Vassyl Trylis · БІЛИЙ ХЛЇБ І ЧОРНИЙ ХЛЇБ

[don_katalan]

Тут важливі дати: 1944-48 роки, на які припало й моє шкільне дитинство, були по-своєму найстрашнїші серед катастроф українського села в ХХ столїттї. Докорінно зруйноване все, що могла зруйнувати війна, майже повна відсутність чоловічої робочої сили, безпорадна держава, що знала тільки «Давай, давай, давай!», а над цим усїм миттєво розмножена орда районного та колгоспного начальства, яке не просто поняття не мало, як те сїльське господарство піднїмати, але й нїкому не давало самостійного кроку ступити. Тільки за вказівкою. Бо крім «Хлїб – державі» цю орду нїчого не цїкавило (не будемо тут згадувати крадїжку як найпередовіший спосіб розподїлу суспільного продукту).
Мій батько завжди перебував у зонї максимального робочого тертя між двома незнищенними рушіями сільського виробництва – Начальством і Колгоспниками. Ця пара сил, як могутнї жорна, всїма правдами й неправдами вибивала, вимолочувала, видушувала й висмоктувала все, що тільки можна було, з нашої правічної землї. На батькові плечі лягав обов’язок технїчної підтримки цього процесу. Він був бригадиром тракторної бригади.
Здається, батько був бригадиром завжди – і до війни, і в нїмецькій окупацїї, і в роки нечуваного ентузїазму відбудови розгорнутого соцїалїзму. Йому прощали полїтичну безпринципність (крутився, як умів, але в партїю так і не вступив), нїхто нїколи не пригадав йому трьох років сумлїнної працї на нїмецьких окупантів, більше того, 1949 року його навіть нагородили орденом Ленїна. Це була нечувана честь, батько їздив отримувати орден аж до Москви. Мало хто й знав, чого нам усїм коштував той орден: в ті роки ми майже не бачили батька вдома, бо з весни до осенї він разом із бригадою не вилазив з наших славетних чорноземів, а всю зиму механїзатори «відпочивали» в МТС, ремонтуючи стару латану-перелатану технїку. Батькова бригада обслуговувала кілька найближчих колгоспів...
Зате як же батько пишався родинним добробутом! Навіть у страшні роки 1946-47 наша сїм’я не голодувала. Трохи вередував я, бо цїлу зиму в нас не було сала, а мамині супи й борщі зробились якимись на диво несмачними. Але в коморі завжди стояли великі металеві бочки, повні зерна, крупів та борошна, кілька 20-літрових каструль меду, не кажучи про гори яблук, груш та чорносливу в холодній кімнатї. А ще й корова в хлїві!
Та головним предметом батькової гордости був хлїб. Воно й природно, в землеробському життї хлїб – усьому голова, і це було кожному зрозуміло без пояснень.
Ну, взяти одне те, що добра господиня має вміти спекти хлїб на всї випадки життя. Мама вміла. В нашому великому роду тільки тїтка Нюся, батькова сестра, пекла ще краще. Але то взагалї була тїтка від Бога: нїхто так гарно не вмів співати, як вона, а її борщі, випічка та різні кулїнарні витребеньки не знали конкуренцїї.
Справою честї батька був білий хлїб у хатї. В ті часи білий хлїб і чорний хлїб – це були не просто різні продукти, це були чіткі ознаки заможности й бідности. І, до чести батька, ми того чорного хлїба нїколи й не бачили. Мама навіть як слїд не вміла його пекти. В хатї завжди водились розкішні білі паляницї, калачі та різноманїтні пиріжки – все з білого-білого борошна. Батько знав, яку пшеницю привезти й де її змолоти.
Виряджаючи мене до школи, мама неодмінно клала менї до портфеля бутерброд на обід. Це був гігант. Бо, по-перше, паляниця була дуже пухка й легко кришилась, тому доводилося споруджувати великі скибки, які тримаються купи. А клалося між ними справжнє свіже масло від нашої Торби, і теж багато. То це вже по-друге: я був худенький («засмоктаний») і мав їсти багато й поживно. Я й старався, але від того менї нїчого не прибувало.
Мій однокласник і приятель Толя К. жив з матір’ю в жалюгідній хижцї над ставком у самому центрі Катеринополя. Батько їхнїй не повернувся з фронту, і вони бідували, бо мати тільки й могла щось заробити як прибиральниця. Зате Толя вмів майстерно ловити рибу, і коли я бував у нього в гостях, вони нерідко пригощали мене щойно спійманими й майстерно підсмаженими карасями.
Була одна з перших весняних відлиг, пригріло сонечко, і на великій перерві ми похапали свої бутерброди й побігли в кінець шкільного двору, де було особливо затишно. Я не пригадаю, чия була інїцїатива і як розгортались торгово-економічні перемовини, але наслїдком їх став прямий обмін бутербродами: я віддав Толї свого гіганта й тільки подивувався, з якою швидкістю той щез у нього в ротї. А в моїх руках опинилися дві поперечні скибки чорного магазинного хлїба з тоненьким шаром підсоленого смальцю між ними. Я був вражений неймовірною смакотою цього продукту, єдиний недолїк якого полягав у тому, що він був разів у чотири менший, нїж витвір моєї мами. Проте я був дуже задоволений обміном, і ми навіть обговорили аналогічну операцїю на завтра.
Головна особливість цїєї історії випливла з того, що шкільний двір через сякий-такий паркан прилягав до території МТС, і треба ж було! Мій батько в самісїнький історичний момент проходив недалеко й спостеріг усю ту сцену. І, звичайно ж, за вечерею розказав усе, що бачив, а чого не бачив, попросив мене доповнити. Жодного тиску чи осуду з боку батьків не було, вони просто були без міри здивовані, як це їхня така розумна дитина могла піти на такий невигідний, можна сказати ганебний обмін. Я, своєю чергою, не міг зрозуміти, чого ж тут дивуватись: чорний хлїб із смальцем просто незрівнянно смачнїший, нїж ота осоружна паляниця з не менш осоружним коров’ячим маслом!
Врештї я побачив на обличчях батьків щось дуже дивне й не дуже менї зрозуміле. Батьки були чи то розгублені, чи то присоромлені, а проте всміхалися. Якось жалїсно всміхалися. Нї, то треба було краще придивлятись. Хіба я тепер пригадаю, хіба розшифрую, про що вони тодї думали...