Diana Makarova · NOLI ME TANGERE
Oct. 1st, 2021 07:29 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalan- Ви хочете писати цей пост? – спитались в мене юристи.
- Ні. – відповіла я. – Я не хочу його писати. Моя б воля, я б взагалі про це не писала. Але я мушу. Ця історія вже стосується не лише нас.
Була колись в інтернеті акція «Я не боюсь сказати». Можна по-різному ставитись до цієї акції, але вона прорвала греблю мовчання, замовчування, затаювання того, що носить в собі майже кожна жінка.
Насилля.
Харасмент.
… «Харасмент (від англ. «harassment» — переслідування, домагання) — форма дискримінації, яка включає будь-яку небажану та настирливу фізичну і словесну поведінку, що ображає або принижує людину або порушує недоторканність її приватного життя»…
http://a-z-gender.net/ua/xarasment.html
І майже кожна жінка, проговорюючи події п’ятирічної, десятирічної, тридцятирічної давності, відчувала в собі неможливість проговорити це вголос. І майже кожна зізнавалась, як насилля над її власним тілом, над душею, змінило її, поставивши чорну незмивну пляму. І кожна зізнавалась, як важко про все це говорити навіть через роки. Тому що кожна, проговоривши нарешті те, що зламало її назавжди і непоправно – отримала у свою адресу пакет звичайної реакції:
- Сама винувата!
- Вона спровокувала!
- Сиділа б вдома, нічого б не було!
- Сука не схоче, кобель не вскоче!
І кожна, вже навіть через роки, пройшла через всю ту багнюку, яку на неї вилили ЗАРАЗ.
- Чому я почуваюсь так, неначе увесь час виправдовуюсь? – питає моя донька.
Моя донька – сучасна тридцятирічна жінка, яка живе у сучасній європейській державі. Виховуючи своїх дітей, ми вітали сучасне ставлення до одягу, ставлення до свого тіла – ти маєш право любити своє тіло, ти можеш пишатись ним, ти не повинна його соромитись.
Моя донька знімається у фотосесіях з юності. Це були фотосесії професійні й любительські, більш вдалі і менш. Моя донька не стала професійною моделлю. Вона обрала для себе інший шлях. Але ми всі пишаємось її фотосесіями і чекаємо на наступні.
- Вааааау… - каже інтернет, коли ми показуємо чергові фото Санді.
- Чому я почуваюсь так, неначе увесь час виправдовуюсь? – питається зараз вона.
Я мовчу. Я знаю це відчуття. Воно йде зі мною все життя, хоча єдина фотосесія, в якій би я зараз знялась – «Та, що була прекрасною Діаною». Але я все пам’ятаю.
- Чого ти їдеш попутками? Ти ж провокуєш, а водії бувають всякі.
- Автобуси не ходять. У мене діти у лікарні.
- Найми машину. Або сиди вдома. Не помруть твої діти.
(дев’яності-нульові)
- Чому коротка спідниця? А потім ображаєшся, що тобі свистять вслід.
(той же час)
- Ну, що ти хочеш? Ти і так красива, а ще нафарбувалась. Канєшна, будуть приставати. От чого ти накрасилась?
(дев’яності-нульові)
- Ти? Вдягнула? Брючний? Костюм? Ти що, не знаєш, що таке носять тільки проститутки?
(совдепія)
І я виправдовуюсь. Я все життя неначе виправдовуюсь.
У мене дві доньки. Я хочу, щоб вони жили в країні, де жінка не мусить виправдовуватись за те, що вона красива (або не надто красива, за це винуватять теж), за те, що вона вдягнула спідничку вище колін, за те, що вона має юне прекрасне тіло, яке треба ховати, ховати, бо самавинуватаспровокуваласиділабвдоманічогобнебуло…
Я вчу їх – СМІТИ.
Я не хочу, щоб вони виправдовувались, не маючи провини. Я вчу їх гордо нести себе по життю, незважаючи на оце совдепівське "самавинувата", «суканесхочекобельнескоче». Я вчу їх пишатись своїм розумом і гідністю, своїм тілом і своєю зовнішністю.
Моя молодша донька знімається у фотосесіях з 19-ти років і кожен митець-фотограф НІКОЛИ не посмів скористатись її тілом як інструментом для задоволення своєї похоті. Але я пам’ятаю все, що чула в своєму житті. І кожну фотосесію я підстраховую. Моя донька завжди повідомляє, де вона перебуває, у нас завжди наготові група підтримки для захисту, раптом що.
Раптом що?
… нещодавно до моєї доньки звернувся художник.
Звернувся у фейсбуці, він запропонував їй бути моделлю для майбутньої картини чи навіть скульптури. Так, можливо, оголене тіло. Це мистецтво.
Першим чином ми погуглили ім’я художника.
Художник має світове ім’я, поважний віком і своїми соціальними справами. Художник цей був майданівцем, він був знайомий з Сергієм Нігояном, а це мимоволі вводило його в поняття – свій.
- Мамо, не пиши про фронт. Це може виглядати спекуляцією. – каже моя донька. – Я ж не служила на фронті, я просто там буваю волонтером.
Вісім років вона там буває волонтером. Просто волонтером. Але вісім років. До того – Майдан, кожного дня. Майдан і фронт розвинули в нас поняття – свій. Поняття СВІЙ – це сильно. Ми обидві знаємо це відчуття на підсвідомому рівні.
Нам з донькою сняться однакові сни. Ми прокидаємось від вибуху мін, ми знову біжимо по тій посадці, де свистять кулі, ми знову на промці, де бій, а ми тут вляпались, приперлись, ми поруч з бійцями, ми шукаємо, де сховатись, доки скінчиться бій. Ми розуміємо, що ми тут зайві, цивільні незахищені люди, але що робити, коли так сталось, ми вже тут. Тому мусимо не заважати і мусимо вижити.
Моя донька завжди зі мною поруч в такі моменти. Я разом з нею пережила найстрашніші моменти війни і Майдану. Моя донька вже давно не просто моя донька, а співзасновник Ф.О.Н.Д.у, бойовий товариш найнебезпечніших фронтових рейсів, хоробре сердечко, я знаю, як вона поводить себе в час небезпеки, знаю, де і в чому можу опертись на її дивовижний спокій.
Цей спокій – підсвідомий вибір з трьох можливих варіантів «бий, біжи, замри». Ми обираємо - замри. Оціни обстановку. А потім обери шлях.
Доню моя, мій бойовий товаришу, я не можу не писати про фронт і про Майдан. Ці події змінили нас назавжди, і це вже не оминеш, як би ти не хотів. Нам сняться однакові сни, ми змінились за ці вісім років однаково. Ми разом аналізуємо свій стан і бачимо, що найстрашніші наші сни – про можливий полон.
Ми не були в полоні, свят-свят-свят, але ми достатньо працювали в справах полонених, ми давно розуміємо, що в полоні, під арештом – ти в першу чергу не владен над своїм тілом. Ти жертва. З тобою зможуть зробити що завгодно. Ми достатньо працювали з бєларуським кейсом, ми точно знаємо, що можуть зробити з тобою ТАМ, ДЕ ТИ НЕВЛАДНИЙ НАД СВОЇМ ТІЛОМ…
І це найстрашніше. Мабуть, саме тому за ці вісім років ми змінюємо свою поведінку, сахаючись від можливих дотиків чужих людей.
Ми легко обіймаємо на фронті наших вояків. Ми бачимо, як легко вони обіймаються між собою. Ці обійми – про поділ силою. Це знак – ти не один, хлопче, дівчино. Поруч свої.
Ми повертаємось в тил, ми їдемо в маршрутці, поруч хтось сідає – ми відсунемось, ми втиснемось в сидіння і стінку. Ми не дозволимо торкатись себе чужим, незнайомим людям.
NOLI ME TANGERE
Не торкайся мене!
Не смій торкатись мого тіла.
Це – лише з мого дозволу.
Це так фізіологічно, що, коли я бачу у фейсбуці пост «Кожен хоче обійм!» - я здригаюсь і шепочу:
- Не кожен… Ні, не кожен…
І це нормально. Це може бути в кожного, якщо навіть людина не пройшла через певні стреси, і ти завжди повинен зважати на цю невидиму, але важливу табличку «NOLI ME TANGERE»
Не торкайся людини, коли вона того не хоче.
Тому все треба обговорити, проставити жирні маркери. І, коли художник почав домовлятись з Санді про перші години роботи – вона ці жирні маркери чітко розставила:
- модель для картини і (можливо) скульптури працює безкоштовно
- модель не оплачує папір, фарбу і холст
- модель не претендує на витвір мистецтва
- робота відбувається в студії
- від можливої вечері модель відмовляється, від алкоголю теж
- жодного інтима
- не торкайтесь мене! Доторки категорично заборонені.
На всі ці умови художник з всесвітнім іменем згодився.
Перша (і єдина) сесія відбулась в художній майстерні. Санді одразу попередила, що внизу на неї чекає група товаришів. Одразу може виникнути питання – чому?
Тому, що ми вісім років працюємо в небезпечних ситуаціях, а це накладає відбиток на модель поведінки. Ми до магазину не вийдемо, щоб не кинути одне одному маячок. Коли людина з Ф.О.Н.Д.у їде кудись у справах – контрольний дзвінок і маяк, де людина зараз перебуває, обов'язковий. Це неможливо пояснити, а якщо треба пояснювати – то не треба пояснювати.
Перші двадцять хвилин сесії пішли на обговорення, вже усно, умов створення картини. Все те саме – ні, алкоголю не треба, дякую, я дуже рідко вживаю алкоголь. Ні, доторкатись не можна.
- А скульпторы так и работают, я должен знать фактуру тела.
- Ні. Тоді питання про скульптуру відкладемо на потім. Поки що мова йде про картину.
NOLI ME TANGERE
Почалась робота. Художник намалював кілька начерків. Увесь час він пив. Далі почав справляти враження неадекватності. Почався класичний харасмент.
- Ты что, недотрогу из себя корчишь?
- Ты вот пришла, такая красивая, и что мне делать?
- А модели всегда разрешают себя трогать. Одна девушка, ей было 19 лет, не позволила себя трогать, так она и пошла, и картину я рисовать не стал.
- Ты же сказала, что не замужем.
(тобто – незаміжніх моделей лапати можна)
- Я никогда не рисую замужних натурщиц.
- А кто тебя ждет внизу?
З ситуації треба було виходити, сесію малювання потрібно було згортати. Санді гаркнула на простягнені до неї руки. У відповідь прозвучало ображене:
- Ты обидела художника.
Художника образити може кожен, ми в курсі. Але з усіх цих фраз Санді (і згодом усіх нас) вразила найбільше наступна:
- Я никогда не рисую девушек, которых рисовали другие художники. Это испорченный продукт.
ПРОДУКТ
Оце ставлення до жінки все пояснює. Ви продукт, жінки, ви зрозуміли?
Моя донька володіла ситуацією і змогла справитись з нею. Вона спинила похотливі руки, перервала сесію, вийшовши за двері, заблокувала видатного митця в телефоні – і розповіла про харасмент, вже перебуваючи в машині з друзями.
Далі ми звернулись до юристів.
… Ми не збираємось викликати співчуття чи вимагати прилюдних вибачень від винуватця харасменту.
Санді – доросла жінка, вона з ситуацією справилась, не допустила наруги над своїм тілом. Але оці дві фрази:
- А модели всегда разрешают себя трогать. Одна девушка, ей было 19 лет, не позволила себя трогать, так она и пошла, и картину я рисовать не стал.
- Я никогда не рисую девушек, которых рисовали другие художники. Это испорченный продукт.
Ці дві фрази насторожують.
Ви лишень уявіть ситуацію – ти все обговорила, але твої слова, як виявляється, проігнорували, ти роздягнена, перебуваєш наодинці з неадекватним збудженим митцем. Не кожна жінка зможе притомно діяти в такій обстановці.
Ти продукт, жінко.
Дівчино – ти продукт, не більше.
… - Ви хочете писати цей пост? – спитались в мене юристи.
- Ні. – відповіла я. – Я не хочу його писати. Моя б воля, я б взагалі про це не писала. Але я мушу. Ця історія вже стосується не лише нас.
Ця історія стосується не лише нас. Бо розказати про те, що сталось з тобою років двадцять тому – це страшно. Але безмежно страшно, коли це сталось ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ. Ми розуміємо жінок – сучасних європейських жінок, що мали насилля чи грубе схиляння до статевих відносин – і промовчали.
Це соромно.
Це гидко.
Це страшно.
Бо ти ніколи не знаєш, підтримають тебе чи обіллють багном. Ти ніколи не знаєш, повірять тобі чи сексуальному збоченцю. І дуже важливо, щоб поруч з тобою у цей час були люди, які вірять тобі, знають тебе і не полишать без підтримки.
Цим постом я борюсь не лише за свою доньку, за її честь. Я борюсь за свого фронтового і майданівського товариша, за члена моєї команди, співзасновника нашого волонтерського Ф.О.Н.Д.а. За моє хоробре сердечко – Санді.
Ми не мовчимо.
Ми розуміємо, які відра багна виллються на нас одразу після публікації цього посту.
- Та він же герой Євромайдану!
- Так, але це не звільняє від необхідності бути людиною, а не похотливим звіром.
- Та він же допомагає хворим людям, він же благодійник.
- Так, але це не звільняє від необхідності НЕ СТАВИТИСЬ до жінки як до продукту, в тому числі і твоєї похоті.
- Та він же всесвітньовідомий митець!
- Так, саме тому Санді йшла на сесію малювання спокійно. Саме тому що ми погуглили і побачили лише хорошу інформацію в адресу цього художника.
… я думаю про наступну дівчину, яка отримає запрошення від якогось митця. Я думаю про неї, можливо, юну, яка не буде мати сили моєї дорослої доньки, і, паралізована страхом, згодиться на все, що пропонує їй чоловік, в студії, де лише двоє – художник і його модель. Модель роздягнена. Художник вже неадекватний від збудження. Я думаю про ту дівчину, в якої, можливо, не буде сім’ї, команди і друзів, які зможуть її захистити. Вислухати її по всьому. Назвати прилюдно ім’я, незважаючи на його регалії та заслуги. Я думаю про чорну пляму, яка лишиться з тією дівчиною назавжди. І, можливо, років через двадцять та дівчина зізнається у всьому.
Але чи не буде це пізно?
Тому що:
- Та всі так роблять!
- Та он один художник так робив, йому нічого не було, жінки потім мовчать, отже, й мені можна.
- Та он один професор так робив, і йому нічого за це не було.
- Та он один режисер так робив, та он один актор так робив, та он один начальник так робив……….
- І кожному з них нічого за це не було.
Ми добре знаємо, що нині живемо у країні, де жінка ще лишається незахищеною, і юридично, і соціально.
Я прожила життя. Я маю онуків.
І якщо, йдучи на війну, я думаю про тих, хто зараз там – але ще й про моїх онуків, живих і ненароджених, про їх захист. То й зараз, розповідаючи вам цю мерзотну історію, я думаю ще й про свою онуку. Зараз вона маленька. Але мені конче потрібно, аби вона жила в країні, де:
Не можна чіпати тіло жінки, доки вона не дасть на те дозволу!
Не можна здійснювати наруги над тілом чи душею жінки (чоловіка теж, до речі)
Де жінка НЕ ПРОДУКТ.
Цікавить думка з цього приводу художника Boris Yeghiazaryan
прим.
скріни переписки в нас збережені
Свідки теж є.
Текст узгоджено з моєю донькою, нашою сім'єю, співзасновниками Ф.О.Н.Д.а і юристами.
Репост дозволено і навіть необхідно. Ми всі зараз потребуємо вашої підтримки.
-
- Ні. – відповіла я. – Я не хочу його писати. Моя б воля, я б взагалі про це не писала. Але я мушу. Ця історія вже стосується не лише нас.
Була колись в інтернеті акція «Я не боюсь сказати». Можна по-різному ставитись до цієї акції, але вона прорвала греблю мовчання, замовчування, затаювання того, що носить в собі майже кожна жінка.
Насилля.
Харасмент.
… «Харасмент (від англ. «harassment» — переслідування, домагання) — форма дискримінації, яка включає будь-яку небажану та настирливу фізичну і словесну поведінку, що ображає або принижує людину або порушує недоторканність її приватного життя»…
http://a-z-gender.net/ua/xarasment.html
І майже кожна жінка, проговорюючи події п’ятирічної, десятирічної, тридцятирічної давності, відчувала в собі неможливість проговорити це вголос. І майже кожна зізнавалась, як насилля над її власним тілом, над душею, змінило її, поставивши чорну незмивну пляму. І кожна зізнавалась, як важко про все це говорити навіть через роки. Тому що кожна, проговоривши нарешті те, що зламало її назавжди і непоправно – отримала у свою адресу пакет звичайної реакції:
- Сама винувата!
- Вона спровокувала!
- Сиділа б вдома, нічого б не було!
- Сука не схоче, кобель не вскоче!
І кожна, вже навіть через роки, пройшла через всю ту багнюку, яку на неї вилили ЗАРАЗ.
- Чому я почуваюсь так, неначе увесь час виправдовуюсь? – питає моя донька.
Моя донька – сучасна тридцятирічна жінка, яка живе у сучасній європейській державі. Виховуючи своїх дітей, ми вітали сучасне ставлення до одягу, ставлення до свого тіла – ти маєш право любити своє тіло, ти можеш пишатись ним, ти не повинна його соромитись.
Моя донька знімається у фотосесіях з юності. Це були фотосесії професійні й любительські, більш вдалі і менш. Моя донька не стала професійною моделлю. Вона обрала для себе інший шлях. Але ми всі пишаємось її фотосесіями і чекаємо на наступні.
- Вааааау… - каже інтернет, коли ми показуємо чергові фото Санді.
- Чому я почуваюсь так, неначе увесь час виправдовуюсь? – питається зараз вона.
Я мовчу. Я знаю це відчуття. Воно йде зі мною все життя, хоча єдина фотосесія, в якій би я зараз знялась – «Та, що була прекрасною Діаною». Але я все пам’ятаю.
- Чого ти їдеш попутками? Ти ж провокуєш, а водії бувають всякі.
- Автобуси не ходять. У мене діти у лікарні.
- Найми машину. Або сиди вдома. Не помруть твої діти.
(дев’яності-нульові)
- Чому коротка спідниця? А потім ображаєшся, що тобі свистять вслід.
(той же час)
- Ну, що ти хочеш? Ти і так красива, а ще нафарбувалась. Канєшна, будуть приставати. От чого ти накрасилась?
(дев’яності-нульові)
- Ти? Вдягнула? Брючний? Костюм? Ти що, не знаєш, що таке носять тільки проститутки?
(совдепія)
І я виправдовуюсь. Я все життя неначе виправдовуюсь.
У мене дві доньки. Я хочу, щоб вони жили в країні, де жінка не мусить виправдовуватись за те, що вона красива (або не надто красива, за це винуватять теж), за те, що вона вдягнула спідничку вище колін, за те, що вона має юне прекрасне тіло, яке треба ховати, ховати, бо самавинуватаспровокуваласиділабвдоманічогобнебуло…
Я вчу їх – СМІТИ.
Я не хочу, щоб вони виправдовувались, не маючи провини. Я вчу їх гордо нести себе по життю, незважаючи на оце совдепівське "самавинувата", «суканесхочекобельнескоче». Я вчу їх пишатись своїм розумом і гідністю, своїм тілом і своєю зовнішністю.
Моя молодша донька знімається у фотосесіях з 19-ти років і кожен митець-фотограф НІКОЛИ не посмів скористатись її тілом як інструментом для задоволення своєї похоті. Але я пам’ятаю все, що чула в своєму житті. І кожну фотосесію я підстраховую. Моя донька завжди повідомляє, де вона перебуває, у нас завжди наготові група підтримки для захисту, раптом що.
Раптом що?
… нещодавно до моєї доньки звернувся художник.
Звернувся у фейсбуці, він запропонував їй бути моделлю для майбутньої картини чи навіть скульптури. Так, можливо, оголене тіло. Це мистецтво.
Першим чином ми погуглили ім’я художника.
Художник має світове ім’я, поважний віком і своїми соціальними справами. Художник цей був майданівцем, він був знайомий з Сергієм Нігояном, а це мимоволі вводило його в поняття – свій.
- Мамо, не пиши про фронт. Це може виглядати спекуляцією. – каже моя донька. – Я ж не служила на фронті, я просто там буваю волонтером.
Вісім років вона там буває волонтером. Просто волонтером. Але вісім років. До того – Майдан, кожного дня. Майдан і фронт розвинули в нас поняття – свій. Поняття СВІЙ – це сильно. Ми обидві знаємо це відчуття на підсвідомому рівні.
Нам з донькою сняться однакові сни. Ми прокидаємось від вибуху мін, ми знову біжимо по тій посадці, де свистять кулі, ми знову на промці, де бій, а ми тут вляпались, приперлись, ми поруч з бійцями, ми шукаємо, де сховатись, доки скінчиться бій. Ми розуміємо, що ми тут зайві, цивільні незахищені люди, але що робити, коли так сталось, ми вже тут. Тому мусимо не заважати і мусимо вижити.
Моя донька завжди зі мною поруч в такі моменти. Я разом з нею пережила найстрашніші моменти війни і Майдану. Моя донька вже давно не просто моя донька, а співзасновник Ф.О.Н.Д.у, бойовий товариш найнебезпечніших фронтових рейсів, хоробре сердечко, я знаю, як вона поводить себе в час небезпеки, знаю, де і в чому можу опертись на її дивовижний спокій.
Цей спокій – підсвідомий вибір з трьох можливих варіантів «бий, біжи, замри». Ми обираємо - замри. Оціни обстановку. А потім обери шлях.
Доню моя, мій бойовий товаришу, я не можу не писати про фронт і про Майдан. Ці події змінили нас назавжди, і це вже не оминеш, як би ти не хотів. Нам сняться однакові сни, ми змінились за ці вісім років однаково. Ми разом аналізуємо свій стан і бачимо, що найстрашніші наші сни – про можливий полон.
Ми не були в полоні, свят-свят-свят, але ми достатньо працювали в справах полонених, ми давно розуміємо, що в полоні, під арештом – ти в першу чергу не владен над своїм тілом. Ти жертва. З тобою зможуть зробити що завгодно. Ми достатньо працювали з бєларуським кейсом, ми точно знаємо, що можуть зробити з тобою ТАМ, ДЕ ТИ НЕВЛАДНИЙ НАД СВОЇМ ТІЛОМ…
І це найстрашніше. Мабуть, саме тому за ці вісім років ми змінюємо свою поведінку, сахаючись від можливих дотиків чужих людей.
Ми легко обіймаємо на фронті наших вояків. Ми бачимо, як легко вони обіймаються між собою. Ці обійми – про поділ силою. Це знак – ти не один, хлопче, дівчино. Поруч свої.
Ми повертаємось в тил, ми їдемо в маршрутці, поруч хтось сідає – ми відсунемось, ми втиснемось в сидіння і стінку. Ми не дозволимо торкатись себе чужим, незнайомим людям.
NOLI ME TANGERE
Не торкайся мене!
Не смій торкатись мого тіла.
Це – лише з мого дозволу.
Це так фізіологічно, що, коли я бачу у фейсбуці пост «Кожен хоче обійм!» - я здригаюсь і шепочу:
- Не кожен… Ні, не кожен…
І це нормально. Це може бути в кожного, якщо навіть людина не пройшла через певні стреси, і ти завжди повинен зважати на цю невидиму, але важливу табличку «NOLI ME TANGERE»
Не торкайся людини, коли вона того не хоче.
Тому все треба обговорити, проставити жирні маркери. І, коли художник почав домовлятись з Санді про перші години роботи – вона ці жирні маркери чітко розставила:
- модель для картини і (можливо) скульптури працює безкоштовно
- модель не оплачує папір, фарбу і холст
- модель не претендує на витвір мистецтва
- робота відбувається в студії
- від можливої вечері модель відмовляється, від алкоголю теж
- жодного інтима
- не торкайтесь мене! Доторки категорично заборонені.
На всі ці умови художник з всесвітнім іменем згодився.
Перша (і єдина) сесія відбулась в художній майстерні. Санді одразу попередила, що внизу на неї чекає група товаришів. Одразу може виникнути питання – чому?
Тому, що ми вісім років працюємо в небезпечних ситуаціях, а це накладає відбиток на модель поведінки. Ми до магазину не вийдемо, щоб не кинути одне одному маячок. Коли людина з Ф.О.Н.Д.у їде кудись у справах – контрольний дзвінок і маяк, де людина зараз перебуває, обов'язковий. Це неможливо пояснити, а якщо треба пояснювати – то не треба пояснювати.
Перші двадцять хвилин сесії пішли на обговорення, вже усно, умов створення картини. Все те саме – ні, алкоголю не треба, дякую, я дуже рідко вживаю алкоголь. Ні, доторкатись не можна.
- А скульпторы так и работают, я должен знать фактуру тела.
- Ні. Тоді питання про скульптуру відкладемо на потім. Поки що мова йде про картину.
NOLI ME TANGERE
Почалась робота. Художник намалював кілька начерків. Увесь час він пив. Далі почав справляти враження неадекватності. Почався класичний харасмент.
- Ты что, недотрогу из себя корчишь?
- Ты вот пришла, такая красивая, и что мне делать?
- А модели всегда разрешают себя трогать. Одна девушка, ей было 19 лет, не позволила себя трогать, так она и пошла, и картину я рисовать не стал.
- Ты же сказала, что не замужем.
(тобто – незаміжніх моделей лапати можна)
- Я никогда не рисую замужних натурщиц.
- А кто тебя ждет внизу?
З ситуації треба було виходити, сесію малювання потрібно було згортати. Санді гаркнула на простягнені до неї руки. У відповідь прозвучало ображене:
- Ты обидела художника.
Художника образити може кожен, ми в курсі. Але з усіх цих фраз Санді (і згодом усіх нас) вразила найбільше наступна:
- Я никогда не рисую девушек, которых рисовали другие художники. Это испорченный продукт.
ПРОДУКТ
Оце ставлення до жінки все пояснює. Ви продукт, жінки, ви зрозуміли?
Моя донька володіла ситуацією і змогла справитись з нею. Вона спинила похотливі руки, перервала сесію, вийшовши за двері, заблокувала видатного митця в телефоні – і розповіла про харасмент, вже перебуваючи в машині з друзями.
Далі ми звернулись до юристів.
… Ми не збираємось викликати співчуття чи вимагати прилюдних вибачень від винуватця харасменту.
Санді – доросла жінка, вона з ситуацією справилась, не допустила наруги над своїм тілом. Але оці дві фрази:
- А модели всегда разрешают себя трогать. Одна девушка, ей было 19 лет, не позволила себя трогать, так она и пошла, и картину я рисовать не стал.
- Я никогда не рисую девушек, которых рисовали другие художники. Это испорченный продукт.
Ці дві фрази насторожують.
Ви лишень уявіть ситуацію – ти все обговорила, але твої слова, як виявляється, проігнорували, ти роздягнена, перебуваєш наодинці з неадекватним збудженим митцем. Не кожна жінка зможе притомно діяти в такій обстановці.
Ти продукт, жінко.
Дівчино – ти продукт, не більше.
… - Ви хочете писати цей пост? – спитались в мене юристи.
- Ні. – відповіла я. – Я не хочу його писати. Моя б воля, я б взагалі про це не писала. Але я мушу. Ця історія вже стосується не лише нас.
Ця історія стосується не лише нас. Бо розказати про те, що сталось з тобою років двадцять тому – це страшно. Але безмежно страшно, коли це сталось ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ. Ми розуміємо жінок – сучасних європейських жінок, що мали насилля чи грубе схиляння до статевих відносин – і промовчали.
Це соромно.
Це гидко.
Це страшно.
Бо ти ніколи не знаєш, підтримають тебе чи обіллють багном. Ти ніколи не знаєш, повірять тобі чи сексуальному збоченцю. І дуже важливо, щоб поруч з тобою у цей час були люди, які вірять тобі, знають тебе і не полишать без підтримки.
Цим постом я борюсь не лише за свою доньку, за її честь. Я борюсь за свого фронтового і майданівського товариша, за члена моєї команди, співзасновника нашого волонтерського Ф.О.Н.Д.а. За моє хоробре сердечко – Санді.
Ми не мовчимо.
Ми розуміємо, які відра багна виллються на нас одразу після публікації цього посту.
- Та він же герой Євромайдану!
- Так, але це не звільняє від необхідності бути людиною, а не похотливим звіром.
- Та він же допомагає хворим людям, він же благодійник.
- Так, але це не звільняє від необхідності НЕ СТАВИТИСЬ до жінки як до продукту, в тому числі і твоєї похоті.
- Та він же всесвітньовідомий митець!
- Так, саме тому Санді йшла на сесію малювання спокійно. Саме тому що ми погуглили і побачили лише хорошу інформацію в адресу цього художника.
… я думаю про наступну дівчину, яка отримає запрошення від якогось митця. Я думаю про неї, можливо, юну, яка не буде мати сили моєї дорослої доньки, і, паралізована страхом, згодиться на все, що пропонує їй чоловік, в студії, де лише двоє – художник і його модель. Модель роздягнена. Художник вже неадекватний від збудження. Я думаю про ту дівчину, в якої, можливо, не буде сім’ї, команди і друзів, які зможуть її захистити. Вислухати її по всьому. Назвати прилюдно ім’я, незважаючи на його регалії та заслуги. Я думаю про чорну пляму, яка лишиться з тією дівчиною назавжди. І, можливо, років через двадцять та дівчина зізнається у всьому.
Але чи не буде це пізно?
Тому що:
- Та всі так роблять!
- Та он один художник так робив, йому нічого не було, жінки потім мовчать, отже, й мені можна.
- Та он один професор так робив, і йому нічого за це не було.
- Та он один режисер так робив, та он один актор так робив, та он один начальник так робив……….
- І кожному з них нічого за це не було.
Ми добре знаємо, що нині живемо у країні, де жінка ще лишається незахищеною, і юридично, і соціально.
Я прожила життя. Я маю онуків.
І якщо, йдучи на війну, я думаю про тих, хто зараз там – але ще й про моїх онуків, живих і ненароджених, про їх захист. То й зараз, розповідаючи вам цю мерзотну історію, я думаю ще й про свою онуку. Зараз вона маленька. Але мені конче потрібно, аби вона жила в країні, де:
Не можна чіпати тіло жінки, доки вона не дасть на те дозволу!
Не можна здійснювати наруги над тілом чи душею жінки (чоловіка теж, до речі)
Де жінка НЕ ПРОДУКТ.
Цікавить думка з цього приводу художника Boris Yeghiazaryan
прим.
скріни переписки в нас збережені
Свідки теж є.
Текст узгоджено з моєю донькою, нашою сім'єю, співзасновниками Ф.О.Н.Д.а і юристами.
Репост дозволено і навіть необхідно. Ми всі зараз потребуємо вашої підтримки.
-