“гріх всезнавства”
Dec. 3rd, 2019 12:22 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
аналізуючи помилки УНР та Гетьманату, ми можемо часто впадати в “гріх всезнавства”, відомий також як пиха гостя з майбутнього. Ми-то знаємо, чим все скінчиться, йоли пали, ну хто ж так робить, невже не було ясно, от мені ж ясно ітд. Доходить часто до хибного висновку, що предки були тупі чи недоумкуваті - хоча варто обернутись на себе, і кожен побачить що живе він і досі в світі подій, які не міг передбачити і до яких підготуватися, не те що їх запобігти.
Легко порівнювати УНР з Фінляндією, Балтіями чи Польщею, знаючи що їм вдалося і чого не досягли унрівці. Але достатньо порівняти вже хоча б з БНР, і стає раптом зрозуміло, що українське керівництво та невеличка але дієва спільнота українців зробили щось неймовірне, якесь понад-зусилля. А порівняти з Доном і Кубанню, які мали рівні стартові умови з Біларуссю та Україною - і не отримали навіть автономії, розчинившись повністю в московськом етносі.
Як було помічено далеко не мною, чим відчайдушніша, запекліша та організованіша відсіч совітам і білим була з боку національних меншин імперії, тим більше автономії отримала кожна з них - і навпаки, чим менше - тим менше.
Тому десь посередині поміж Україною, яка увійшла в ООН, та казачими окраїнами, які не мали навіть субетничного статуту, лежать деякі народи Ідель-Уралу, Кавказу. Які чинили спротив, але недостатньо сильний щоби вибороти рефлекс у центрі, що вони - це ого-го і з ними слід рахуватись. Втім і недостатньо слабкий, щоби їх зовсім залишили без автономії, як багато інших народів Росії.
В інший бік поміж нами та Фінляндією лежать грузини, вірмени та азербайджанці, а потім - по наростаючій - латвійці, естонці, литовці, поляки. Їхній особливий статус та рік остаточного “падіння” перед совітами говорять самі за себе. Не менш важливо й те, який статус вони мали негласно в центрі: самі рьяні “єгори кузьмічі” розуміли, що згадані народи - неруські і що зробити їх руськими практично неможливо.
Але повернемось до помилок УНР, яких було безліч, та її здобутків, які ми тепер не в стані оцінити, якщо зациклюватимось на кінцевій поразці УНР.
Те, що ми вважаємо помилкою, часто було прикрою необхідністю, яка кінець кінцем протягла існування УНР, а кожен зайвий місяць такого існування дорого коштував та конвертувався в автономні квазі-державні преференції при совітах.
Такими помилками-здобутками були чи не кожен з тактичних союзів, які мали керівники УД та УНР: з білими, з мхановцями, з більшовиками, з поляками, з румунами, з німцями, з Антантою, з білочехами етс.
Гірше стояли справи стратегічного союзу: слід визнати, що таких союзників в УНР не було, і при тому - могли бути, що робить це дійсно помилкою. До того ж хронічною, - дипломатія і зараз не є сильною рукою України, а могла би бути і мусить бути.
В першу чергу, ні тоді ні тепер українці не наважаться на дипломатію з малими поневоленими народами, - “малими” часто в дуже умовному сенсі, наприклад такі як Татарстан малі лише якщо рівняти їх зо всіма рускоязичними.
Тут ми далеко вийдемо за рамки УНР, якщо почнемо обдумувати “глобально” про хронічні вади і помилки української дипломатії. Тому скажу стисло - їй бракує важливого діаманту зі своєї, колись, корони. Досвіду візантийської та великокняжої дипломатії ранього середньовіччя. Вміння в разі сварки з якимсь вождем чи королем - говорити через його голову до його підданих, піднімати бунтівливих баронів, біїв та патриціїв проти ворожого короля чи королівства. І хоча бракує данних про заграничні спецоперації, є певність що вони були теж (ми можемо пригадати лише легенду про половця Овлура, який виявився києвським агентом та врятував легковажного князя Ігоря).
аналізуючи помилки УНР та Гетьманату, ми можемо часто впадати в “гріх всезнавства”, відомий також як пиха гостя з майбутнього. Ми-то знаємо, чим все скінчиться, йоли пали, ну хто ж так робить, невже не було ясно, от мені ж ясно ітд. Доходить часто до хибного висновку, що предки були тупі чи недоумкуваті - хоча варто обернутись на себе, і кожен побачить що живе він і досі в світі подій, які не міг передбачити і до яких підготуватися, не те що їх запобігти.
Легко порівнювати УНР з Фінляндією, Балтіями чи Польщею, знаючи що їм вдалося і чого не досягли унрівці. Але достатньо порівняти вже хоча б з БНР, і стає раптом зрозуміло, що українське керівництво та невеличка але дієва спільнота українців зробили щось неймовірне, якесь понад-зусилля. А порівняти з Доном і Кубанню, які мали рівні стартові умови з Біларуссю та Україною - і не отримали навіть автономії, розчинившись повністю в московськом етносі.
Як було помічено далеко не мною, чим відчайдушніша, запекліша та організованіша відсіч совітам і білим була з боку національних меншин імперії, тим більше автономії отримала кожна з них - і навпаки, чим менше - тим менше.
Тому десь посередині поміж Україною, яка увійшла в ООН, та казачими окраїнами, які не мали навіть субетничного статуту, лежать деякі народи Ідель-Уралу, Кавказу. Які чинили спротив, але недостатньо сильний щоби вибороти рефлекс у центрі, що вони - це ого-го і з ними слід рахуватись. Втім і недостатньо слабкий, щоби їх зовсім залишили без автономії, як багато інших народів Росії.
В інший бік поміж нами та Фінляндією лежать грузини, вірмени та азербайджанці, а потім - по наростаючій - латвійці, естонці, литовці, поляки. Їхній особливий статус та рік остаточного “падіння” перед совітами говорять самі за себе. Не менш важливо й те, який статус вони мали негласно в центрі: самі рьяні “єгори кузьмічі” розуміли, що згадані народи - неруські і що зробити їх руськими практично неможливо.
Але повернемось до помилок УНР, яких було безліч, та її здобутків, які ми тепер не в стані оцінити, якщо зациклюватимось на кінцевій поразці УНР.
Те, що ми вважаємо помилкою, часто було прикрою необхідністю, яка кінець кінцем протягла існування УНР, а кожен зайвий місяць такого існування дорого коштував та конвертувався в автономні квазі-державні преференції при совітах.
Такими помилками-здобутками були чи не кожен з тактичних союзів, які мали керівники УД та УНР: з білими, з мхановцями, з більшовиками, з поляками, з румунами, з німцями, з Антантою, з білочехами етс.
Гірше стояли справи стратегічного союзу: слід визнати, що таких союзників в УНР не було, і при тому - могли бути, що робить це дійсно помилкою. До того ж хронічною, - дипломатія і зараз не є сильною рукою України, а могла би бути і мусить бути.
В першу чергу, ні тоді ні тепер українці не наважаться на дипломатію з малими поневоленими народами, - “малими” часто в дуже умовному сенсі, наприклад такі як Татарстан малі лише якщо рівняти їх зо всіма рускоязичними.
Тут ми далеко вийдемо за рамки УНР, якщо почнемо обдумувати “глобально” про хронічні вади і помилки української дипломатії. Тому скажу стисло - їй бракує важливого діаманту зі своєї, колись, корони. Досвіду візантийської та великокняжої дипломатії ранього середньовіччя. Вміння в разі сварки з якимсь вождем чи королем - говорити через його голову до його підданих, піднімати бунтівливих баронів, біїв та патриціїв проти ворожого короля чи королівства. І хоча бракує данних про заграничні спецоперації, є певність що вони були теж (ми можемо пригадати лише легенду про половця Овлура, який виявився києвським агентом та врятував легковажного князя Ігоря).