![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Здавалося б, новий акаунт, наш бронепоїзд, який стоїть на запасном путі. Але перевірити треба.
Перевіряють. Але лише фронтові.
- Скажи пароль.
- Пароль!
- Проходь.
Паролі можуть бути різними.
- Де ми познайомились?
- Який позивний у спільного знайомого?
- Скажи пароль.
- Дер пароль!
Скажи, де і в якому місці ми уперше побачились в зоні АТО.
Скажи, який я в біса приціл розбив, ти ще тоді за голову хапалась.
Скажи, де і як було поранено (тут ім'я, здогадайся сама)
Ми живемо на цьому - нікому і ні за що не вірити, перевіряти одне одного постійно. Одного разу мене серйозно перевірили, досі пишаюсь.
... зустріч планувалась давно.
Групу мало хто знав, де вона перебуває, теж. Велике село фронт, але таке буває - що ось, начебто поруч відповідь, а вона вислизає, бо наче й можуть тобі відповісти, але лише якщо ти зовсім своя. А інакше - навіщо тобі те знати?
Але зустріч планувалась, списувались лише в телеграмі, дзвонити не рекомендувалось. Не те що заборонено, але якось несолідно.
- Ми вже вільні, за сорок хвилин будемо у вас. - написала я.
- Чекаємо. - прийшла лаконічна відповідь.
- То куди? - спитався екіпаж.
І я назвала населений пункт. Одну-єдину прив'язку я знала, цей населений пункт.
- А там куди? - спитали наші, ставлячи Вжика на шлях до пункту.
А от куди там? Населений пункт був містечком, шукай-перешукай, де та група, рий той населений пункт, та ще й увечері, та ще й понад фронтом.
- Прямуйте, там розберемось. - туманно відповіла я.
Ми прямували. Я здавала екзамен. Приймала в мене екзамен група, про яку, можливо, й багато хто знав, але на пряме питання, та ще й поставлене по телефону, ніхто не відповість. Та я й питати не стану.
- Ліворуч, потім прямо. Тепер праворуч. - командувала я, екіпаж мовчки виконував, всі розуміли про екзамен.
- Ми поруч, будемо за п'ять хвилин. - написала я.
- Виходжу. - прийшла відповідь.
- Тепер по площі і ондечки до того будинку. Паркуйся. - сказала я і прочинила дверцята машини.
Я випала з машини і хапнулась за цигарки.
- Ну, привіт. - сказали десь згори і із-за плеча.
Я повернулась і дала "п'ять"
Я здала екзамен.
- А як ти знала, куди їхати і де саме вони? - спитала Санді потім, коли ми вже добряче посиділи в гостях, випили кави і перегладили геть всіх котів.
- Біс його знає. Здогадалась. - знизала плечима я.
Насправді здогадатись було не досить важко - але лише при тих умовах, що ти знаєш лінію фронта і містечко, куди прямуєш. Що знаєш, де хто стоїть, а хто з ким поруч і не стане.
Насправді найскладнішим тут було не здогадатись - а промовчати і не розпитувати, де саме вони перебувають. А просто йти і знати.
Таке знання - це теж пароль.
Чітких паролів вам в житті. Корисне діло ці паролі. Корисне діло це - не вірити нікому на слово і всіх перевіряти. У першу чергу себе.
Здавалося б, новий акаунт, наш бронепоїзд, який стоїть на запасном путі. Але перевірити треба.
Перевіряють. Але лише фронтові.
- Скажи пароль.
- Пароль!
- Проходь.
Паролі можуть бути різними.
- Де ми познайомились?
- Який позивний у спільного знайомого?
- Скажи пароль.
- Дер пароль!
Скажи, де і в якому місці ми уперше побачились в зоні АТО.
Скажи, який я в біса приціл розбив, ти ще тоді за голову хапалась.
Скажи, де і як було поранено (тут ім'я, здогадайся сама)
Ми живемо на цьому - нікому і ні за що не вірити, перевіряти одне одного постійно. Одного разу мене серйозно перевірили, досі пишаюсь.
... зустріч планувалась давно.
Групу мало хто знав, де вона перебуває, теж. Велике село фронт, але таке буває - що ось, начебто поруч відповідь, а вона вислизає, бо наче й можуть тобі відповісти, але лише якщо ти зовсім своя. А інакше - навіщо тобі те знати?
Але зустріч планувалась, списувались лише в телеграмі, дзвонити не рекомендувалось. Не те що заборонено, але якось несолідно.
- Ми вже вільні, за сорок хвилин будемо у вас. - написала я.
- Чекаємо. - прийшла лаконічна відповідь.
- То куди? - спитався екіпаж.
І я назвала населений пункт. Одну-єдину прив'язку я знала, цей населений пункт.
- А там куди? - спитали наші, ставлячи Вжика на шлях до пункту.
А от куди там? Населений пункт був містечком, шукай-перешукай, де та група, рий той населений пункт, та ще й увечері, та ще й понад фронтом.
- Прямуйте, там розберемось. - туманно відповіла я.
Ми прямували. Я здавала екзамен. Приймала в мене екзамен група, про яку, можливо, й багато хто знав, але на пряме питання, та ще й поставлене по телефону, ніхто не відповість. Та я й питати не стану.
- Ліворуч, потім прямо. Тепер праворуч. - командувала я, екіпаж мовчки виконував, всі розуміли про екзамен.
- Ми поруч, будемо за п'ять хвилин. - написала я.
- Виходжу. - прийшла відповідь.
- Тепер по площі і ондечки до того будинку. Паркуйся. - сказала я і прочинила дверцята машини.
Я випала з машини і хапнулась за цигарки.
- Ну, привіт. - сказали десь згори і із-за плеча.
Я повернулась і дала "п'ять"
Я здала екзамен.
- А як ти знала, куди їхати і де саме вони? - спитала Санді потім, коли ми вже добряче посиділи в гостях, випили кави і перегладили геть всіх котів.
- Біс його знає. Здогадалась. - знизала плечима я.
Насправді здогадатись було не досить важко - але лише при тих умовах, що ти знаєш лінію фронта і містечко, куди прямуєш. Що знаєш, де хто стоїть, а хто з ким поруч і не стане.
Насправді найскладнішим тут було не здогадатись - а промовчати і не розпитувати, де саме вони перебувають. А просто йти і знати.
Таке знання - це теж пароль.
Чітких паролів вам в житті. Корисне діло ці паролі. Корисне діло це - не вірити нікому на слово і всіх перевіряти. У першу чергу себе.