![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Дратує.
Їдеш повз Слов'янськ, зирк - туристи. Мотоциклетна колона. Спинились, похапали хотдоги, жеруть, регочуть. Дратує. Думаєш - чудіки, війна ж, що ви регочете?
Озирнешся - а яка ж війна? Слов'янськ не бачив війни вже сім років. Покотилась війна далі, давно й упевнено.
Все одно дратує. Хочеться підійти до тих мотоциклетних, з хотдогами в руках, і стиха сказати:
- А в цьому павільйончику складали трупи сепарів. І вони довго потім смерділи. Бо розібрати й поховати їх було трохи ніколи.
І подивитись на реакцію.
І аж засоромишся своїх думок. Ну, чого ти? Йде нормальне життя. Нормальні туристи. Ну, нехай тріщать свої хотдоги і своїми моторами. Насправді це чудово, що тут сім років як нема війни. А коли вона почалась - ці мотоциклетні ще ходили до школи.
Дратує безліч військових змагань в зоні ООС.
Дратує й смішить. Які в біса змагання? Зона ООС, між іншим - це фронт. Чого ото ви по спортзалах і футбольних полях? А воювати хто буде, я, чоль?
Насправді це абсолютно прекрасно, що військові ганяють у футбол, борються в боротьбу, тренувальні стрільби опять же. Це означає, що мають час, мають натхнення, і зампорос галочку поставить (їх знову переназвали, забула як, втім, замполіт і є замполітом)
Дратують повні кафе в Бахмуті.
Хочеться підійти і мрачно сказати:
- А коли ви дременули з цього міста, і воно було вимершим, здавалось геть порожнім, то я тут бігала, шукала де перекусити між виїздами на передову. Та жеріть вже, не бійтесь. Я сьогодні не голодна.
і, реготнувши, хвацько скочити на коня й махнути шаблюкою.
Але насправді милуєшся тим, як розквітло місто Бахмут, яким воно стало сучасним, європейським, як добре, що багато молоді в кафе. І коня я не маю, опять же.
Дратують навіть оті дороги, що проклали на фронті. Сучасні якісні дороги. Буває, задрімаєш в машині, а внутрішній секундомер не спить, а годинник, вмонтований роками, що промайнули на цих дорогах, спрацьовує. І в потрібний момент аж підкинешся, ладен галасувати:
- Обережно, тут зараз буде яма!
А нема ями. І інших ям та ямищ, які взнавав ти вже в обличчя, немає. Заасфальтували, падлюки. І що мені робити з фантомним болем у сідницях? Від колишніх стрибків по тих ямах.
Насправді це ж чудово, що є тепер дороги. Економія шалена, і палива, і часу, і ремонтів машин.
Так що ж тебе дратує, коли все насправді і нормально?
Не знаю.
Дратує час, що пролетів на цих дорогах і фронтах, а ти і не помітила. Фантомний біль війни тебе дратує. І розуміння, що боліти тепер тобі усе життя, що залишилось.
А ще буває опік.
Пост у фейсбуці: "В середу 13 жовтня о 12-й годині в "Сквері Пам'яті - блокпост №1" вшановуємо Захисників Вітчизни"
і фото того найпершого блокпосту, нині меморіалу.
А ти його пам'ятаєш ще тим, яким був він одного літнього дня чотирнадцятого року.
І це було учора.
І такі опіки - на кожному кілометрі.
Хіба ж так можна?
Болить, зараза.
Сильно болить.
Заснути не можу, так болить...
фото Ярослав Золотой
меморіал - теж його ідея, його дітище, його фантомний біль
-
Дратує.
Їдеш повз Слов'янськ, зирк - туристи. Мотоциклетна колона. Спинились, похапали хотдоги, жеруть, регочуть. Дратує. Думаєш - чудіки, війна ж, що ви регочете?
Озирнешся - а яка ж війна? Слов'янськ не бачив війни вже сім років. Покотилась війна далі, давно й упевнено.
Все одно дратує. Хочеться підійти до тих мотоциклетних, з хотдогами в руках, і стиха сказати:
- А в цьому павільйончику складали трупи сепарів. І вони довго потім смерділи. Бо розібрати й поховати їх було трохи ніколи.
І подивитись на реакцію.
І аж засоромишся своїх думок. Ну, чого ти? Йде нормальне життя. Нормальні туристи. Ну, нехай тріщать свої хотдоги і своїми моторами. Насправді це чудово, що тут сім років як нема війни. А коли вона почалась - ці мотоциклетні ще ходили до школи.
Дратує безліч військових змагань в зоні ООС.
Дратує й смішить. Які в біса змагання? Зона ООС, між іншим - це фронт. Чого ото ви по спортзалах і футбольних полях? А воювати хто буде, я, чоль?
Насправді це абсолютно прекрасно, що військові ганяють у футбол, борються в боротьбу, тренувальні стрільби опять же. Це означає, що мають час, мають натхнення, і зампорос галочку поставить (їх знову переназвали, забула як, втім, замполіт і є замполітом)
Дратують повні кафе в Бахмуті.
Хочеться підійти і мрачно сказати:
- А коли ви дременули з цього міста, і воно було вимершим, здавалось геть порожнім, то я тут бігала, шукала де перекусити між виїздами на передову. Та жеріть вже, не бійтесь. Я сьогодні не голодна.
і, реготнувши, хвацько скочити на коня й махнути шаблюкою.
Але насправді милуєшся тим, як розквітло місто Бахмут, яким воно стало сучасним, європейським, як добре, що багато молоді в кафе. І коня я не маю, опять же.
Дратують навіть оті дороги, що проклали на фронті. Сучасні якісні дороги. Буває, задрімаєш в машині, а внутрішній секундомер не спить, а годинник, вмонтований роками, що промайнули на цих дорогах, спрацьовує. І в потрібний момент аж підкинешся, ладен галасувати:
- Обережно, тут зараз буде яма!
А нема ями. І інших ям та ямищ, які взнавав ти вже в обличчя, немає. Заасфальтували, падлюки. І що мені робити з фантомним болем у сідницях? Від колишніх стрибків по тих ямах.
Насправді це ж чудово, що є тепер дороги. Економія шалена, і палива, і часу, і ремонтів машин.
Так що ж тебе дратує, коли все насправді і нормально?
Не знаю.
Дратує час, що пролетів на цих дорогах і фронтах, а ти і не помітила. Фантомний біль війни тебе дратує. І розуміння, що боліти тепер тобі усе життя, що залишилось.
А ще буває опік.
Пост у фейсбуці: "В середу 13 жовтня о 12-й годині в "Сквері Пам'яті - блокпост №1" вшановуємо Захисників Вітчизни"
і фото того найпершого блокпосту, нині меморіалу.
А ти його пам'ятаєш ще тим, яким був він одного літнього дня чотирнадцятого року.
І це було учора.
І такі опіки - на кожному кілометрі.
Хіба ж так можна?
Болить, зараза.
Сильно болить.
Заснути не можу, так болить...
фото Ярослав Золотой
меморіал - теж його ідея, його дітище, його фантомний біль
-