Автор спогадів був тоді юнаком, вчився в школі останні класи

[don_katalan]

Алі Татар-заде
сталіна немає майже 70 років. З юнацьких спогадів свого родича, тепер вже покійного, я знаю як його ховали.
Автор спогадів був тоді юнаком, вчився в школі останні класи. Одного дня клас бурлив перед заняттями - ну, як це буває завжди: шалили, сміялися, таємно передавали один одному тютюн. Школи були роздільні - в класі тільки мальчики. Але вчителі були обох статей.
До класу зайшла вчителька, в яку було закохано чи не половина учнів (автор спогадів в їх числі). Зазвичай вона приємно посміхалася, перекинувшись ласкавими словами з кимось, поки не задзвенить дзвонок.
Але тут вона пройшла до вчительського місця і з розмаху грюкнула журналом об стол.
Всі приголомшено затихли.
- ВСТАТЬ!!!
Вони повскакували, кожен соображав, що вні натворив, що так розізлив учительку.
Вона обвела їх відчайдушним поглядом і сказала:
- СТАЛІН УМЄР
Після чого всіла і заридала, уронив голову на стіл.
Так пройшов весь урок.
Наступного уроку і взагалі не було.
Автір спогадів вийшов, як і всі, на неочікувану перерву і подумав, що тепер робити.
Найближчі дні їм наказали зайнятись "самопідготовкою", а ходити до школи малі лише одстаючі.
Він одразу побіжав до своєї подруги, яка вчилась в школі по сусідству (наскільки я зрозумів, це була дівоча школа).
Кому що, в страні горє, а ці двоє радісно рахували, зустрівшись, що в них тепер є кілька днів, щоби разом гуляти містом.
Все прилично, без натяку на інтим - вони навіть не бралися за ручки.
Надвечір якогось дня (другого чи третього, близько 8 марта) вони поверталися з чергової прогулянки, дуже задоволені.
Йшли пішки Москвою - побачили що починаючи з якогось кварталу, всюди ходять великі натовпи.
- Це ж сталіна хоронять! - пригадала дівчинка.
- Ого, скільки народу! - сказав хлопець. - А давай заліземо на дах, подивимось згори.
І вони так і зробили. Пожежна драбина небезпечно хиталася, але вони хоробро лізли на якусь багатовисотку.
Звідти бо видно на багато кварталів навколо.
На даху було незручно, але дуже красиво.
Сонце потихеньку садилося, видно було, як багато народу накопичується з усіх усюд, і вид цього надихав їх на романтичні думки.
Вони "воображали", що є альпинистами, які щойно підкорили вершину і дивляться на тубільців з вишини орлиного літу.
Потім вони мовчали, взялися за руки, їй стало прохолодно, він витягнув з рюкзака якусь штуку з походу і накинув на плечі.
Ще стемніло, і вони почали цілуватись - уперше в житті, кожен.
Аж тут вони почули крики, зойки, все голосніше, нарешті грубу лайку, що нарастала зо всіх сторін.
Глянувши вниз, вони побачили, що простори навколо всіх домів вщент забиті людьми, і їх так багато, що у дворах їм тісно, а натовп все прибуває і прибуває.
Крики були і чоловічі, і жіночі, і дитячі.
Люди, спіймані в пастку, почали голосно грюкати в під'їзди - щоб їх туди впустили.
Мешканці домів з вікон та балконів гнівно і грубо відмовляли.
Жах нарастав з кожною хвилиною і кожною хвилею прибулих.
Не зрозуміло, звідки йшли всі ці люди - здавалося, що вони сунули з усіх сторон світу одразу, і кожен думав, що рятується, що там, звідки він дістався цілим, гірше, ніж тут, куди він прибув.
Кілька дверів в домах не витримали. Натовпи почали заповнювати собою пустоти в під'їздах.
Крики ставали все страшніші - з них було ясно, що є поранені або може й забиті.
Дівчина раптом відсторонилась від хлопця (а до того вона перелякано в нього вжалась, забувши про романтику) і почала панікувати.
Хлопець дуже невчасно сказав їй ("ляпнув", як потім казав), що зараз вони заб'ють собою доми, а звідти є вихід на їхній дах.
Він мав на увазі, що треба забити входи чимсь, щоб не вибили, інакше їх просто скинуть униз, як увірвуться.
А вона зрозуміла інакше і побіжала на ту драбину, що вела вниз.
- Ні, тільки не так! - кричала вона. - Я не хочу вмерти, впавши з такої висоти!
Він кинувся її зупиняти.
Драбина почала важко хитатись під ними, і тут знизу хтось - вже у темряві - побачив, що є сходинки нагору.
Про це закричало кілька голосів одразу, і було чутно наче зовсім поруч.
- Дивіться, там вже хтось є!
- Товариши, це ж вихід!
- Шукайте пожежні лісниці і відправляйте туди дітей та жінок! - почали командувати якісь люди.
Пара молодиків застигла, відчувши себе у безвиході.
Багато людей одразу навалились на сходинки.
Роздалися крики, щоб не лізли всі одразу.
Лайка, істошні воплі - це було, здається, вже постійним тлом. Але в бійці за драбину їх стало чутно ще більше.
І тут залізна драбина затріщала, заходила ходуном і впала донизу - не одразу, а "як в замедленній зйомці". Впала, ударилась об одну стіну дома, об іншу, і нарешті прямо на натовп внизу.
Дівчинка втратила свідомість.
Хлопець почав ритися в рюкзаку, викидаючи звідти нез'їдені бутерброди - він пам'ятав що десь є пляшка з водою, але в темряві і від жаху та холоду руки тряслися і не могли намацати.
Потім він прискав на неї водою, але це не допомогло, і він просто сидів та слухав пульс.
Прислонив її до якогось незручного бар'єру, холодного, боячись, що вона померла.
Гул голосів відійшов на задній план, став якимсь монотонним, звичним, віддаленим.
Й не помітив, як заснув.
Дівчина розбудила його - з нею все було в порядку, якщо можна так назвати. Вона сказала, що хтось ломиться на дах знизу, з дому (хлопець таки завалив чимсь вихід)
Вже було тихо. І майже світло.
Хлопець не пам'ятає, що було далі. Як вийшли, що бачили.
От він знову "в собі", вдома у батька дівчини, - той відпоює їх чаєм і щасливий, що донька жива.
Він каже далі, що після того бачились з нею всього кілька раз
Їм було дуже важко один з одним, не могли говорити ні про що, і вони швидко розставалися, а потім просто перестали бачитись.