![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalaniana Makarova
Валєра був сільським дурачком.
В кожному селі є дурачок, в деяких їх декілька. В нас було декілька. Був Злий Дурачок, Вчений Дурачок, Добрий Дурачок і Валєра.
Добрий Дурачок всих називав - доцюня і синочок, на День Побєди вдягав на спінжак всі значки, які міг знайти, включаючи і найцінніший, значок ДОСААФ - і ставав на узбіччі, коли проходила сільська демонстрація. Демонстрація йшла недалеко, від клубу до пам'ятника невідомому солдату, попереду крокували ветерани, потім комсомольці й піонери, а вже за ними партєйне начальство і всі тотьки й дядьки. І увесь час Добрий Дурачок стояв на узбіччі, прикладаючи руку до кашкета. Віддавав честь. Значки блищали на сонці.
- Боже, боже... - хитали головами жалісливі тіточки.
У вільний від значків час Добрий Дурачок шукав інопланетян.
- Маніакально-депресивний стан. - пояснювала нам мама.
Злий Дурачок був олігофрен.
Він бив свою сестру, потім його бив батько, теж олігофрен, а вже потім їх всіх бив дід. Дід олігофреном не був. Був сексуально-збоченим.
Злого Дурачка били всі кому не ліньки. Жалісливі тіточки іноді заступались. Але обережно, тому що дід-неолігофрен міг знайти в цьому привід для чергового сексуального збочення і починав хапати тіточок за сідниці. Тоді чоловіки тіточок обурювались, били, і сексуально-збочений дід олігофренів йшов шукати якусь козу. А тіточки бігли ховати кіз.
Вчений Дурачок був начитаним і цілеспрямованим. Але іноді шматки пам'яті кудись дівались з його голови, він йшов в поля, тоді його шукали всі. Знаходили, розказували, як його звати, хто він є - і вели назад, в лоно сім'ї.
Жалісливі тіточки Вченого Дурачка не любили, бо у вільний від амнезії час він був розумним і філософічним, а ще носив капелюха. Капелюхів в селі не прощають. Капелюх в селі могли носити лише кастові, як і картуза і фуражку.
Фуражку носили дембеля і військові на пенсії. Картуз положено було вдягати на буйну голову завгару і мастерам. А капелюх носило лише кілька людей - директор заводу, голова сільради і мій тато, бо він був кореспондент і маркшейдер, що з нього візьмеш. До капелюха полагався галстук.
А Вчений Дурачок носив капелюха без галстука, а це вже порушення. Тому не прощали, але коли ставались випадання пам'яті, все ж йшли шукати й вести назад, в сімейне лоно.
- Шизофренія. - пояснювала мама.
І був Валєра, якого не можна було ображати.
Валєра говорив так, неначе повен рот каші. Всміхався мало, але іноді захоплювався і починав щось розказувати. Іноді його навіть слухали. Любив ходити в клуб. Там бувало кіно, а потім танці. Валєра стояв під стінкою й мовчки дивився. Іноді над ним підсміювались і пропонували запросити на танець якусь дівчину. Тоді Валєра червонів і стіснявся.
Мама ніколи не називала Валєру дурачком і завжди розуміла, що він каже.
Мама була вчителькою. І вся школа її боялась, тому що сувора. Але коли батьки когось пороли і жертва виривалась з-під ременя й тікала - то чомусь завжди бігла до мами. Тоді тато діставав розкладушку, зарюмсану жертву вкладали на неї до сну, мама посилала когось з пацанів, щоб сказали, що жертва в нас - а вранці мама йшла на переговори з батьками жертви.
Після переговорів жертву повертали додому і якийсь час не пороли. Іноді навіть півроку. Навіть якщо двійки.
Мама вміла сказати мало, але так, що запам'ятовувалось на все життя.
А якось ми дивились телевізор і там уперше побачили якогось білявого співака. Він якось дивно вихилявся, так, що на пам'ять приходили слова - шизофренія, маніакально-депресивний - і співав ротом, в якому неначе застрягло багато каші.
Я і брат, а ще мій чоловік не зводили очей з екрану, це було одкровення. Ми розуміли вже, що це нова сторінка українського року. Ми зачаровано слухали, як завзято кличе співак дівчат у клюб, бо в клюбі будуть любі танці, та-та-та-танці. А потім ми зрозуміли, що мама ж теж дивиться і зараз буде критикувати. Бо мама любила давно забуту Майю Крісталінську і Мусліма Магомаєва. Вона їх дуже поважала, так, що її навіть не торкнулась епоха Мареничів і Софії Ротару, теж вже майже забута епоха.
І ми так тривожно глянули на маму.
А мама дивилась на того співака зачаровано і слухала, слухала...
А потім подивилась на нас і сказала:
- Я цього не розумію, але це вражає. Не знаю чим саме, але це немислимо.
Потім подумала і додала:
- Я зрозуміла. Це Валєра.
Так, це був образ, і це була жива подача образу. Це було мистецтво, сказала ще нам потім мама.
Я його не надто поважаю. Я не бачу в ньому якихось принципів і відчуваю в ньому певну продажність. Він якось давав концерт на другій лінії фронту, але для місцевих цивільних. Кажуть, цей концерт хтось оплатив.
Він не їздив по лінії фронту, а це для мене сильний показник. Я не чула від нього жодного слова про нашу війну і про його позицію щодо війни, і це для мене показник.
Але він, сволота, є саме мистецтво. Чиста подача образу, епатажного як капелюх без галстука і натурального як лопата. Інакше чому я вже кілька днів слухаю й дивлюсь оце? Саме дивлюсь, бо його мало слухати. Що ж слухати? Там ще потрібно бачити цю кострубату, до витонченості, грацію. Вона заворожує як чисте мистецтво.
... а може, я просто вдячна йому за отой спомин про маму? Коли вона вчергове сказала мало, але так, що запам'яталось на все життя:
- Я цього не розумію, але це вражає. Не знаю чим саме, але це немислимо.
а ми вчергове зрозуміли, що вона мудра, наша мама...
І сам Олег Скрипка тут ні до чого, га?
А цей шедевр у нього вийшов просто так. Як оті танці в клюбі. І Валєра стоїть під стінкою. Стісняється. А чого стіснятись? Все одно ж Валєру ніхто не бив.
Не можна було його бити.
Валєра був сільським дурачком.
В кожному селі є дурачок, в деяких їх декілька. В нас було декілька. Був Злий Дурачок, Вчений Дурачок, Добрий Дурачок і Валєра.
Добрий Дурачок всих називав - доцюня і синочок, на День Побєди вдягав на спінжак всі значки, які міг знайти, включаючи і найцінніший, значок ДОСААФ - і ставав на узбіччі, коли проходила сільська демонстрація. Демонстрація йшла недалеко, від клубу до пам'ятника невідомому солдату, попереду крокували ветерани, потім комсомольці й піонери, а вже за ними партєйне начальство і всі тотьки й дядьки. І увесь час Добрий Дурачок стояв на узбіччі, прикладаючи руку до кашкета. Віддавав честь. Значки блищали на сонці.
- Боже, боже... - хитали головами жалісливі тіточки.
У вільний від значків час Добрий Дурачок шукав інопланетян.
- Маніакально-депресивний стан. - пояснювала нам мама.
Злий Дурачок був олігофрен.
Він бив свою сестру, потім його бив батько, теж олігофрен, а вже потім їх всіх бив дід. Дід олігофреном не був. Був сексуально-збоченим.
Злого Дурачка били всі кому не ліньки. Жалісливі тіточки іноді заступались. Але обережно, тому що дід-неолігофрен міг знайти в цьому привід для чергового сексуального збочення і починав хапати тіточок за сідниці. Тоді чоловіки тіточок обурювались, били, і сексуально-збочений дід олігофренів йшов шукати якусь козу. А тіточки бігли ховати кіз.
Вчений Дурачок був начитаним і цілеспрямованим. Але іноді шматки пам'яті кудись дівались з його голови, він йшов в поля, тоді його шукали всі. Знаходили, розказували, як його звати, хто він є - і вели назад, в лоно сім'ї.
Жалісливі тіточки Вченого Дурачка не любили, бо у вільний від амнезії час він був розумним і філософічним, а ще носив капелюха. Капелюхів в селі не прощають. Капелюх в селі могли носити лише кастові, як і картуза і фуражку.
Фуражку носили дембеля і військові на пенсії. Картуз положено було вдягати на буйну голову завгару і мастерам. А капелюх носило лише кілька людей - директор заводу, голова сільради і мій тато, бо він був кореспондент і маркшейдер, що з нього візьмеш. До капелюха полагався галстук.
А Вчений Дурачок носив капелюха без галстука, а це вже порушення. Тому не прощали, але коли ставались випадання пам'яті, все ж йшли шукати й вести назад, в сімейне лоно.
- Шизофренія. - пояснювала мама.
І був Валєра, якого не можна було ображати.
Валєра говорив так, неначе повен рот каші. Всміхався мало, але іноді захоплювався і починав щось розказувати. Іноді його навіть слухали. Любив ходити в клуб. Там бувало кіно, а потім танці. Валєра стояв під стінкою й мовчки дивився. Іноді над ним підсміювались і пропонували запросити на танець якусь дівчину. Тоді Валєра червонів і стіснявся.
Мама ніколи не називала Валєру дурачком і завжди розуміла, що він каже.
Мама була вчителькою. І вся школа її боялась, тому що сувора. Але коли батьки когось пороли і жертва виривалась з-під ременя й тікала - то чомусь завжди бігла до мами. Тоді тато діставав розкладушку, зарюмсану жертву вкладали на неї до сну, мама посилала когось з пацанів, щоб сказали, що жертва в нас - а вранці мама йшла на переговори з батьками жертви.
Після переговорів жертву повертали додому і якийсь час не пороли. Іноді навіть півроку. Навіть якщо двійки.
Мама вміла сказати мало, але так, що запам'ятовувалось на все життя.
А якось ми дивились телевізор і там уперше побачили якогось білявого співака. Він якось дивно вихилявся, так, що на пам'ять приходили слова - шизофренія, маніакально-депресивний - і співав ротом, в якому неначе застрягло багато каші.
Я і брат, а ще мій чоловік не зводили очей з екрану, це було одкровення. Ми розуміли вже, що це нова сторінка українського року. Ми зачаровано слухали, як завзято кличе співак дівчат у клюб, бо в клюбі будуть любі танці, та-та-та-танці. А потім ми зрозуміли, що мама ж теж дивиться і зараз буде критикувати. Бо мама любила давно забуту Майю Крісталінську і Мусліма Магомаєва. Вона їх дуже поважала, так, що її навіть не торкнулась епоха Мареничів і Софії Ротару, теж вже майже забута епоха.
І ми так тривожно глянули на маму.
А мама дивилась на того співака зачаровано і слухала, слухала...
А потім подивилась на нас і сказала:
- Я цього не розумію, але це вражає. Не знаю чим саме, але це немислимо.
Потім подумала і додала:
- Я зрозуміла. Це Валєра.
Так, це був образ, і це була жива подача образу. Це було мистецтво, сказала ще нам потім мама.
Я його не надто поважаю. Я не бачу в ньому якихось принципів і відчуваю в ньому певну продажність. Він якось давав концерт на другій лінії фронту, але для місцевих цивільних. Кажуть, цей концерт хтось оплатив.
Він не їздив по лінії фронту, а це для мене сильний показник. Я не чула від нього жодного слова про нашу війну і про його позицію щодо війни, і це для мене показник.
Але він, сволота, є саме мистецтво. Чиста подача образу, епатажного як капелюх без галстука і натурального як лопата. Інакше чому я вже кілька днів слухаю й дивлюсь оце? Саме дивлюсь, бо його мало слухати. Що ж слухати? Там ще потрібно бачити цю кострубату, до витонченості, грацію. Вона заворожує як чисте мистецтво.
... а може, я просто вдячна йому за отой спомин про маму? Коли вона вчергове сказала мало, але так, що запам'яталось на все життя:
- Я цього не розумію, але це вражає. Не знаю чим саме, але це немислимо.
а ми вчергове зрозуміли, що вона мудра, наша мама...
І сам Олег Скрипка тут ні до чого, га?
А цей шедевр у нього вийшов просто так. Як оті танці в клюбі. І Валєра стоїть під стінкою. Стісняється. А чого стіснятись? Все одно ж Валєру ніхто не бив.
Не можна було його бити.