![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanБо річ у тому, що нам тільки здається, нїби це ми вибираємо. А воно ж усе малюється однаково. Сидить бідний сїльський учитель над полумиском гарячої картоплї, сидить успішний полїтик над кошиком свіжісїньких стиглих персиків, і обидва вибирають. І нїхто їм не заважає вибрати найсмачнїшу картоплину чи, відповідно, найстиглїшого персика. От тільки вчитель що не вибере, то все буде картоплина. А якщо він озлиться від тої одноманїтности, та піде на базар, та... та чого це на базар? Супермаркети тепер і в селї є, що він, не людина чи що? І піде він у супермаркет і купить собі... баночку червоної ікри... нї, аж дві баночки! Так, і ще одну чорної ікри, хоч він її й не любить, але щоб було. Він що, не людина? Та хоча б заради свят!
Я не про те, що його обдурять і тріскатиме він пластикові (а може навіть агар-агарові) кульки з чимсь підсоленим і підфарбованим під кетову ікру. То не страшно, головне щоб душа радувалась: Світ Новий народився! І вибрав чоловік, що хотїв. Зрештою, так само можуть обдурити й успішного полїтика з його персиками, і тріскатиме він неймовірної краси великі плоди, нафаршировані таблицею Менделєєва. І сконає він так само, як і вчитель, у свої 63 роки як не від таємничого ковіду, то від абсолютно реального тромба. А поки що головне – впевненість у своїх успіхах.
Так от, я не про це. Це так тільки, приказка. Казка буде про пісню.
Бо воно ж усе однаково. Сидять два дядьки на возї, солома м’яка, але степ широкий, дорога далека, все таке одноманїтне, нудьга... Чи не заспівати? А яку виберемо? А давай чумацької! Та нї, скільки вже можна ті чумацькі співати, давай краще про косаря. Або нї, ось давно не співали «Та орав мужик край дороги»! І співають хлопцї, то по одному, то в два голоси, а бува ще котрий і сопілку з-під мішка дістане. Та так розважаючи себе й їдуть, куди зібралися. І якщо життя їхнє і всї засоби підтримки, забезпечення й прикрашання того життя суттєво не зміняться, то минатимуть віки, а вибір пісень буде все той самий, хіба що піснї ставатимуть дедалї кращими, досконалїшими.
Руйнацїя підкрадається непомітно, бо починається з непомітних дрібниць, важливість яких просте око не бачить, як не бачить воно яєчок фруктової молї, аж поки молода міль не почне вилїтати з мішка. Стабільний, успішний спосіб життя неодмінно породжує надлишки – спершу харчів, потім речей, а далї й дармоїдів. А вже дармоїдам догодити неможливо, бо неможливо обмежити їхнї потреби. Кожна сьогоднїшня людина є певною мірою дармоїд, тобто споживає не тільки більше, нїж виробляє, але й більше, нїж їй насправдї потрібно. Кожна сьогоднїшня людина вважає своє ПРАВО НА НАДПРИРОДНІ ПОТРЕБИ священним: принаймнї, спробуйте його в неї відняти.
То це ж воно так само й з піснею. Співали українцї своїх хлїборобських, косарських, чумацьких пісень, і поки це було природним і влаштовувало всїх, наші піснї були і змістовні, і неперевершено прекрасні.
Першими підняли клекіт, звичайно, дармоїди. Їм першим набридли наші селянські піснї, бо насправдї стали для них незрозумілими. Якщо людина нїколи не перла плуга, не возила сїль за тисячу верст, не косила сїно й навіть тісто на хлїб не місила, то як же вона зрозуміє такі піснї? Як же ж вона може бодай поважати безлїч обрядів, звичаїв і пісень, що віками і тїшили, й навчали наших прабатьків?
А що ж, власне, потрібно дармоїдові? Він живий, активний, не виробляний, йому завжди чогось хочеться, але в сфері мистецтва й краси його нїщо не задовольняє, бо він не розуміє ЗМІСТУ. І от тодї приходить зоряний час ФОРМИ. Він хапає все, що попадеться (бо сам зазвичай не є творчою істотою), і хапає не заради змісту, а саме заради форми, яка більше-менше слугує йому розвагою чи хоча б подразненням.
Був би попит – знайдуться й постачальники. Серед дармоїдів трапляються зовсїм недурні, та навіть і творчі люди. Бо дармоїдство явище не генетичне. Дармоїдами стають не тому, що це погані люди, а в силу вже згаданої надлишкової продуктивности успішного способу життя.
За своє досить довге життя я встиг поспостерігати, як українцї поступово відмовляються від своєї тисячолїтньої селянської культури, яка вже нїчого їм не давала, крім страшного рабства-кріпацтва, голодоморів і кривавих репресїй. Зарадити цьому лихові вони не знали як, а хоч би й знали, то не могли. І оце прийшли до того, що сьогоднї маємо. І єдина наша перевага перед прадїдами – ми маємо МОЖЛИВІСТЬ розібратися, де конї, а де віз. І де батіг. І хто погонич. На жаль, від можливости до дїйсности ще далеко.
Але я не про це, а про пісню. Бо воно все однаково. Колосальна споживацька злочинність сучасного способу життя (практично вже всього людства) не виключає колосальної його продуктивности. В мистецтві, зокрема в співі, маємо просто жахливу масу «продукцїї», в якій немає змісту. Наші сучасні піснї так само беззмістовні, як і спосіб життя, який їх породжує. Вони існують лише заради форми, яка споживається як розвага, подразник або наркотик. Зрозуміло, дуже швидко набридають і замінюються новими й ще новішими.
Не треба далеко ходити – найпоширенїші сьогоднї піснї сповнені крику. Ну звісно, не простого крику, а художнього. Коли ця мода тільки починалася (я не добрий знавець, але згадаю Queen з неперевершеним Мерк’юрі та Led Zeppelin), багато хто вирішив, що їхнїй відчайдушний, пронизливий вокал-вереск якраз і несе нові сенси, є тим змістом, що відповідає бурхливому сьогоденню. Але далї ця пошесть пішла як вогонь по долинї, бо сильнішого подразника для сучасних наркоманів від музики таки важко знайти. А тепер уже стає очевидним, що король голий.
Верещать усї. Увімкнїть яке-небудь «радїоенве», і той несамовитий надсадний крик через кожні п’ять хвилин переконає вас, що ви в форматї. В самісїнькому стрімі. Водночас ви зрозумієте, що він уже не несе нї жодного смислу, нї навіть жаданої наркотичної втїхи. Просто верещать співачки й співаки, як коти, яким наступили великим чоботом на хвіст і повільно повертаються на каблуку. Але вже нїкого чомусь не жаль.
А днями показували старий фільм «Щелепи». Я потрапив саме на ті кадри, коли «акула» жувала одного з героїв. Він дуже творчо верещав, і я відразу впізнав той мейнстрім. Аж засмутився, бо нинї той мейнстрім перетворився на величезну калюжу, де кожний пуголовок навчився квакати і вважає себе великою жабою.
Та нї, нїяких старих пісень ми, українцї, вже не заспіваємо, нї чумацьких, нї косарських. Нам знадобилося 70 років, щоб підхопити пєснї совєтских композїторов, а тепер ще 50 років учимося верещати, як драні коти... все якісь мейнстріми доганяємо... а своє? А ЩО СВОЄ?
Я не про те, що його обдурять і тріскатиме він пластикові (а може навіть агар-агарові) кульки з чимсь підсоленим і підфарбованим під кетову ікру. То не страшно, головне щоб душа радувалась: Світ Новий народився! І вибрав чоловік, що хотїв. Зрештою, так само можуть обдурити й успішного полїтика з його персиками, і тріскатиме він неймовірної краси великі плоди, нафаршировані таблицею Менделєєва. І сконає він так само, як і вчитель, у свої 63 роки як не від таємничого ковіду, то від абсолютно реального тромба. А поки що головне – впевненість у своїх успіхах.
Так от, я не про це. Це так тільки, приказка. Казка буде про пісню.
Бо воно ж усе однаково. Сидять два дядьки на возї, солома м’яка, але степ широкий, дорога далека, все таке одноманїтне, нудьга... Чи не заспівати? А яку виберемо? А давай чумацької! Та нї, скільки вже можна ті чумацькі співати, давай краще про косаря. Або нї, ось давно не співали «Та орав мужик край дороги»! І співають хлопцї, то по одному, то в два голоси, а бува ще котрий і сопілку з-під мішка дістане. Та так розважаючи себе й їдуть, куди зібралися. І якщо життя їхнє і всї засоби підтримки, забезпечення й прикрашання того життя суттєво не зміняться, то минатимуть віки, а вибір пісень буде все той самий, хіба що піснї ставатимуть дедалї кращими, досконалїшими.
Руйнацїя підкрадається непомітно, бо починається з непомітних дрібниць, важливість яких просте око не бачить, як не бачить воно яєчок фруктової молї, аж поки молода міль не почне вилїтати з мішка. Стабільний, успішний спосіб життя неодмінно породжує надлишки – спершу харчів, потім речей, а далї й дармоїдів. А вже дармоїдам догодити неможливо, бо неможливо обмежити їхнї потреби. Кожна сьогоднїшня людина є певною мірою дармоїд, тобто споживає не тільки більше, нїж виробляє, але й більше, нїж їй насправдї потрібно. Кожна сьогоднїшня людина вважає своє ПРАВО НА НАДПРИРОДНІ ПОТРЕБИ священним: принаймнї, спробуйте його в неї відняти.
То це ж воно так само й з піснею. Співали українцї своїх хлїборобських, косарських, чумацьких пісень, і поки це було природним і влаштовувало всїх, наші піснї були і змістовні, і неперевершено прекрасні.
Першими підняли клекіт, звичайно, дармоїди. Їм першим набридли наші селянські піснї, бо насправдї стали для них незрозумілими. Якщо людина нїколи не перла плуга, не возила сїль за тисячу верст, не косила сїно й навіть тісто на хлїб не місила, то як же вона зрозуміє такі піснї? Як же ж вона може бодай поважати безлїч обрядів, звичаїв і пісень, що віками і тїшили, й навчали наших прабатьків?
А що ж, власне, потрібно дармоїдові? Він живий, активний, не виробляний, йому завжди чогось хочеться, але в сфері мистецтва й краси його нїщо не задовольняє, бо він не розуміє ЗМІСТУ. І от тодї приходить зоряний час ФОРМИ. Він хапає все, що попадеться (бо сам зазвичай не є творчою істотою), і хапає не заради змісту, а саме заради форми, яка більше-менше слугує йому розвагою чи хоча б подразненням.
Був би попит – знайдуться й постачальники. Серед дармоїдів трапляються зовсїм недурні, та навіть і творчі люди. Бо дармоїдство явище не генетичне. Дармоїдами стають не тому, що це погані люди, а в силу вже згаданої надлишкової продуктивности успішного способу життя.
За своє досить довге життя я встиг поспостерігати, як українцї поступово відмовляються від своєї тисячолїтньої селянської культури, яка вже нїчого їм не давала, крім страшного рабства-кріпацтва, голодоморів і кривавих репресїй. Зарадити цьому лихові вони не знали як, а хоч би й знали, то не могли. І оце прийшли до того, що сьогоднї маємо. І єдина наша перевага перед прадїдами – ми маємо МОЖЛИВІСТЬ розібратися, де конї, а де віз. І де батіг. І хто погонич. На жаль, від можливости до дїйсности ще далеко.
Але я не про це, а про пісню. Бо воно все однаково. Колосальна споживацька злочинність сучасного способу життя (практично вже всього людства) не виключає колосальної його продуктивности. В мистецтві, зокрема в співі, маємо просто жахливу масу «продукцїї», в якій немає змісту. Наші сучасні піснї так само беззмістовні, як і спосіб життя, який їх породжує. Вони існують лише заради форми, яка споживається як розвага, подразник або наркотик. Зрозуміло, дуже швидко набридають і замінюються новими й ще новішими.
Не треба далеко ходити – найпоширенїші сьогоднї піснї сповнені крику. Ну звісно, не простого крику, а художнього. Коли ця мода тільки починалася (я не добрий знавець, але згадаю Queen з неперевершеним Мерк’юрі та Led Zeppelin), багато хто вирішив, що їхнїй відчайдушний, пронизливий вокал-вереск якраз і несе нові сенси, є тим змістом, що відповідає бурхливому сьогоденню. Але далї ця пошесть пішла як вогонь по долинї, бо сильнішого подразника для сучасних наркоманів від музики таки важко знайти. А тепер уже стає очевидним, що король голий.
Верещать усї. Увімкнїть яке-небудь «радїоенве», і той несамовитий надсадний крик через кожні п’ять хвилин переконає вас, що ви в форматї. В самісїнькому стрімі. Водночас ви зрозумієте, що він уже не несе нї жодного смислу, нї навіть жаданої наркотичної втїхи. Просто верещать співачки й співаки, як коти, яким наступили великим чоботом на хвіст і повільно повертаються на каблуку. Але вже нїкого чомусь не жаль.
А днями показували старий фільм «Щелепи». Я потрапив саме на ті кадри, коли «акула» жувала одного з героїв. Він дуже творчо верещав, і я відразу впізнав той мейнстрім. Аж засмутився, бо нинї той мейнстрім перетворився на величезну калюжу, де кожний пуголовок навчився квакати і вважає себе великою жабою.
Та нї, нїяких старих пісень ми, українцї, вже не заспіваємо, нї чумацьких, нї косарських. Нам знадобилося 70 років, щоб підхопити пєснї совєтских композїторов, а тепер ще 50 років учимося верещати, як драні коти... все якісь мейнстріми доганяємо... а своє? А ЩО СВОЄ?