![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВладимир Фесенко
Останнє опитування Центру Разумкова (опитано 2019 респондентів, з 29 липня по 4 серпня 2021 року): Довіра до інститутів суспільства та політиків, електоральні орієнтації громадян України (липень-серпень 2021р.) (razumkov.org.ua)
Вже традиційна картина – українці не довіряють абсолютній більшості державних інституцій. Виключення теж традиційне – Збройні сили України, до них додалися Державна служба з надзвичайних ситуацій, Державна прикордонна служба, Національна гвардія України. Що об’єднує ці державні інституції? Це ті, хто нас захищає, і з ким ми не стикаємось в негативному контексті, про кого майже не чуємо поганої інформації. Навколо них не має конфліктів політичних інтересів.
Також вже традиційно більшість українців довіряє місцевій владі, і не довіряє центральним державним інститутам. Це давно відомий феномен. Він пояснюється двома причинами: 1) ситуацію на місцях українці оцінюють більш позитивно, ніж ситуацію в країні в цілому, яку оцінюють через телевізор (це стабільно підтверджується різноманітними показниками); 2) ставлення до центральної влади завжди формується через фокус політичних симпатій і антипатій, тому домінують критики і прихильники опонентів влади; крім того, саме на центральну владу покладають відповідальність на різноманітні соціально-економічні і політичні проблеми.
Давно звична картина і недовіри до всіх політиків. Виключення з цієї тенденції бувають вкрай рідко (останній раз в 2019 р. – феномен Зеленського). Володимир Зеленський і зараз лідирує за показником довіри, але вже в рамках «української норми» (йому довіряють близько третини респондентів). Показово, хто очолив список тих політиків, кому не довіряють українці: В. Медведчук – йому не довіряють 78%, П. Порошенко - 75,5%, В. Рабінович - 74%. Петро Порошенко серед лідерів за цим негативним показником вже давно, ще з часів свого президентства (власне, саме тоді і сформувалося негативне ставлення до нього). І цю ситуацію не поміняли ні опозиційний статус, ні активні і масштабні піар-кампанії команди Порошенка. Це, дійсно, як вирок. Є над чим замислитись. А от Віктор Медведчук вийшов в лідери, на мій погляд, завдяки різкому зростанню суспільної уваги до його персони за останні півроку (і санкції, і плівки, тощо). І є певна іронія долі в тому, що про Медведчука і Порошенка ми останнім часом згадуємо одночасно і у певному взаємозв’язку. Ну а недовіра В.Рабіновичу – це прояв загальної недовіри до ОПЗЖ та всіх її лідерів (Юрію Бойку, наприклад, не довіряють 73% опитаних). І також показово, що серед лідерів недовіри – політики, які очолюють протилежні політичні табори, які належать до старої політичної когорти. Недовіра до «старих політиків» залишається незмінною, хоча ставлення до «нових» стало значно більш критичним.
Про електоральні рейтинги напишу окремо.
Останнє опитування Центру Разумкова (опитано 2019 респондентів, з 29 липня по 4 серпня 2021 року): Довіра до інститутів суспільства та політиків, електоральні орієнтації громадян України (липень-серпень 2021р.) (razumkov.org.ua)
Вже традиційна картина – українці не довіряють абсолютній більшості державних інституцій. Виключення теж традиційне – Збройні сили України, до них додалися Державна служба з надзвичайних ситуацій, Державна прикордонна служба, Національна гвардія України. Що об’єднує ці державні інституції? Це ті, хто нас захищає, і з ким ми не стикаємось в негативному контексті, про кого майже не чуємо поганої інформації. Навколо них не має конфліктів політичних інтересів.
Також вже традиційно більшість українців довіряє місцевій владі, і не довіряє центральним державним інститутам. Це давно відомий феномен. Він пояснюється двома причинами: 1) ситуацію на місцях українці оцінюють більш позитивно, ніж ситуацію в країні в цілому, яку оцінюють через телевізор (це стабільно підтверджується різноманітними показниками); 2) ставлення до центральної влади завжди формується через фокус політичних симпатій і антипатій, тому домінують критики і прихильники опонентів влади; крім того, саме на центральну владу покладають відповідальність на різноманітні соціально-економічні і політичні проблеми.
Давно звична картина і недовіри до всіх політиків. Виключення з цієї тенденції бувають вкрай рідко (останній раз в 2019 р. – феномен Зеленського). Володимир Зеленський і зараз лідирує за показником довіри, але вже в рамках «української норми» (йому довіряють близько третини респондентів). Показово, хто очолив список тих політиків, кому не довіряють українці: В. Медведчук – йому не довіряють 78%, П. Порошенко - 75,5%, В. Рабінович - 74%. Петро Порошенко серед лідерів за цим негативним показником вже давно, ще з часів свого президентства (власне, саме тоді і сформувалося негативне ставлення до нього). І цю ситуацію не поміняли ні опозиційний статус, ні активні і масштабні піар-кампанії команди Порошенка. Це, дійсно, як вирок. Є над чим замислитись. А от Віктор Медведчук вийшов в лідери, на мій погляд, завдяки різкому зростанню суспільної уваги до його персони за останні півроку (і санкції, і плівки, тощо). І є певна іронія долі в тому, що про Медведчука і Порошенка ми останнім часом згадуємо одночасно і у певному взаємозв’язку. Ну а недовіра В.Рабіновичу – це прояв загальної недовіри до ОПЗЖ та всіх її лідерів (Юрію Бойку, наприклад, не довіряють 73% опитаних). І також показово, що серед лідерів недовіри – політики, які очолюють протилежні політичні табори, які належать до старої політичної когорти. Недовіра до «старих політиків» залишається незмінною, хоча ставлення до «нових» стало значно більш критичним.
Про електоральні рейтинги напишу окремо.