don_katalan

Війна для репортера - це можливість засвітитися, стати помітним. Є така країна в світі, де ніколи не закінчується війна. Афганістан. У 2001, коли коаліція почала військову кампанію, у журналістів з'явилася можливість розповісти про цю країну і останні події в ній з меншою ймовірністю бути страченим за законами талібану.
На півночі країни, недалеко від Мазарі-Шарифа, стоїть військовий форт, побудований англійцями в кінці 19 століття. Місцеві його так і називають: Кала-і Джангі (військовий форт, або фортеця). Високі товстелезні стіни надійно захищають від вітру і войовничих племен. У фортеці зберігали зброю, а ще розмістили в'язницю для полонених талібів. Дуже колоритне місце. Якби не вічна війна, ідеальний майданчик для зйомок пригодницьких фільмів. Серед ув'язнених співробітники ЦРУ шукали високопоставлених членів Аль Каїди. Схоже, вони відчували кайф від антуражу, уявляючи себе героям Індіани Джонс, які борються з негідниками і світовим тероризмом. Але думки про те, що ти напівбог, а решта пил у твоїх руках, завжди мають сумні наслідки.
У листопаді 2001 році в’язні, а їх було близько 600, захопили склад зі зброєю, перебили ЦРУшників і підняли повстання. Для його придушення знадобився цілий тиждень і допомога авіації союзників. Парадна площа форту була завалена залишками тіл, але таліби продовжували чинити опір до останнього. Всіх, кого вдалося взяти в полон - а це були в основному поранені - перемістили в знамениту Шебарганську в'язницю. Рай для репортерів і пекло для ув'язнених. Після одного з відвідувань мого американського колегу почало трясти, в його очах читалося: СЕНСАЦІЯ. Головне - повідомити першим. Адже це він, а не агенти ЦРУ, виявив серед ув'язнених свого земляка, - і це стало головною світовою новиною, - американського таліба Джонні Вокер Лінда.
Перші шпальти світових видань рясніли його фотографіями. Мені не пощастило, я не сфотографував його, адже наступного дня він став головним успіхом агентів ЦРУ. Джонні Лінд був вивезений під посиленою охороною ...
У тюремній лікарні - хоча назвати це лікарнею навіть у нашому розумінні можна тільки з натяжкою, де намагаєшся не дихати і не затримуватися зайву секунду - переступаючи через поранених і хворих, які лежать на підлозі, я зробив кілька знімків, неголосно висловлюючи свої емоції рідною мовою. Уже на виході мене зупинив шепіт: "Київ". Біля стінки на підлозі лежав поранений, закрившись до підборіддя ковдрою. Його помітно морозило, очі блищали як у людини, яка довго голодує, але він усе одно намагався посміхатися. "Ми знайомі?" - запитав я. "Грозний, приймальня Дудаєва," - відповів він, і тільки зараз я впізнав у ньому того красеня, Аліка, охоронця Президента Ічкерії. Після загибелі Джохара Дудаєва Алік потрапив у загін до Хаттаба, а потім охоронцем до крутого перцю в Аль Каїді, супроводжуючи якого він опинився в Афганістані. Обидва потрапили в полон, прикинувшись рядовими талібами. Однією з причин повстання талібів у фортеці Кала-і Джангі була організація втечі близького до Бін Ладена господаря Аліка. Як я зрозумів, це вдалося. Алік був важко поранений і знав, що йому залишилося жити недовго. Чому він мені відкрився, я не знаю. В кінці розмови я запитав, навіщо все це, таке життя? Після паузи він відповів: "Тобі не зрозуміти."
У цій в'язниці я зустрів ще одного члена Аль Каїди, цього разу росіянина, з Ростова. Якщо не помиляюся, потім його відправили сидіти в Росію.
Щоразу, думаючи про ці долі, я згадую слова Хемінгуея з "Снігів Кіліманджаро" про мертвого леопарда, тіло якого лежало так високо в горах, що не було відповіді, навіщо він так високо піднявся і що він там робив.