![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanІноді навіть здається, що волонтерство нагороджують охочіше, ніж воїнство. Можливо, саме тому ми ніколи не вдягаємо свої нагороди на парадні спінжаки і камуфловані кителі - та ми й мілітарі-стиль не сповідуємо, тактикульність жалуємо хіба для дорожного софтшелу, а щоб вдягнути на себе військову форму - о ні, це не про нас. Ми чітко знаємо, що ми цивільні, прав на ту форму не маємо.
А волонтерство теж нагороджують.
Нас нагороджують президенти і міністри оборони, начальники ген штабу і міністри МВС (був такий прецедент), РНБО і главки.
Ці нагороди бувають державними і відомчими.
А волонтерство теж нагороджують.
Але оскільки ми вважаємо ці нагороди колективними, вважаємо їх відзнаками не стільки однієї людини, а роботи Ф.О.Н.Д.у загалом - то ми не вдягаємо їх на окремо взяті груди.Тому ці нагороди ми вивішуємо на спеціальну планку - і на стіну. Поруч з грамотами.
А волонтерство теж...
Так, ми на фронті.
Не по пів року (а чи й більше) - наїздами, але без ротацій. Практично і без відпусток.
Не з автоматом в руках, але теж з добрячими нервами і виплесками адреналіну. Іноді здається, що з автоматами в руках було б спокійніше - але ні.
Але бувають такі нагороди...
... вони тоді переплутали населений пункт.
В ті дні, коли лінія фронту совалась туди-сюди миттєво - плутанина з населеними пунктами ставалась постійно. А наш перевізник вже віз їм повну машину волонтерського майна.
У перевізника було всього два дні. Він розібрався, коли приїхав на місце - але місце було іншим.
- Саня... - сказала я з досадою.
- Ну, вони самі винуваті. Треба чітко вказувати місце. - відповів Саня. - Тепер вже наступного тижня.
Тоді наші волонтерські машини гнались на фронт щотижня, іноді по кілька машин у різні сектори. Всі працювали, два дні вихідних, встигали що могли. І якщо військові вказують невірно пункт - прийдеться чекати ще тиждень.
А пункти Донецької області - це ж капець. Самих Новоселівок чи не чотири, а Мар'їнка, Маринівка і Мар'янівка самі просились на те, щоб їх плутали. А чо вони усі на МАР?
Наступного тижня вантаж було доставлено.
Потім були бої.
Я не пам'ятаю жодного позивного, жодного імені з тих хлопців, яким наш перевізник віз чи не пів машини корисного вантажу. Я не знаю, хто з них живий, а хто загинув.
... він вибіг до нас з позицій на п'ятому Золотому. Понятно, біг пішки. Машина там не дуже пройде.
Він посміхався і складав до мішка, що ми привезли. Те все йому треба було нести на плечах.
... ми пробивались на позиції за Новотошківкою.
Не пробились. Сіли на пузо. Якраз перед сепарами.
Почали махати лопатами, потім підключили зальотного комбатівського джипа, аби смикав.
А потім прибігли начштаба і ротний. Якраз оглядали позиції.
Спокійно, всі живі. Воюють. Я добре знаю їх позивні і імена. Я знаю імена дітей ротного. Я спостерагію по фейсбуку, як вони ростуть.
... ми знали, що загибель саме там.
Ми довго не чіпали, не писали. Потім наважились.
- Так, мої. - відповів він.
Ми знали, де вони загинули - ми самі щойно повернулись звідти. І моторошний холод повз хребтом.
Це скельця.
Це пазли, які починають сипатись на нас, коли ми чуємо будь-який номер бригади. Ми згадуємо епізоди, коли і де ми перетинались з тими чи іншими військовослужбовцями цієї бригади. Їхні обличчя постають перед нами і проходять легким маршем. Ми махаємо руками живим і всміхаємось загиблим. Всі вісім років проходять перед нами, просвічують крізь ці обличчя...
А коли вони висилають чи вручають нам нагороди - бракне подиху, чесно. Ми чітко знаємо, чого коштує тому ротному чи взводному подати нас, наполягти, щоб включили до списку, прослідкувати, щоб не забули.
Це неймовірно коштовні нагороди.
Ці три хрести - вони ще тим цінні, що від двох номерів бригад
14 бригада.
Колишня 51 бригада.
Оббріхана 51-ша. Розформована. Втоптана в багнюку політичних рішень смерть комбрига, втоптані загиблі. А їх було чимало.
Зараз піднята честь комбрига. Нарешті його безіменне тіло знайдено, повернено йому ім'я, нагороджено посмертно. Ми тяжко тішились цією новиною. Тяжко. Бо смерть - це завжди смерть, але це була смерть з поверненням честі комбригу. Віримо - згодом і бригаді.
І так вже склалось, що наші нагороди від 14 бригади збіглись з цією новиною.
І це стало так, неначе всміхнулись нам і ті, з 14-го року, що переплутали колись назви населених пунктів - але ми все ж знайшли їх. Тоді, в 14-му, влітку.
Взнати б, чиї я посмішки упіймала.
Взнати б, чи живі вони.
Честь...
Дякуємо, 14-та.
Дякуємо, 51-ша.
Дякуємо, командире наш - Микола Сенькевич
Pavlo Abramov
Oleksandra Makarova
А волонтерство теж нагороджують.
Нас нагороджують президенти і міністри оборони, начальники ген штабу і міністри МВС (був такий прецедент), РНБО і главки.
Ці нагороди бувають державними і відомчими.
А волонтерство теж нагороджують.
Але оскільки ми вважаємо ці нагороди колективними, вважаємо їх відзнаками не стільки однієї людини, а роботи Ф.О.Н.Д.у загалом - то ми не вдягаємо їх на окремо взяті груди.Тому ці нагороди ми вивішуємо на спеціальну планку - і на стіну. Поруч з грамотами.
А волонтерство теж...
Так, ми на фронті.
Не по пів року (а чи й більше) - наїздами, але без ротацій. Практично і без відпусток.
Не з автоматом в руках, але теж з добрячими нервами і виплесками адреналіну. Іноді здається, що з автоматами в руках було б спокійніше - але ні.
Але бувають такі нагороди...
... вони тоді переплутали населений пункт.
В ті дні, коли лінія фронту совалась туди-сюди миттєво - плутанина з населеними пунктами ставалась постійно. А наш перевізник вже віз їм повну машину волонтерського майна.
У перевізника було всього два дні. Він розібрався, коли приїхав на місце - але місце було іншим.
- Саня... - сказала я з досадою.
- Ну, вони самі винуваті. Треба чітко вказувати місце. - відповів Саня. - Тепер вже наступного тижня.
Тоді наші волонтерські машини гнались на фронт щотижня, іноді по кілька машин у різні сектори. Всі працювали, два дні вихідних, встигали що могли. І якщо військові вказують невірно пункт - прийдеться чекати ще тиждень.
А пункти Донецької області - це ж капець. Самих Новоселівок чи не чотири, а Мар'їнка, Маринівка і Мар'янівка самі просились на те, щоб їх плутали. А чо вони усі на МАР?
Наступного тижня вантаж було доставлено.
Потім були бої.
Я не пам'ятаю жодного позивного, жодного імені з тих хлопців, яким наш перевізник віз чи не пів машини корисного вантажу. Я не знаю, хто з них живий, а хто загинув.
... він вибіг до нас з позицій на п'ятому Золотому. Понятно, біг пішки. Машина там не дуже пройде.
Він посміхався і складав до мішка, що ми привезли. Те все йому треба було нести на плечах.
... ми пробивались на позиції за Новотошківкою.
Не пробились. Сіли на пузо. Якраз перед сепарами.
Почали махати лопатами, потім підключили зальотного комбатівського джипа, аби смикав.
А потім прибігли начштаба і ротний. Якраз оглядали позиції.
Спокійно, всі живі. Воюють. Я добре знаю їх позивні і імена. Я знаю імена дітей ротного. Я спостерагію по фейсбуку, як вони ростуть.
... ми знали, що загибель саме там.
Ми довго не чіпали, не писали. Потім наважились.
- Так, мої. - відповів він.
Ми знали, де вони загинули - ми самі щойно повернулись звідти. І моторошний холод повз хребтом.
Це скельця.
Це пазли, які починають сипатись на нас, коли ми чуємо будь-який номер бригади. Ми згадуємо епізоди, коли і де ми перетинались з тими чи іншими військовослужбовцями цієї бригади. Їхні обличчя постають перед нами і проходять легким маршем. Ми махаємо руками живим і всміхаємось загиблим. Всі вісім років проходять перед нами, просвічують крізь ці обличчя...
А коли вони висилають чи вручають нам нагороди - бракне подиху, чесно. Ми чітко знаємо, чого коштує тому ротному чи взводному подати нас, наполягти, щоб включили до списку, прослідкувати, щоб не забули.
Це неймовірно коштовні нагороди.
Ці три хрести - вони ще тим цінні, що від двох номерів бригад
14 бригада.
Колишня 51 бригада.
Оббріхана 51-ша. Розформована. Втоптана в багнюку політичних рішень смерть комбрига, втоптані загиблі. А їх було чимало.
Зараз піднята честь комбрига. Нарешті його безіменне тіло знайдено, повернено йому ім'я, нагороджено посмертно. Ми тяжко тішились цією новиною. Тяжко. Бо смерть - це завжди смерть, але це була смерть з поверненням честі комбригу. Віримо - згодом і бригаді.
І так вже склалось, що наші нагороди від 14 бригади збіглись з цією новиною.
І це стало так, неначе всміхнулись нам і ті, з 14-го року, що переплутали колись назви населених пунктів - але ми все ж знайшли їх. Тоді, в 14-му, влітку.
Взнати б, чиї я посмішки упіймала.
Взнати б, чи живі вони.
Честь...
Дякуємо, 14-та.
Дякуємо, 51-ша.
Дякуємо, командире наш - Микола Сенькевич
Pavlo Abramov
Oleksandra Makarova