don_katalan

Актом про Люблінську унію (нагадаємо – це значною мірою продукт прагнення нетитулованої шляхти до знесення особливого статусу князів) було скасовано артикул статуту "Об оброне земской", де передбачалося право князів виходити на війну не з загалом армії, а на чолі власних військ, під власними прапорами.
Однак, повторимося, реалізація унії напряму залежала від згоди на неї цих самих всевладних на наших українних землях князів, а цю згоду треба було "купити". Тож в унійному акті пункт про військову повинність зазвучав так:
"А на війну всі пани і мешканці Волинської [і Київської] землі мають ставити свої загони відповідно до звичаїв Корони". Тобто у складі коронного війська, під єдиною командою.
Але… Ви ж помітили? "Пани і мешканці". А князі? Отож. Їх просто не згадано, при тому, що в інших пунктах усюди: "князі, пани, зем'яни". А тут про князів просто "забули".
Тож князі як до того ходили на війну з власними арміями під власними хоругвами, так і продовжили. Слід сказати, що королівська влада мусила з цим миритися ще й тому, що князівські надвірні війська нерідко були значно потужнішими за те, що могла у певний момент виставити Річ Посполита як держава. Так року 1644 у битві з татарами під Охматовим, яка уславила Ієремію Вишневецького, брали участь 3,5 тис. кварцяного війська, кілька тисяч козаків і аж 11 тисяч вояків з приватних почтів. Тож нарікати особливо не доводилося.
До речі, князь Ієремія, разом з коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським, погромив тоді "вийшлу на лови" в Україну орду перекопського Тугай-бея. Тугай-бея ми в Україні традиційно любимо, бо ж надалі союзник Хмельницького, а князя Ієремію – не любимо. Але пост не про це, а про юридичну казуїстику.