![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
Сам вислів вперше (чи ні) виказав Корчинський, але хто тільки до нього і після нього не торкався тої теми.
Простий приклад. На чому нормальний викладач завершить викладення параграфу про Весінньо-Літню кампанію УНР 1919 року? На здобутті Києва наприкінці літа - 28-30 серпня 1919. Все! Встигли! Вибили красних (слайди), випередили денікінців (слайди), почали готуватись до параду (оплески).
Нє, ми так не вміємо. Бо в літературі і для дорослих і для дітей - туга. Наступного дня в місто прокрались денікінці, ми знову все прої6али, що за доля в нас такая, що за карма, що за нарід, що за уряд, що за армія, що за життя, за що нам таке, горе мні, і так далі (хтось зупинить мене)
Нуль перемог. Безкінчена кількість поразок.
Все ж помріємо.
В Україні твориться власний “телевсесвіт” або “кіновсесвіт”, як він є в Марвелу.
Кожен сезон новий блокбастер.
Актори всі ті ж (вони в нас наперелік), ролі ті ж самі, тільки ситуації карколамно-неочікувані, бо так справді крутила історія, крутило життя тими персонажами.
Ну от куди вмонтує талановитий режисер той сюжет з проникнення Денікіна у Київ?
Ну ясно ж куди - з цього почнеться нове кіно (як і новий параграф шкільного підручника!)
А в попередньому, після щасливого фіналу - всі в Києві обіймаються, чьомкаються, чокаються, - після титрів залишити 1-хвилинний епізод, що білі не дремлють, дивіться в наступних серіях.
Історія не ллється в мізки єдиним потіком, вона розбита на фабули.
Важливо, де ви ставите павзу поміж епізодами.
Дітям на ніч читають: “І стали вони жити довго і щасливо, і померли потім в один день”.
Як вони померли - читайте в іншій казці, там це буде не фінал, а зав’язка; подія, яка рухатиме сюжет наступної казки, наступних героїчних долей й персонажів.
Бо ті хто читають - люблять своїх дітей. Вони не хочуть щоби дитинко плакало всю ніч, розмірковуючи, яка ж нещасна доля врешті решт наздогнала царевича, коли той вже був не царевич а цар, прожив багато років і раптом отаке нещастя.
А ми не любимо, схоже, ані своїх дітей, що отакі кошмари їм читаємо у школі, ані дорослих діток - неісторично мислячих громадян.
Ми розбиваємо їм серце,
і в пусте місце охоче ллється пропаганда ворога - цинічна, зловтішна, яка культивує “ні добро і ні зло, просто силу”,
нашіптує - от бачиш, в них нічо не вийшло, не будь за них, не будь з невдахами, приєднуйся до нас, до сили.
Сам вислів вперше (чи ні) виказав Корчинський, але хто тільки до нього і після нього не торкався тої теми.
Простий приклад. На чому нормальний викладач завершить викладення параграфу про Весінньо-Літню кампанію УНР 1919 року? На здобутті Києва наприкінці літа - 28-30 серпня 1919. Все! Встигли! Вибили красних (слайди), випередили денікінців (слайди), почали готуватись до параду (оплески).
Нє, ми так не вміємо. Бо в літературі і для дорослих і для дітей - туга. Наступного дня в місто прокрались денікінці, ми знову все прої6али, що за доля в нас такая, що за карма, що за нарід, що за уряд, що за армія, що за життя, за що нам таке, горе мні, і так далі (хтось зупинить мене)
Нуль перемог. Безкінчена кількість поразок.
Все ж помріємо.
В Україні твориться власний “телевсесвіт” або “кіновсесвіт”, як він є в Марвелу.
Кожен сезон новий блокбастер.
Актори всі ті ж (вони в нас наперелік), ролі ті ж самі, тільки ситуації карколамно-неочікувані, бо так справді крутила історія, крутило життя тими персонажами.
Ну от куди вмонтує талановитий режисер той сюжет з проникнення Денікіна у Київ?
Ну ясно ж куди - з цього почнеться нове кіно (як і новий параграф шкільного підручника!)
А в попередньому, після щасливого фіналу - всі в Києві обіймаються, чьомкаються, чокаються, - після титрів залишити 1-хвилинний епізод, що білі не дремлють, дивіться в наступних серіях.
Історія не ллється в мізки єдиним потіком, вона розбита на фабули.
Важливо, де ви ставите павзу поміж епізодами.
Дітям на ніч читають: “І стали вони жити довго і щасливо, і померли потім в один день”.
Як вони померли - читайте в іншій казці, там це буде не фінал, а зав’язка; подія, яка рухатиме сюжет наступної казки, наступних героїчних долей й персонажів.
Бо ті хто читають - люблять своїх дітей. Вони не хочуть щоби дитинко плакало всю ніч, розмірковуючи, яка ж нещасна доля врешті решт наздогнала царевича, коли той вже був не царевич а цар, прожив багато років і раптом отаке нещастя.
А ми не любимо, схоже, ані своїх дітей, що отакі кошмари їм читаємо у школі, ані дорослих діток - неісторично мислячих громадян.
Ми розбиваємо їм серце,
і в пусте місце охоче ллється пропаганда ворога - цинічна, зловтішна, яка культивує “ні добро і ні зло, просто силу”,
нашіптує - от бачиш, в них нічо не вийшло, не будь за них, не будь з невдахами, приєднуйся до нас, до сили.