![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
прямо зараз, в ці дні й навіть хвилини, окупанти нищать кримськотатарську еліту, кримську інтелігенцію. Катують, шантажують, дурять, вигадують дикі "статьи", вибивають "зізнання" - все як в їхніх улюблених фільмах про 30-ті (ви ніколи не замислювались, чому руские зняли так багато кіно про це?)
Моя стара, перевірена подруга в розпачі.
Сама ще не очуняла від недуги, і тільки тому не була серед тих півсотні, хто вийшов на вулицю, встав проти катів, твердо знаючи що то - кати, що допомоги чекати незвідки.
Ми сперечаємось.
Вона каже, що півсотні на весь нарід це невимовно мало.
Я киваю їй на московитів: тих вже давно і стільки не збирається. Сама порахуй різницю - скільки мільйонів їх, встаючих з коліна на коліна, та наших, і що наші 50 у стількиж разів коштовніші і вагоміші за їхні 50. Конкретно - без малого в тисячу разів.
Відчай розлито в повітрі.
Від нього нема ін'єкції, щenлення, ліків.
Всі імена в списку - знайомі, а деякі й дорогі серцю.
Не просто імена, а хороші люди, які не підозрюють, які вони великі люди.
Вона каже, що тільки тому не з ними, що не може ходити навіть по домові. Я вірю, це правда.
Але сам я ховаю погляд, хоч і не хотів би того. Мені нема що сказати на захист, і не хочеться захисту, тим більше від старого друга.
Нас стільки ж, скільки було в Чотирнадцятому. Нічого не змінилося. Кращі з нас або в застінках, або в еміграції. Я власноручно відправив в еміграцію багатьох, і деяких, тиснучи руку або обіймаючи, вже знав, відчував, що ніколи не побачу.
"Ти не дивишся в очі, тобі стидно?"
Ні, мені не стидно. Давно я відчув, що за чужі гріхи ніхто не має стидитися. Ця ніби легка, прозора думка тільки тому не охоплює людство, що має зворотню сторону: гордитись, пишатись досягненнями інших так само безглуздо. і без цього виявляється важче, ніж жити із зайвим стидом.
Безсилля? Так.
У вас бувало, що ти на землі, вже не можеш дати відсіч, а тебе продовжують бити? Це прикро, це більно, це слабко. Але не стидно.
Питання не в тому, що ти робив, коли не міг ворухнути і пальцем.
А в тому, що ти зробиш, коли сам будеш на ногах, і коли предмет твоєї ненависті лежатиме на землі.
Коли Крим звільнять, я знаю що я зроблю.
Я на другий же день розцілую всіх, я обниму усіх хто зміг повернутись, посміхнусь зустрічним хто ще повертається - і уїду звідси років на десять.
Може я плистиму на кораблі, може бачитиму акул і китів, а може лежатиму десь на пляжі, тільки не на кримському пляжі.
Мені не можна давати в руки палку, коли мій противник лежатиме переді мною у позі жертви. Краще бути подалі від того, за тисячи верст. Але й жаліти про них не буду. А нежаліти когось краще на відстані.
прямо зараз, в ці дні й навіть хвилини, окупанти нищать кримськотатарську еліту, кримську інтелігенцію. Катують, шантажують, дурять, вигадують дикі "статьи", вибивають "зізнання" - все як в їхніх улюблених фільмах про 30-ті (ви ніколи не замислювались, чому руские зняли так багато кіно про це?)
Моя стара, перевірена подруга в розпачі.
Сама ще не очуняла від недуги, і тільки тому не була серед тих півсотні, хто вийшов на вулицю, встав проти катів, твердо знаючи що то - кати, що допомоги чекати незвідки.
Ми сперечаємось.
Вона каже, що півсотні на весь нарід це невимовно мало.
Я киваю їй на московитів: тих вже давно і стільки не збирається. Сама порахуй різницю - скільки мільйонів їх, встаючих з коліна на коліна, та наших, і що наші 50 у стількиж разів коштовніші і вагоміші за їхні 50. Конкретно - без малого в тисячу разів.
Відчай розлито в повітрі.
Від нього нема ін'єкції, щenлення, ліків.
Всі імена в списку - знайомі, а деякі й дорогі серцю.
Не просто імена, а хороші люди, які не підозрюють, які вони великі люди.
Вона каже, що тільки тому не з ними, що не може ходити навіть по домові. Я вірю, це правда.
Але сам я ховаю погляд, хоч і не хотів би того. Мені нема що сказати на захист, і не хочеться захисту, тим більше від старого друга.
Нас стільки ж, скільки було в Чотирнадцятому. Нічого не змінилося. Кращі з нас або в застінках, або в еміграції. Я власноручно відправив в еміграцію багатьох, і деяких, тиснучи руку або обіймаючи, вже знав, відчував, що ніколи не побачу.
"Ти не дивишся в очі, тобі стидно?"
Ні, мені не стидно. Давно я відчув, що за чужі гріхи ніхто не має стидитися. Ця ніби легка, прозора думка тільки тому не охоплює людство, що має зворотню сторону: гордитись, пишатись досягненнями інших так само безглуздо. і без цього виявляється важче, ніж жити із зайвим стидом.
Безсилля? Так.
У вас бувало, що ти на землі, вже не можеш дати відсіч, а тебе продовжують бити? Це прикро, це більно, це слабко. Але не стидно.
Питання не в тому, що ти робив, коли не міг ворухнути і пальцем.
А в тому, що ти зробиш, коли сам будеш на ногах, і коли предмет твоєї ненависті лежатиме на землі.
Коли Крим звільнять, я знаю що я зроблю.
Я на другий же день розцілую всіх, я обниму усіх хто зміг повернутись, посміхнусь зустрічним хто ще повертається - і уїду звідси років на десять.
Може я плистиму на кораблі, може бачитиму акул і китів, а може лежатиму десь на пляжі, тільки не на кримському пляжі.
Мені не можна давати в руки палку, коли мій противник лежатиме переді мною у позі жертви. Краще бути подалі від того, за тисячи верст. Але й жаліти про них не буду. А нежаліти когось краще на відстані.