Куркіни сучкі! Хо-хо!
Feb. 8th, 2022 03:45 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanЯрослав Вішталюк
"Ще по дорозі, коли їхали додому, його щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не «на русском», а по-українському. Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина. Нащо її, ту мову, засвоювати, коли на вулицях Києва лунає тільки російська? Озовися в людному місці по-українському — мало того, що витріщать очі, ще й обізвуть бандерівцем. Та й невістонька добра: бачила ж, що батьки розмовляють «на вєліком русском», то невже так важко було відповідати тим же? Спершу тихо-мирно сиділи за святковим столом: невістка чемненько нахвалювала все, чим її пригощали, і Надія Іванівна подобрішала. Особливо після того, як Оксана розповіла про своїх батьків. А потім візьми й розкажи кумедний випадок, що стався з її знайомою. Випадково включила «мєстноє» радіо, а там саме передавали виступ якогось зоотехніка. Послухала, і брови на лоба полізли. Ледь діждалася чоловіка:
— Ти нє знаєшь, что такоє «куркіни сучкі»?
Довелося ж пополамати чоловікові голову, поки розшолопав, що то йшла мова про курей-несучок.
— Куркіни сучкі! Хо-хо! — витирав веселі сльози Микола Захарович. Сміявся і син. Невістка ж якось усміхнулася вимушено, поцікавилась:
— А скільки літ вона тутай живе?
— В Кієве? — уточнила Надія Іванівна.
— На Україні.
— Лєт сорок, нє мєньше. Правда, Коля?
— І за сорок літ не могла вивчити української мови?
— А зачєм єйо ізучать? — здивувалася щиро Надія Іванівна. — Я вот пятий год здєсь живу і прєкрасно обхожусь русскім.
— Хоча б з поваги до того народу, чий хліб вона їсть! В Англії, гляди, за місяць опанувала б англійську!
— Ну, в Англію я пока нє собіраюсь! — прийнявши той докір на свою адресу, образилась Надія Іванівна. — Мнє і здесь хорошо.
Невістка й замовкла. І вже не усміхалась так мило.
— Ето прямая бандєровка! — говорила потім сердито Надія Іванівна. — Хлєбньом ми єщьо горя с етой нєвєсткой. Чєловєчєскій язик єй нє нравітся!
©"Повість про загублену душу", Анатолій Дімаров (при народженні Анатолій Гарасюта, 1922-2014).
Пройшли роки, часи змінились. Україна стала незалежною і втратила найбільш русифіковані території на користь окупанта. Але це не стало причиною щось змінювати, для влади і значної маси населення це стало підставою вивести "російськомовність" в "патріотичні риси". "Бандєровцєм" тепер вважає себе в Україні кожен "русскоязичний патріот", а його "білінгвальний" колега - підтримує і розповідає, що тепер "принципові" - то рука Кремля, яка "грає на розкол країни". На восьмому році війни і тридцять другому році незалежності саме такою вже стала "патріотична точка зору". Попри те, що армія США, Німеччини, Франції, Великобританії, Польщі та інших розвинених країн є державним інститутом, одним із завдань якого є інтеграція в суспільство країни чужорідних елементів, армія України лишишась русифікаторською структурою, яка інтегрує своїх членів в лоно "культури русского міра". На це знаходилось ціла купа виправдань - від "загиблих російськомовних" до "підручники так написані". Головним чином - "часу нема" і "прийдіть та зробіть краще". Чим це відрізнялось від "а мені незручно об'їжджати" від хама, який преться через подвійну чи по тротуару - незрозуміло, але любителям захисту російськомовності хоч кілка на голові гостри. Апофеозом стала акція в лютому 2016 року російськомовного порохобота Олєга Болдирєва ("Мартін Брєст") зі слоганом "Я патріот і говорю на русском". Скільки ж тоді "ліберальних білінгвів" його підтримали - страшно згадати. "Це об'єднало армію" - від такого аргументу на третьому році війни годилося б сивіти від жаху, бо більше нічого окупанту робити і не треба було, він вже отримав культурну перемогу. Патріотичні українці - не годяться, патріотичний росіянин - оце саме те, що треба піднімати на прапор. Від піврічного передвиборчого популізму "АрміяВіраМова" нічого не змінилося, бо що мало змінитися від тимчасової політичної маніпуляції?
Ну от 2022 рік. Територіальна оборона, у якої купа часу, над якою кулі не свистять. Що вона робить, може дотримується Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", який прямо зазначає:
Стаття 1. 8. Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України.
Стаття 6. Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою.
?
Дзуськи. Цілих три представника КМДА і територіальної оборони верещать про Швейцарію, російськомовних татар, переклад опер і російські підручники для виживання. Пишаються використанням російської Вікіпедії і висміюють українську. Хизуються "половиною особового складу, який використовує російську мову". Висловлюють сподівання, що "надто принципових" у них в рядах батальйонів нема і не буде. "Чєловєчєскій язик", бачте, комусь "нє нравітся".
Вітаю всіх, хто підтримував "русскоязичний патріотізм" і розповідав про "шкоду мовних агресорів" нібито і без того швидкій "природній українізації".
Ви таки здобули.
Насолоджуйтесь. Їжте повною ложкою і нахвалюйте.
"Ще по дорозі, коли їхали додому, його щось насторожило. Щось у невістці. Спершу не міг зрозуміти, нарешті втямив. Жінки, сидячи поруч із сином, весь час розмовляли, точніше — говорила в основному Надія Іванівна. Оксана ж лише коротко відповідала на запитання, і відповідала не «на русском», а по-українському. Та ще більше його вразило, що Вілен, який раніше слова не чув українського, звертаючись до Оксани, теж намагався говорити українською мовою. Це вже було зовсім незбагненно, за межею нормального, це можна було пояснити хіба що сліпою закоханістю сина. Нащо її, ту мову, засвоювати, коли на вулицях Києва лунає тільки російська? Озовися в людному місці по-українському — мало того, що витріщать очі, ще й обізвуть бандерівцем. Та й невістонька добра: бачила ж, що батьки розмовляють «на вєліком русском», то невже так важко було відповідати тим же? Спершу тихо-мирно сиділи за святковим столом: невістка чемненько нахвалювала все, чим її пригощали, і Надія Іванівна подобрішала. Особливо після того, як Оксана розповіла про своїх батьків. А потім візьми й розкажи кумедний випадок, що стався з її знайомою. Випадково включила «мєстноє» радіо, а там саме передавали виступ якогось зоотехніка. Послухала, і брови на лоба полізли. Ледь діждалася чоловіка:
— Ти нє знаєшь, что такоє «куркіни сучкі»?
Довелося ж пополамати чоловікові голову, поки розшолопав, що то йшла мова про курей-несучок.
— Куркіни сучкі! Хо-хо! — витирав веселі сльози Микола Захарович. Сміявся і син. Невістка ж якось усміхнулася вимушено, поцікавилась:
— А скільки літ вона тутай живе?
— В Кієве? — уточнила Надія Іванівна.
— На Україні.
— Лєт сорок, нє мєньше. Правда, Коля?
— І за сорок літ не могла вивчити української мови?
— А зачєм єйо ізучать? — здивувалася щиро Надія Іванівна. — Я вот пятий год здєсь живу і прєкрасно обхожусь русскім.
— Хоча б з поваги до того народу, чий хліб вона їсть! В Англії, гляди, за місяць опанувала б англійську!
— Ну, в Англію я пока нє собіраюсь! — прийнявши той докір на свою адресу, образилась Надія Іванівна. — Мнє і здесь хорошо.
Невістка й замовкла. І вже не усміхалась так мило.
— Ето прямая бандєровка! — говорила потім сердито Надія Іванівна. — Хлєбньом ми єщьо горя с етой нєвєсткой. Чєловєчєскій язик єй нє нравітся!
©"Повість про загублену душу", Анатолій Дімаров (при народженні Анатолій Гарасюта, 1922-2014).
Пройшли роки, часи змінились. Україна стала незалежною і втратила найбільш русифіковані території на користь окупанта. Але це не стало причиною щось змінювати, для влади і значної маси населення це стало підставою вивести "російськомовність" в "патріотичні риси". "Бандєровцєм" тепер вважає себе в Україні кожен "русскоязичний патріот", а його "білінгвальний" колега - підтримує і розповідає, що тепер "принципові" - то рука Кремля, яка "грає на розкол країни". На восьмому році війни і тридцять другому році незалежності саме такою вже стала "патріотична точка зору". Попри те, що армія США, Німеччини, Франції, Великобританії, Польщі та інших розвинених країн є державним інститутом, одним із завдань якого є інтеграція в суспільство країни чужорідних елементів, армія України лишишась русифікаторською структурою, яка інтегрує своїх членів в лоно "культури русского міра". На це знаходилось ціла купа виправдань - від "загиблих російськомовних" до "підручники так написані". Головним чином - "часу нема" і "прийдіть та зробіть краще". Чим це відрізнялось від "а мені незручно об'їжджати" від хама, який преться через подвійну чи по тротуару - незрозуміло, але любителям захисту російськомовності хоч кілка на голові гостри. Апофеозом стала акція в лютому 2016 року російськомовного порохобота Олєга Болдирєва ("Мартін Брєст") зі слоганом "Я патріот і говорю на русском". Скільки ж тоді "ліберальних білінгвів" його підтримали - страшно згадати. "Це об'єднало армію" - від такого аргументу на третьому році війни годилося б сивіти від жаху, бо більше нічого окупанту робити і не треба було, він вже отримав культурну перемогу. Патріотичні українці - не годяться, патріотичний росіянин - оце саме те, що треба піднімати на прапор. Від піврічного передвиборчого популізму "АрміяВіраМова" нічого не змінилося, бо що мало змінитися від тимчасової політичної маніпуляції?
Ну от 2022 рік. Територіальна оборона, у якої купа часу, над якою кулі не свистять. Що вона робить, може дотримується Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", який прямо зазначає:
Стаття 1. 8. Українська мова як єдина державна мова виконує функції мови міжетнічного спілкування, є гарантією захисту прав людини для кожного українського громадянина незалежно від його етнічного походження, а також є фактором єдності і національної безпеки України.
Стаття 6. Кожний громадянин України зобов’язаний володіти державною мовою.
?
Дзуськи. Цілих три представника КМДА і територіальної оборони верещать про Швейцарію, російськомовних татар, переклад опер і російські підручники для виживання. Пишаються використанням російської Вікіпедії і висміюють українську. Хизуються "половиною особового складу, який використовує російську мову". Висловлюють сподівання, що "надто принципових" у них в рядах батальйонів нема і не буде. "Чєловєчєскій язик", бачте, комусь "нє нравітся".
Вітаю всіх, хто підтримував "русскоязичний патріотізм" і розповідав про "шкоду мовних агресорів" нібито і без того швидкій "природній українізації".
Ви таки здобули.
Насолоджуйтесь. Їжте повною ложкою і нахвалюйте.