З ухваленням у 1907 році закону про допомогу з безробіття відповідні фонди отримали державну субсидію на допомогу тим, хто не мав працевлаштування. Схожі процеси в цей час відбулися й у Швеції та Норвегії, яка на початку ХХ століття здобула незалежність від неї. Завдяки створенню такого підготовчого ґрунту й переважання у представників влади розуміння, що умовою реалізації програм будь-яких політичних партій є насамперед збереження стабільних національних держав, було сформовано засновок для виходу в міжвоєнний час на систему «великих компромісів», ініційовану фермерськими й робітничими партіями в 1930-х роках. Вони були спрямовані на узгодження інтересів у трикутнику «держава — бізнес — суспільство» в інтересах спільного блага. Прихильники скандинавської моделі заперечували можливість у реальному житті теоретичних ідей про «невидиму руку вільного ринку» та пропонували надати пріоритет досягненню гармонії інтересів шляхом цілеспрямованої політики різних державних інституцій.
До того ж урбанізація, скорочення народжуваності й старіння населення створювали нові виклики. Шведські економісти, наприклад, звертали увагу на те, що в цих умовах тенденція до накопичення заощаджень превалювала над тенденцією до інвестування, а приватний сектор неохоче вкладав би кошти в особливо чутливі до скорочення чисельності населення сектори. Нестачу інвестицій мала заповнити держава. Також пропонували полегшити тягар народження й виховання дітей для бідніших верств. Водночас розвиток держави загального добробуту в нордичних країнах виявився ще й важливим інструментом підтримки економічного зростання. Адже створював додатковий попит на виробництва товарів і особливо послуг, які інакше, можливо, ніколи не виробляли б, принаймні в таких обсягах. У країнах регіону домінувало переконання, що сприятливі тенденції в розвитку економіки потрібно конвертувати в якість життя й довгостроковий розвиток. Зокрема це сформулював майбутній прем’єр-міністр Данії Віґґо Кампманн під час виборчої кампанії 1960 року. Коментуючи можливості, створені повоєнним зростанням в усій Європі, він наголошував: «Автоматичне збільшення доходів означає, що податки надходять. Ми хочемо скористатися цією історичною можливістю. Ці гроші не повертаються як податкова пільга, їх використовують, щоб надати людям переваги, яких хоче більшість. Ми хочемо будувати університети й коледжі. Ми хочемо будувати соціальні інститути. Ми хочемо підтримувати мистецтво та культуру. Ми хочемо підвищити стандарт у всіх сферах».
Відтак скандинавську модель від інших різко вирізняють масштабні інвестиції в людський капітал. У результаті впевненість громадян у завтрашньому дні впливає на тип їхньої поведінки. Країни не розпадаються на невелику кількість успішних людей і величезну армію знедолених. Податки в регіоні справді досить високі. Особливо коли йдеться про оподаткування споживання — від ПДВ, який становить зазвичай 25%, до акцизів та інших податків із майна. Високим також є податок з доходів. Понад те, в Європі є країни з вищим податковим тиском. Однак ефективність соціальної моделі й рівень задоволення життям громадян там суттєво нижчі. Попри значно вищу вартість праці, аніж навіть у більшості інших держав ЄС, країни регіону, завдяки інвестиціям у людський капітал і модернізацію економіки, зберігають конкурентоспроможність на світовому ринку. Торговий баланс у них зазвичай позитивний, а компанії й банки активно інвестують в інших країнах.
Водночас ринок праці Скандинавії вирізняється гнучкістю, оскільки законодавство дає роботодавцям змогу легко наймати та звільняти працівників чи впроваджувати працезберігальні технології. Скажімо, Данія має ринок праці, на який традиційно істотно вплинула модель так званої гнучкої безпеки: працівників наймати та звільняти відносно легко, але підтримка безробітних також традиційно сильна. У результаті в Данії легше й дешевше звільнити працівників порівняно з багатьма іншими країнами. Тут країна стоїть на одному рівні з Великою Британією та США, але вона гнучкіша, ніж європейські держави на південь від Данії. Щоб пом’якшити негативний вплив на робітників, держава гарантує щедре соціальне забезпечення. А також надає послуги з фахової перепідготовки робочих і їх переїзду, щоб обмежити будь-які конфлікти між бізнесом та робочою силою, які можуть виникнути внаслідок цього процесу.
©https://tyzhden.ua/Economics/254312
=================================
Данія є державою всезагального добробуту. Це означає, що освіта безкоштовна й майже кожен закінчує принаймні середню школу (тобто в людей не менш ніж 12 років освіти). Оскільки позиції держави всезагального добробуту сильні, школи переважно державні, а приватних дуже мало. Тобто це означає, що ми маємо однакові стандарти для більшості шкіл. Це сприяє рівності, оскільки усі навчаються в однакових державних школах. Університети й технічна освіта також безкоштовні. Тобто якщо ти хочеш здобути хорошу освіту, ти її здобудеш. Звичайно, щоб отримати високі оцінки, потрібно вчитися. Але освіта доступніша, ніж в інших країнах, а соціальна мобільність вища.
Є ще одна річ, про яку я хотіла б згадати, коли ми говоримо про освіту. У XIX столітті в Данії почався так званий рух вищих народних шкіл (folkehøjskole). Це були неформальні освітні заклади. Перший з них було започатковано в 1844 році. Вони почалися як рух за зміцнення данської ідентичності в зонах конфлікту між Данією та Німеччиною після війни 1864-го. У цій війні наша країна втратила територію, яка нині є північною частиною Німеччини. Отже, рух фактично розпочався як спосіб зміцнити данську ідентичність, мову та традиції в цих регіонах. Ці освітні заклади фокусувалися на навчанні простих людей — селян, хліборобів, рибалок. Тепер вони дають людям можливість вивчати те, що вони вважають важливим – зміцнювати свої творчі та соціальні навички і через це ставати більш довершеною особистістю та громадянином.
Зараз це школа закритого типу, де ти робиш тільки те, що тобі подобається. Тобі там не ставлять оцінок. Ти дізнаєшся лише те, що тебе цікавить, і робиш це задля навчання. Вони не державні. Тому там за навчання треба платити. Але держава сильно їх субсидує. Близько 40 тис. данців щороку впродовж останнього часу проходили семестр у такій вищій народній школі. Особам, які відвідують народні школи, як правило, близько 20 років. Вони шукають собі фах чи хочуть зробити перерву в навчанні. Коли учні після закінчення дев’ятого класу відчувають, що не готові йти до вищої середньої школи, вони можуть на рік залишитись у такій школі закритого типу. Там у них будуть усі необхідні предмети, але їх викладатимуть неформально.
©https://tyzhden.ua/World/254323
======================
Цікаво, що описані в цьому місці "народні школи" - дуже схожі на нашу "Просвіту", створену у Львові ще в 1868 році. Позаяк перша folkehøjskole була створена в Данії в 1844 році, лише за 24 роки до нашої "Просвіти", можна вбачати і в цьому наші європейські традиції. Але все пішло коту під хвіст завдяки окупанту. Тепер вже нема ані "Просвіти", ані чогось схожого. І навряд чи вже й створиться - бо не лише влада в країні вже багато років належить не тим, чиї діти збираються тут жити, а й у суспільстві все більша частка належить "нєтнікакімразніцам", які не збираються тут будувати ані "Українську Данію", ані "Україну" взагалі - їх цікавить лише варіант "демократична Росія без ФСБ і путіна".
======================
Історично країни Скандинавії були небагатою периферією Європи, яка постачала переважно продовольство й сировину для промислового ядра Європи на території сучасних Англії, країн Бенілюксу, північно-західної Німеччини та північно-східної Франції. А шведи, данці й норвежці впродовж ХІХ — початку ХХ століть масово виїжджали шукати кращої долі до США, Канади й інших країн. Наразі там налічується близько 12 млн людей скандинавського походження при менш як 20 млн скандинавів, які й далі мешкають у власних країнах. А в окремих народів, як-от норвежців, ці показники взагалі майже однакові. Проте в центрі економічної політики держав регіону завжди були інтереси національного розвитку, а відтак і добробуту суспільства. З часом змінювалися лише шляхи досягнення цілей. Наприклад, у XVІІ–XІХ століттях економічна політика в скандинавських країнах акцентувалася на цілеспрямованому розвитку власного підприємництва, забороні на імпорт або високих тарифах на іноземні товари. І лише після того, як економіка зміцнилася, а меркантилізм поступово змінився на ліберальні ідеї, було зменшено заборони й мита на імпорт.
Аграрні реформи й розвиток освіти сприяли еволюції скандинавської економіки до галузей із більшою глибиною перероблення та вищою доданою вартістю. Коли традиційне вирощування зерна опинилося під загрозою через наплив дешевшого збіжжя з Америки та Східної Європи, у сільському господарстві регіону відбувся перехід до спеціалізації на тваринницькій продукції, особливо помітний у Данії. Держава й далі заохочувала створювати промислові підприємства й підтримувала будівництво інфраструктури. Завдяки активному державному сприянню розвитку було створено економічний фундамент для майбутньої розбудови країн загального добробуту. Промислове зростання та значна міграція «зайвих» робочих рук упродовж ХІХ–ХХ століть сприяли інтенсивному зростанню економіки країн Скандинавії, особливо в розрахунку на одного мешканця. Важливу роль в уникненні революційних потрясінь відіграло те, що соціальні реформи в країнах Скандинавії розпочинали, не дотягуючи до критичної точки, коли їх відсутність загрожувала зростанням радикальних настроїв.
Перший данський закон у 1891 році про підтримку старості базувався на державному фінансуванні, на відміну від німецького аналога. Закон 1898 року про страхування від нещасних випадків також установив принцип, згідно з яким роботодавець фінансово відповідав за нещасні випадки на робочому місці. В 1899 року була укладена угода між профспілками й асоціацією роботодавців. З ухваленням у 1907 році закону про допомогу з безробіття відповідні фонди отримали державну субсидію на допомогу тим, хто не мав працевлаштування. Схожі процеси в цей час відбулися й у Швеції та Норвегії, яка на початку ХХ століття здобула незалежність від неї. Завдяки створенню такого підготовчого ґрунту й переважання у представників влади розуміння, що умовою реалізації програм будь-яких політичних партій є насамперед збереження стабільних національних держав, було сформовано засновок для виходу в міжвоєнний час на систему «великих компромісів», ініційовану фермерськими й робітничими партіями в 1930-х роках. Вони були спрямовані на узгодження інтересів у трикутнику «держава — бізнес — суспільство» в інтересах спільного блага. Прихильники скандинавської моделі заперечували можливість у реальному житті теоретичних ідей про «невидиму руку вільного ринку» та пропонували надати пріоритет досягненню гармонії інтересів шляхом цілеспрямованої політики різних державних інституцій.
До того ж урбанізація, скорочення народжуваності й старіння населення створювали нові виклики. Шведські економісти, наприклад, звертали увагу на те, що в цих умовах тенденція до накопичення заощаджень превалювала над тенденцією до інвестування, а приватний сектор неохоче вкладав би кошти в особливо чутливі до скорочення чисельності населення сектори. Нестачу інвестицій мала заповнити держава. Також пропонували полегшити тягар народження й виховання дітей для бідніших верств. Водночас розвиток держави загального добробуту в нордичних країнах виявився ще й важливим інструментом підтримки економічного зростання. Адже створював додатковий попит на виробництва товарів і особливо послуг, які інакше, можливо, ніколи не виробляли б, принаймні в таких обсягах. У країнах регіону домінувало переконання, що сприятливі тенденції в розвитку економіки потрібно конвертувати в якість життя й довгостроковий розвиток. Зокрема це сформулював майбутній прем’єр-міністр Данії Віґґо Кампманн під час виборчої кампанії 1960 року. Коментуючи можливості, створені повоєнним зростанням в усій Європі, він наголошував: «Автоматичне збільшення доходів означає, що податки надходять. Ми хочемо скористатися цією історичною можливістю. Ці гроші не повертаються як податкова пільга, їх використовують, щоб надати людям переваги, яких хоче більшість. Ми хочемо будувати університети й коледжі. Ми хочемо будувати соціальні інститути. Ми хочемо підтримувати мистецтво та культуру. Ми хочемо підвищити стандарт у всіх сферах».
Відтак скандинавську модель від інших різко вирізняють масштабні інвестиції в людський капітал. У результаті впевненість громадян у завтрашньому дні впливає на тип їхньої поведінки. Країни не розпадаються на невелику кількість успішних людей і величезну армію знедолених. Податки в регіоні справді досить високі. Особливо коли йдеться про оподаткування споживання — від ПДВ, який становить зазвичай 25%, до акцизів та інших податків із майна. Високим також є податок з доходів. Понад те, в Європі є країни з вищим податковим тиском. Однак ефективність соціальної моделі й рівень задоволення життям громадян там суттєво нижчі. Попри значно вищу вартість праці, аніж навіть у більшості інших держав ЄС, країни регіону, завдяки інвестиціям у людський капітал і модернізацію економіки, зберігають конкурентоспроможність на світовому ринку. Торговий баланс у них зазвичай позитивний, а компанії й банки активно інвестують в інших країнах.
Водночас ринок праці Скандинавії вирізняється гнучкістю, оскільки законодавство дає роботодавцям змогу легко наймати та звільняти працівників чи впроваджувати працезберігальні технології. Скажімо, Данія має ринок праці, на який традиційно істотно вплинула модель так званої гнучкої безпеки: працівників наймати та звільняти відносно легко, але підтримка безробітних також традиційно сильна. У результаті в Данії легше й дешевше звільнити працівників порівняно з багатьма іншими країнами. Тут країна стоїть на одному рівні з Великою Британією та США, але вона гнучкіша, ніж європейські держави на південь від Данії. Щоб пом’якшити негативний вплив на робітників, держава гарантує щедре соціальне забезпечення. А також надає послуги з фахової перепідготовки робочих і їх переїзду, щоб обмежити будь-які конфлікти між бізнесом та робочою силою, які можуть виникнути внаслідок цього процесу.
©https://tyzhden.ua/Economics/254312
=================================
Данія є державою всезагального добробуту. Це означає, що освіта безкоштовна й майже кожен закінчує принаймні середню школу (тобто в людей не менш ніж 12 років освіти). Оскільки позиції держави всезагального добробуту сильні, школи переважно державні, а приватних дуже мало. Тобто це означає, що ми маємо однакові стандарти для більшості шкіл. Це сприяє рівності, оскільки усі навчаються в однакових державних школах. Університети й технічна освіта також безкоштовні. Тобто якщо ти хочеш здобути хорошу освіту, ти її здобудеш. Звичайно, щоб отримати високі оцінки, потрібно вчитися. Але освіта доступніша, ніж в інших країнах, а соціальна мобільність вища.
Є ще одна річ, про яку я хотіла б згадати, коли ми говоримо про освіту. У XIX столітті в Данії почався так званий рух вищих народних шкіл (folkehøjskole). Це були неформальні освітні заклади. Перший з них було започатковано в 1844 році. Вони почалися як рух за зміцнення данської ідентичності в зонах конфлікту між Данією та Німеччиною після війни 1864-го. У цій війні наша країна втратила територію, яка нині є північною частиною Німеччини. Отже, рух фактично розпочався як спосіб зміцнити данську ідентичність, мову та традиції в цих регіонах. Ці освітні заклади фокусувалися на навчанні простих людей — селян, хліборобів, рибалок. Тепер вони дають людям можливість вивчати те, що вони вважають важливим – зміцнювати свої творчі та соціальні навички і через це ставати більш довершеною особистістю та громадянином.
Зараз це школа закритого типу, де ти робиш тільки те, що тобі подобається. Тобі там не ставлять оцінок. Ти дізнаєшся лише те, що тебе цікавить, і робиш це задля навчання. Вони не державні. Тому там за навчання треба платити. Але держава сильно їх субсидує. Близько 40 тис. данців щороку впродовж останнього часу проходили семестр у такій вищій народній школі. Особам, які відвідують народні школи, як правило, близько 20 років. Вони шукають собі фах чи хочуть зробити перерву в навчанні. Коли учні після закінчення дев’ятого класу відчувають, що не готові йти до вищої середньої школи, вони можуть на рік залишитись у такій школі закритого типу. Там у них будуть усі необхідні предмети, але їх викладатимуть неформально.
©https://tyzhden.ua/World/254323
======================
Цікаво, що описані в цьому місці "народні школи" - дуже схожі на нашу "Просвіту", створену у Львові ще в 1868 році. Позаяк перша folkehøjskole була створена в Данії в 1844 році, лише за 24 роки до нашої "Просвіти", можна вбачати і в цьому наші європейські традиції. Але все пішло коту під хвіст завдяки окупанту. Тепер вже нема ані "Просвіти", ані чогось схожого. І навряд чи вже й створиться - бо не лише влада в країні вже багато років належить не тим, чиї діти збираються тут жити, а й у суспільстві все більша частка належить "нєтнікакімразніцам", які не збираються тут будувати ані "Українську Данію", ані "Україну" взагалі - їх цікавить лише варіант "демократична Росія без ФСБ і путіна".