![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanDiana Makarova
Літо 15-го, кінець, серпень...
Це був рубіж для багатьох. Я пам'ятаю, як я побачила, почула цей рубіж.
Ми стояли на дорозі, що веде до Пєсок, десь у районі між Нетайловим та Первомайськом. Ми там мали зустрітись з хлопцями двох різних підрозділів. Одні вискакували з Авдіївки, другі з Водяного. Нам далі треба було гнати на Пєскі.
Ми зустрілись на дорозі, ми стояли такою військово-цивільною купкою, ми говорили як завжди, ділили волонтерські підгони...
... і всі ми були якимись потеряними, у всіх на обличчях було так, неначе ми до чогось прислухаємось, ми іноді тривожно озирались. І кожен з нас не міг зрозуміти, що ж відбувається, чому ми такі неспокійні. Ми ж з ними з усіма раніше зустрічались, це ставалось в перервах між боями, але ж ми всі тоді були спокійними і жодної тривожності, хоча гуло й стріляло звідусіль й по всьому, але це було звичним і зрозумілим.
А зараз бою не було.
Не було бою.
Стояла тиша - така безмежна тиша, якої не чула ця дорога вже давно. І, переляканим цією тишею, оглушливим самозабвенним хором співали птахи. Вони співали так, що ми не могли говорити тихо, ми тоді б не почули одне одного. Вони співали в лісополосах, в степу, обабіч шляху. Вони кричали аж - так вони тоді співали.
Ми ошелешено слухали той спів - неначе слухачі в концертному залі, для яких надто довго грав симфонічний оркестр, іноді, лише іноді переключаючись на соло кулемета, на струнну групу стрілкових, а загалом - все tutti, все разом, і щоб орган, і навіть щоб челеста, яка взагалі витягується з запасника лише коли Фея Драже виконує свій танок. Що там, прийшли сопілка й домра? Приповз саксофон? Давай до нас, давай, у нашому оркестрі все згодиться...
... і раптом акапела хору. І тиша, жодного інструмента, і лише хор, лише голоси. Цього можна злякатись, я запевняю
- Ви чуєте, як співають птахи? - сказала я.
- Перемир'я. - відповіли мені.
У кожного в цій війні свої рубежі, свої кордони пам'яті. Для мене першим кордоном був той, коли в степу, десь недалеко від Донецька, стояли ми і слухали птахів. Які співали так шалено, неначе надолужували весну - ні, дві весни, два літа й осінь.
Пташиний вік короткий. Пташка мусить співати. Інакше їй не жити, пташці.
І як же страшно було нам тоді від цього співу - вірніше, від цієї тиші, коли ти вибитий зі звичного оркестрового супроводу, коли не знаєш, чим усе закінчиться, і розумієш десь в глибині душі й у глибині свого змовклого органу - нічого доброго нам це не дасть.
Я й досі скидуюсь тривожно, коли раптом, шалено спурхнувши на гілки, десь починають різко й оглушливо співати птахи.
#sailer
#листи_з_фронту_ФОНД_ДМ
фото Костя Андрійович
Літо 15-го, кінець, серпень...
Це був рубіж для багатьох. Я пам'ятаю, як я побачила, почула цей рубіж.
Ми стояли на дорозі, що веде до Пєсок, десь у районі між Нетайловим та Первомайськом. Ми там мали зустрітись з хлопцями двох різних підрозділів. Одні вискакували з Авдіївки, другі з Водяного. Нам далі треба було гнати на Пєскі.
Ми зустрілись на дорозі, ми стояли такою військово-цивільною купкою, ми говорили як завжди, ділили волонтерські підгони...
... і всі ми були якимись потеряними, у всіх на обличчях було так, неначе ми до чогось прислухаємось, ми іноді тривожно озирались. І кожен з нас не міг зрозуміти, що ж відбувається, чому ми такі неспокійні. Ми ж з ними з усіма раніше зустрічались, це ставалось в перервах між боями, але ж ми всі тоді були спокійними і жодної тривожності, хоча гуло й стріляло звідусіль й по всьому, але це було звичним і зрозумілим.
А зараз бою не було.
Не було бою.
Стояла тиша - така безмежна тиша, якої не чула ця дорога вже давно. І, переляканим цією тишею, оглушливим самозабвенним хором співали птахи. Вони співали так, що ми не могли говорити тихо, ми тоді б не почули одне одного. Вони співали в лісополосах, в степу, обабіч шляху. Вони кричали аж - так вони тоді співали.
Ми ошелешено слухали той спів - неначе слухачі в концертному залі, для яких надто довго грав симфонічний оркестр, іноді, лише іноді переключаючись на соло кулемета, на струнну групу стрілкових, а загалом - все tutti, все разом, і щоб орган, і навіть щоб челеста, яка взагалі витягується з запасника лише коли Фея Драже виконує свій танок. Що там, прийшли сопілка й домра? Приповз саксофон? Давай до нас, давай, у нашому оркестрі все згодиться...
... і раптом акапела хору. І тиша, жодного інструмента, і лише хор, лише голоси. Цього можна злякатись, я запевняю
- Ви чуєте, як співають птахи? - сказала я.
- Перемир'я. - відповіли мені.
У кожного в цій війні свої рубежі, свої кордони пам'яті. Для мене першим кордоном був той, коли в степу, десь недалеко від Донецька, стояли ми і слухали птахів. Які співали так шалено, неначе надолужували весну - ні, дві весни, два літа й осінь.
Пташиний вік короткий. Пташка мусить співати. Інакше їй не жити, пташці.
І як же страшно було нам тоді від цього співу - вірніше, від цієї тиші, коли ти вибитий зі звичного оркестрового супроводу, коли не знаєш, чим усе закінчиться, і розумієш десь в глибині душі й у глибині свого змовклого органу - нічого доброго нам це не дасть.
Я й досі скидуюсь тривожно, коли раптом, шалено спурхнувши на гілки, десь починають різко й оглушливо співати птахи.
#sailer
#листи_з_фронту_ФОНД_ДМ
фото Костя Андрійович