don_katalan

Diana Makarova ·
Я не знаю правильного синоніма слову снобізм. Снобізм негарно пахне, а мені треба гарний синонім.
Мені пропонують інтерв'ю, я не хочу. Я не можу.
Я так цього не хочу, неначе мене тягнуть на катування, на лікування зубу без наркозу. У мене друг брав інтерв'ю про це, так було треба - так я тоді кілька днів хворою лежала.
Тому що хороше, правильне інтерв'ю про пережите мусить бути лише таким. Коли ти після нього хворий кілька днів. Інше інтерв'ю не годиться, це буде надто поверхово, а поверховість - це образа і наруга загиблим.
А ти виверни душу, зніми з себе шкірку - лише такий катарсис можна, коли говориш про них, про те, що переживали разом і пережили.
А хтось не пережив...
Я сноб, і це усе снобізм. І я не можу підібрати синонім до снобізму, так, щоб з позитивним зарядом. Ну, мусить же бути у снобізму позитивна сторона і заряд?
Снобізм причетних - він існує, він мусить існувати, і вони мають право. Бо позитивність і право на особливий цей снобізм базується на першості. І те, що вони були першими - назавжди.
Назавжди - бо не повториться нічого, як ти не мрій. А всі ми, оці сноби першості, мріємо повернутись туди, повторити. В снобізму своєму не можемо про це не мріяти, мусимо мріяти, жадаємо шалено, руками тягнемось, серцями кричимо.
Бо повернутись - це підказати, вберегти, встигнути...
Бо ми знаємо, куди б ми кинулись найперше, якби повернулись. Кого рятували б, до кого мчали зі своїм дорогоцінним знанням прожитого і пережитого - підказати, вберегти, встигнути...
Такий снобізм.
Я на весну не встигла.
Працюючи для фронту, живучи фронтом, споряджаючи машини для фронту, сама я ще тоді на фронті не була. Тому, вважаю, я спізнилась на ту найпершу фронтову весну.
Назавжди.
І я приймаю снобізм тих, хто встиг таки на ту весну, і я вклоняюсь їм, роблячи руки човником.
А влітку того року я похопилась і встигла все ж.
Я бачила фронт влітку, я встигла, вдихнувши до легень повітря перших років війни, і видихнути досі не можу, нічого, нехай, воно там не застоюється, я ж вся в дірках від смертей моїх друзів, мої легені вентилюються, іноді здається, що я давно прозора від довбаної вентиляції, тому коли хтось, хто не бачив того всього, спиниться, зиркне на марево, що просвічує крізь мене, і вклониться, склавши руки човником - я кивну.
Я просто мовчки йому кивну, це мій снобізм, придумати б йому синонім позитивності. Синоніма придумати не можу.
Бо потім я встигла ще й на осінь, вона була й лишилась неповторна, як і літо того першого року війни. І навіть коли будуть нові фронтові атаки, страшніші за атаки перших літ війни - то все одно все буде по-іншому. Бо не повернеться ніколи люта осінь нашого першого року. І хто не встиг туди, той запізнився.
Назавжди.
А потім я встигла на зиму першого року війни.
Я встигла, і ту зиму сховала я у серці, а вона ж заморожена, та зима, вкрита снігами - то безмежними, пухнастими снігами Луганщини, то чорними й брудними, зачовганими снігами Донеччини. А та зима холодна й вітряна. І, лежачи на зберіганні в моєму серці, вона морозить і його. Вона його холодить і виморожує, моє нещасне серце, але воно згоджується, що ж. Моє серце теж сноб в певному сенсі, воно знає, за що платить.
За те, що ми з ним не спізнились.
І це вже теж назавжди.
Нині пішла новітня мода. Письменники і журналісти нарешті вирішили писати книжки про нашу війну. Досі вони не поспішали, давали виписати свої ПТСРи першій когорті, самим учасникам війни. А потім, на восьмому році війни, нарешті вийшли на цю сцену і професіонали. І нині пишуть, я чула. Про війну. На якій вони жодного разу не були.
Жодної весни.
Жодного літа.
Жодної осені.
Жодної зими.
Вісім років...
Не знаю, що вони напишуть. Можливо, майстерність перекриє ті помилки, які вони обов'язково зроблять. Можливо, вони знайдуть хороших консультантів і ті вимарають їхні помилки. Поки що ми бачимо помилки в їхніх чернетках. Ми всміхаємось, часом обурюємось. І безмежно дивуємось. Чому?
Чому вони жодного разу не побували на війні?
Адже шляхи завжди були відкриті. Міг їхати сам, міг стрибнути до когось з волонтерів. Чому вони пропустили те надзвичайне, що діялось ось зовсім поруч - і яке не повториться вже ніколи?
І що можна написати про війну, яку ти пропустив назавжди?
О, ви сноби.
Кажуть нам.
Так, ми сноби. Знайти б синонім позитивного забарвлення до цього слова. Можливо, каста?
О, так, ми каста. Ті, що вийшли першими і отримали найперші удари, і не зійшли з дистанції. Пишаємось ми кастовостю?
Та де. Як можна пишатись болем, і тими дірками у тілі, прозорими легенями, які ледве тримають дихання, але тримають міцно повітря перших літ війни. І як можна пишатись тим змученим, замороженим серцем перших зим?
Де ти служив? Питаємось ми, сноби. Скажи рік і населений пункт, ми далі самі розберемось, бо пам'ять війни вписана до наших мізків так, що і хотів би, не забудеш. Де ти стояв тоді, коли ми пролітали повз? А може, ми перетинались? Скажи, ми це питаємо не для биття себе пятою в груди, мовляв, ось, я, такий герой - та ні, ми просто хочемо зрозуміти, де наші крила черкали твої. Звірити свою пам'ять з твоєю. Твою - з нашою.
І це питання як пароль. А відповідь - як відгук.
Якщо ти був там - ти скажеш чисто і спокійно. І далі все вже напрацьовано давно, далі одне-два перехресних питання, і от у нас вже купа спільних знайомих, от ми разом з тобою, друже, ставимо пазли наших пам'ятей до спільної картини.
Коли промовчав, почав викручуватись - усе з тобою зрозуміло, хлопче.
Так, згодна - ми сноби. Ми заслужили цей кастовий снобізм. Він нам потрібен. Бо хто, як не однокастовик, зрозуміє, чому я раптом відмовилась давати інтерв'ю. Що заважає поговорити на диктофон, ну що?
Дірки завадили. Дірки у серці, в легенях, морозний подих тієї першої зими, і неможливість. Така кричуща неможливість повернутись туди, у перший рік. Щоб підказати, встигнути, вберегти.
Це неможливо.
І це вже теж назавжди.
І не поясниш це усім, хто того не бачив, не дихав тим повітрям першої війни, не клав свої серця на фронтові дороги, ще ті, покоцані, коли асфальт давно забув, де був він, а грунтовка - що ж, грунтовки завжди ризик. Коли ти мчиш і мусиш пам'ятати, який з містків ще цілий, а який вже навпіл, і не дай боже тобі вскочити у ту прірву.
Нині не так, нині цивілізація добралась і до війни. І нові мости замість розбитих стали через ріки, над залізничними шляхами, їдеш, милуєшся. На серці гірко. Бо ті розвалені мости - ти їх сприймав своїми пораненими братами, ти проїздив і шепотів - тримайтесь, хлопці, ну, що такого, що замість полотна - мостоукладчик, он люди і з протезами живуть, ви головне, тримайтесь.
Прощайте, брати. Дай боже вам не повертати свої недавні діри через прірви. Дай боже й нам колись так залатати наші дірки у серцях, легенях, душах.
Ти ж сам не розумієш, як ти все те пройшов і досі йдеш.
І коли ми - нальотами, наскоками, ось ми на фронті, а ось вже знову вдома - то що казати про тих, хто ці роки прожив на фронті, додому у відпустку, дивуючись, як швидко ростуть діти. Вони тебе майже й не бачили за час війни.
І ми складаєм руки човником, вклоняючись тим, хто прожив війну, коли ми були на ній лише наскоками, нальотами. І їх снобізм - це кастовість когорти, що поклала себе на ті дороги, мости і шляхи.
І я, здається, підібрала синонім до мого неснобічного снобізму - це вимушена особливість, якої ти не знав і не хотів, вона сама прийшла до тебе, тож мусиш зберігати і нести далі.
Ця каста далеко не найвища, вона брудна, тривожна, хвора, вона несе з собою старість - печаткою на обличчя, зморшки - картою доріг, які пройшов, прозорість сліз, які в собі затамував, аж запеклись. І повне серце горя, повну пам'ять імен, облич і позивних, які ніколи вже не відгукнуться, і скільки може витримати та душа, якого чорта вліз ти в цю брудну касту і що тобі робити з цим, ти вже ніколи не вийдеш з неї, тож мусиш йти цим безкінечним шляхом...
... але безмежно жаль усіх, хто запізнився на першу ту війну.
Бо запізнився він назавжди.
Бо не повториться нічого. Не вбережемо, не попередимо і не прикриємо. І це все з нами теж.
назавжди...
і руки, складені човником, в поклоні - стискаються в кулак.