кримчани за 8 років навчилися майстерно троліти і московитів, і співвітчизників-кримнашів

[don_katalan]

Алі Татар-заде
кримчани за 8 років навчилися майстерно троліти і московитів, і співвітчизників-кримнашів.
-- Хош не хош я став психологом, - каже один такий. - При погляді на вираз обличчя і прикид обираю рішення, чи брати товстий інструмент, чи тонкий. Кому й "Валі в свою Московію, лапотнік" вистачить. А когось доводиться обкладати прапорцями, як вовка на полюванні.
Інше свідчення.
-- Знайомий прийшов до батьків з радістю: нарешті, нарешті німці визнали його достойним репатріації. "При Украинє не міг зібрати всіх документів!" - обурювався він, - "А как-прийшла-росія, так і 8 років не пройшло, як я отримав доступ до закритих фондів і там здобув документи для ФРН, які вони вимагали".
(розповідає жінка)
Ругав-ругав він отак Україну, хвалив Росію, всі сіли випили, всі раді. Тут я стаю з келихом і кажу:
"Ну а я бажаю, щоб нарешті вже Москва захопила всю тую Німеччину повністю. Щоби не тільки дядя Герман з тьотьой Вєрой, а й ми всі могли спокійно жити в Германії. Скорій би вже путен увів туди війська. Що то за життя настане! По-перше ми всі оселимось там, а не тільки дядя Герман з тьотьой Вєрой. По-друге ми повідкриваємо там наші, рускі школи, і наші, російські, універмаги. І образ жизні. І нам хорошо, і дядя Герман з тьотьой Вєрой не будуть сильно тоскувать по родіні, по близьких, по родній душі і язику".
Я сказала й сіла. А всі сидять як вкопані. Дядя Герман з тьотьой Вєрой хотіли щось сказать. та промовчали. Ніхто ж проти такого вслух не виступить: ну родичі, сусіди, але мало лі. А возразить їм хотілося! Але що їм возразіть? "Ніт, ми хотімо жити в Германії та любити Москву іздалека, а ви родичі і близькі сидіть тут, терпіть, ми мисленно будемо з вами"?
=====
Алі Татар-заде
в совітській час виходив дуже дорогий і кольоровий журнал "Куба" - на руском, іспанськом і мабуть ще якихось мовах. Один дядько в посьолку його виписував, ну а я був в гостях у його сина (вчились разом) і обміняв штук з тридцять обкладинок на щось корисне.
А, от тепер - чому обкладинки.
Бо на останній сторінці журналу "Куба" завжди була дівка в купальнику, при чому купальники - ох! таких совітські портні не шили і совітські тітки не носили. Та й самі дівки були дуже хороші, а кольорові! а і мена в них! а зачіски! Далі йшов опис. Їй завжди було від 18 до 25, вона вчилась на якомусь факультеті, данні йшли докладно ледь не до адреси та номеру под'їзду, а також - багато уваги про внутрішній світ, що вона читає, ким мріє стати, якого чоловіка собі хоче. Ну і звісно вона за Кубу і проти Америки. Коротше дівчина-мрія
Я приніс трофеї на урок, вчителька знайшла, вжахнулась, відібрала, хотіли вигнати з піонерів (але я вже був вигнаний, "як жаль", сказали педагоги), всі класи смикали мене по коридорах і питали, "звідки у мене ті картинки", а також що там насправді було (слухи бо це страшна сила, і подробиці расли як сніжний ком) і чи можу дістати ще. Питали навіть дєвочкі.
Я досі не знаю, що це таке було: чи елітні шлюбні оголошення, чи торгівля студентками, чи просто вдалий піар "острову свободи", бо нічим іншим як різноманітністю дівчин в самом соку їм похвалитись небуло і нема.
Якось я потрапив в підсобку до вчителя-химика, куди він нікого не пускав, і впізнав одну з дівчин - вона висіла в нього пришпилена в куточку, поміж таблицей елементів та почесной грамотой района. Я спитав його, чи відома йому доля інших дівок, і той - не знаю в жарт чи ні - порадив заглянути до фізрука, военрука і замдіра (замдиректора).
Але справжній сорприз чекав, коли я потрапив до Батька в цех. Теж випадково, і там була ще одна чекита з моєї колекції.
- Син, ну це нормально, - запевнив Тато, - дивись, нам навіть однаковий типаж подобається, бачиш які ми рідні души.
Я подумав, що ні про який типаж не йдеться, адже там що ні картинка то було різне, - але замість того чомусь по-хлоп'ячому вигукнув, що от би Мама бачила.
- Та вона бачила.
- І що вона сказала?
- Сказала, що не ревнує до малюнків.