![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Коли ми дивимось голівудські фільми - іноді дивуємось. Чому б про оце не змовчати? Навіщо хепі-енд через катарсис? Навіщо зізнання? Невже не простіше було змовчати, ніхто б же і не взнав, живи собі далі...
Все просто. Я поясню.
Ніщо із пережитого нами не проходить бесслідно. Все, що сталось, накладає відбиток на все життя. Так, Васю, ота синя чашка, мамина улюблена, яку ти розбив, а сказав мамі, що то кішка хвостиком махнула - відбиток на усе життя. Скажи мамі це перед її смертю, втім, вона й так знала.
Так, Таню. Ота улюблена лялька, яку ти подарувала подрузі, бо дуже хотіла бути на її дні народження, а подарунка не мала - та лялька й досі приходить до тебе в снах. Ти її тоді зрадила, ляльку. Віддала за радість мати дві години свята і шматочок торта. І провину цю ти нестимеш все життя.
Насправді Танею звали ляльку.
Сниться і досі, так, насправді.
Та ладно, це дрібниці, чашки і ляльки. Ми ж не на сповіді. А отой вчитель, що лапав тебе за дитячі твої колінця - він так і лишився працювати в школі. Ти виросла, а він лапав дівчаток і далі. Ти й досі пам'ятаєш ті масні дотики, але ти тоді промовчала й нікому не сказала, бо соромно - і із-за цього, саме із-за цього інші дівчатка теж запам'ятали ті дотики. Вони вже бабусі, ті дівчатка, але дотики гидких рук вони і досі пам'ятають, це точно. І сталось це із-за тебе, бо ти не сказала.
Насправді про вчителя сказала.
Хороша була в мене мама, такій можна було сказати це навіть тоді, в країні, якої вже й на карті давно немає, але страшна пам'ять про неї лишилась.
Вчителя звільнили. Але скільки таких вчителів було у кожної в житті, тих гуру в науці - мовчи, бо про таке казати соромно.
У кожної.
Часом у кожного.
А я не пам'ятаю тих дотиків. Факт пам'ятаю. А гидке відчуття змазалось. Нема гидкого відчуття. Бо Я СКАЗАЛА. І мама одразу стала такою страшною на обличчі. І з тим обличчям сказала мені:
-Я розберусь.
А тато потім:
-Ти правильно зробила, що сказала.
Бо потім був ще один вчитель і з ним вже розібрався тато.
А потім був ще один зав відділу. І з ним вже розібрався твій начальник, мудра людина.
От пощастило, правда? Завжди у мене був хтось, кому розкажеш про гидотні приставання, і вони розберуться. І приберуть ту людину з твого життя. А може, й покарають.
Як вирощується власна гідність?
А саме так. Все просто. Ти розказала - за тебе стали стіною. Горою. Чи ще як вийшло.
А коли не стали???
А коли не маєш таких, щоб стали стіною за тебе?
... Нам було дуже важко написати попередній пост.
NOLI ME TANGERE
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/4486905331370133
Ми очікували відер гівна, баняків бруду. Це було чимось обов'язковим, ми що ж, не знаємо, чи ми не читали подібні зізнання жінок у тому, що їм причинили бруд? Чи ми не бачили, скільки бруду на них лилось вже після всього?
Коли я виступала за спаплюжених жінок в одному підрозділі нашої армії - цей бруд лився й там. Я обіцяла підтримку тим жінкам, я обіцяла, що не дамо образити - але мало хто з них наважився зізнатись відкрито в тій чи іншій брутальності, вчиненій стосовно них. І в нас були зв'язані руки. Командира, який гидко поводився з жінками (та й з чоловіками, але з жінками він був особливо безкарним) - його просто звільнили. Чого нам було варто, аби його звільнили, це окрема розмова.
Але потім, за пару років одна з жінок все ж змогла наважитись. Вона подала таки позов на цього командира. І в суді свідчили всі постраждалі. І було присуджено три роки.
... але умовно.
Він вже був не в армії, пройшло два роки, що ж.
От така біда.
А якби вони наважились говорити ще тоді - був би реальний строк. Було б реальне покарання.
Все ж честь і хвала тій, що наважилась, і тим, хто свідчив. Бо образа, паплюження твоєї честі, гідності твого тіла й душі - вона не проходить ані за пару років. Вона взагалі лишається на все життя.
Коли я дала пост про харасмент - я очікувала чого завгодно. Я була готовою відстоювати честь та гідність. Я вже зарані гострила ікла на тих, хто прийде й скаже - самавинувата.
Але я не очікувала такої абсолютної підтримки.
В коментах, в репостах - лише підтримка. Пара-тройка розумак прийшли пофілософствувати, хтось взагалі хотів вдягнути всіх жінок у хустинки, хтось, підозрюю, у хіджаб, чадру, паранджу - але вони виглядали так смішно, що товариство у коментах просто реготало над ними.
-Невже ми дійсно прокинулись в іншому світі? - спитала я в самої себе.
Ні. Нам ще іти і йти до того світу, де жінка зможе сказати, не боючись нічого:
-Він посмів мене образити. Він посмів торкнутись мого тіла без мого дозволу.
І за неї постане стіною суспільство.
Де дівчинка прийде до мами і відкрито скаже:
-Я не піду більше до того тренера. Він трогає мене в таких місцях, які у мене є інтимні, ти мене вчила, що ці місця ніхто не мусить мацати, мамо.
Де хлопчик скаже таткові:
-Я зустрів дядька, який схопив мене за попу. Знайди і покарай його, тату.
І ніхто. Жодна людина не посміє сказати тому хлопчикові чи дівчинці, що вони самі винуваті, що говорити про це соромно.
Нам ще йти і йти до такого світу.
Але...
Але вчорашня абсолютна підтримка нашої історії NOLI ME TANGERE
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/4486905331370133
показала, що світ таки змінюється.
Що всі ті жінки, які пройшли через свої коридори бруду (сама винувата, а шо такого, а чо ти згадуєш через двадцять років, та ти все вигадала) - недарма йшли. Недарма говорили. Недарма згадували про ті чи інші паплюження їх тіл та душ.
Я даю цитатою слова моєї доньки:
"Дякую за підтримку в коментарях і приваті. Друзі, я не знала, що нас так багато! Я боялась оприлюднювати все це. А такого страху не мусить бути.
Дякую сім’ї, що виховала мене гідно. І дякую тим мудакам, що не приховують своєї суті - вас так легше вирахувати. Ми сильніші, ніж ви думаєте."
Так написати може лише чиста та гідна людина.
І честь та гідність вихваоти просто - досить дати зрозуміти людині, що вона має та навіть мусить КАЗАТИ, хто її образив - і що за неї завжди стануть стіною. Людина, навіть маленька - особливо маленька - мусить знати, що в неї завжди є команда, яка прийде на допомогу.
І ми дійсно сильніші, ніж гадаємо.
І світ таки стиха, повільно - але неухильно змінюється.
Дякуємо тим, хто першими це пройшов. Вони відкрили шлях іншим.
Дякуємо вам усім за розуміння й підтримку.
Бо світ - він мусить бути таким, яким ми його зробимо. Хоча б для наших маленьких, що зараз підростають. Що ще не народились. Для тих, хто тільки прийде у цей світ.
Нормальний, світлий світ без страху, з надією на розуміння кожного. Без звинувачення у провині, якої людина не здійснювала.
Коли ми дивимось голівудські фільми - іноді дивуємось. Чому б про оце не змовчати? Навіщо хепі-енд через катарсис? Навіщо зізнання? Невже не простіше було змовчати, ніхто б же і не взнав, живи собі далі...
Все просто. Я поясню.
Ніщо із пережитого нами не проходить бесслідно. Все, що сталось, накладає відбиток на все життя. Так, Васю, ота синя чашка, мамина улюблена, яку ти розбив, а сказав мамі, що то кішка хвостиком махнула - відбиток на усе життя. Скажи мамі це перед її смертю, втім, вона й так знала.
Так, Таню. Ота улюблена лялька, яку ти подарувала подрузі, бо дуже хотіла бути на її дні народження, а подарунка не мала - та лялька й досі приходить до тебе в снах. Ти її тоді зрадила, ляльку. Віддала за радість мати дві години свята і шматочок торта. І провину цю ти нестимеш все життя.
Насправді Танею звали ляльку.
Сниться і досі, так, насправді.
Та ладно, це дрібниці, чашки і ляльки. Ми ж не на сповіді. А отой вчитель, що лапав тебе за дитячі твої колінця - він так і лишився працювати в школі. Ти виросла, а він лапав дівчаток і далі. Ти й досі пам'ятаєш ті масні дотики, але ти тоді промовчала й нікому не сказала, бо соромно - і із-за цього, саме із-за цього інші дівчатка теж запам'ятали ті дотики. Вони вже бабусі, ті дівчатка, але дотики гидких рук вони і досі пам'ятають, це точно. І сталось це із-за тебе, бо ти не сказала.
Насправді про вчителя сказала.
Хороша була в мене мама, такій можна було сказати це навіть тоді, в країні, якої вже й на карті давно немає, але страшна пам'ять про неї лишилась.
Вчителя звільнили. Але скільки таких вчителів було у кожної в житті, тих гуру в науці - мовчи, бо про таке казати соромно.
У кожної.
Часом у кожного.
А я не пам'ятаю тих дотиків. Факт пам'ятаю. А гидке відчуття змазалось. Нема гидкого відчуття. Бо Я СКАЗАЛА. І мама одразу стала такою страшною на обличчі. І з тим обличчям сказала мені:
-Я розберусь.
А тато потім:
-Ти правильно зробила, що сказала.
Бо потім був ще один вчитель і з ним вже розібрався тато.
А потім був ще один зав відділу. І з ним вже розібрався твій начальник, мудра людина.
От пощастило, правда? Завжди у мене був хтось, кому розкажеш про гидотні приставання, і вони розберуться. І приберуть ту людину з твого життя. А може, й покарають.
Як вирощується власна гідність?
А саме так. Все просто. Ти розказала - за тебе стали стіною. Горою. Чи ще як вийшло.
А коли не стали???
А коли не маєш таких, щоб стали стіною за тебе?
... Нам було дуже важко написати попередній пост.
NOLI ME TANGERE
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/4486905331370133
Ми очікували відер гівна, баняків бруду. Це було чимось обов'язковим, ми що ж, не знаємо, чи ми не читали подібні зізнання жінок у тому, що їм причинили бруд? Чи ми не бачили, скільки бруду на них лилось вже після всього?
Коли я виступала за спаплюжених жінок в одному підрозділі нашої армії - цей бруд лився й там. Я обіцяла підтримку тим жінкам, я обіцяла, що не дамо образити - але мало хто з них наважився зізнатись відкрито в тій чи іншій брутальності, вчиненій стосовно них. І в нас були зв'язані руки. Командира, який гидко поводився з жінками (та й з чоловіками, але з жінками він був особливо безкарним) - його просто звільнили. Чого нам було варто, аби його звільнили, це окрема розмова.
Але потім, за пару років одна з жінок все ж змогла наважитись. Вона подала таки позов на цього командира. І в суді свідчили всі постраждалі. І було присуджено три роки.
... але умовно.
Він вже був не в армії, пройшло два роки, що ж.
От така біда.
А якби вони наважились говорити ще тоді - був би реальний строк. Було б реальне покарання.
Все ж честь і хвала тій, що наважилась, і тим, хто свідчив. Бо образа, паплюження твоєї честі, гідності твого тіла й душі - вона не проходить ані за пару років. Вона взагалі лишається на все життя.
Коли я дала пост про харасмент - я очікувала чого завгодно. Я була готовою відстоювати честь та гідність. Я вже зарані гострила ікла на тих, хто прийде й скаже - самавинувата.
Але я не очікувала такої абсолютної підтримки.
В коментах, в репостах - лише підтримка. Пара-тройка розумак прийшли пофілософствувати, хтось взагалі хотів вдягнути всіх жінок у хустинки, хтось, підозрюю, у хіджаб, чадру, паранджу - але вони виглядали так смішно, що товариство у коментах просто реготало над ними.
-Невже ми дійсно прокинулись в іншому світі? - спитала я в самої себе.
Ні. Нам ще іти і йти до того світу, де жінка зможе сказати, не боючись нічого:
-Він посмів мене образити. Він посмів торкнутись мого тіла без мого дозволу.
І за неї постане стіною суспільство.
Де дівчинка прийде до мами і відкрито скаже:
-Я не піду більше до того тренера. Він трогає мене в таких місцях, які у мене є інтимні, ти мене вчила, що ці місця ніхто не мусить мацати, мамо.
Де хлопчик скаже таткові:
-Я зустрів дядька, який схопив мене за попу. Знайди і покарай його, тату.
І ніхто. Жодна людина не посміє сказати тому хлопчикові чи дівчинці, що вони самі винуваті, що говорити про це соромно.
Нам ще йти і йти до такого світу.
Але...
Але вчорашня абсолютна підтримка нашої історії NOLI ME TANGERE
https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/4486905331370133
показала, що світ таки змінюється.
Що всі ті жінки, які пройшли через свої коридори бруду (сама винувата, а шо такого, а чо ти згадуєш через двадцять років, та ти все вигадала) - недарма йшли. Недарма говорили. Недарма згадували про ті чи інші паплюження їх тіл та душ.
Я даю цитатою слова моєї доньки:
"Дякую за підтримку в коментарях і приваті. Друзі, я не знала, що нас так багато! Я боялась оприлюднювати все це. А такого страху не мусить бути.
Дякую сім’ї, що виховала мене гідно. І дякую тим мудакам, що не приховують своєї суті - вас так легше вирахувати. Ми сильніші, ніж ви думаєте."
Так написати може лише чиста та гідна людина.
І честь та гідність вихваоти просто - досить дати зрозуміти людині, що вона має та навіть мусить КАЗАТИ, хто її образив - і що за неї завжди стануть стіною. Людина, навіть маленька - особливо маленька - мусить знати, що в неї завжди є команда, яка прийде на допомогу.
І ми дійсно сильніші, ніж гадаємо.
І світ таки стиха, повільно - але неухильно змінюється.
Дякуємо тим, хто першими це пройшов. Вони відкрили шлях іншим.
Дякуємо вам усім за розуміння й підтримку.
Бо світ - він мусить бути таким, яким ми його зробимо. Хоча б для наших маленьких, що зараз підростають. Що ще не народились. Для тих, хто тільки прийде у цей світ.
Нормальний, світлий світ без страху, з надією на розуміння кожного. Без звинувачення у провині, якої людина не здійснювала.
no subject
Date: 2021-10-02 04:46 am (UTC)