(no subject)
Aug. 4th, 2019 07:43 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
сьогодні чекав я на гостя, гостя не прийшла)), і тому я займусь не менш приємним ділом - поговорю із вами про українське зовнішнє віщання (броадкастинг). Тепер вже не про засоби віщання та техничні речі, а про контент, сюжети і драматургію.
Нагадаю, що у мене йшлося про віщання не на всю Ереф в цілому, а на неї ж тільки по частинах. Так, з часом ерефію слід поділити на десятки окремих сегментів, як теріторіальних, так і мовних, релігійних, субкультурних. Всюди своя аудиторія, яку торговці кличуть “цільовою”. Кожен має отримувати своє, але при цьому надаючи тому “кожному - своє”, нам не слід забувати про власні інтереси: що ми пропихуємо разом з тим продуктом, що в наших інтересах. Якщо хочете звати це давдцять п’ятим кадром то я не проти.
Структурно Українська держава має 25 базових телестудій, відомих у минулому як обласні ТБ.
Іновіщання слід вести централізовано, тобто всі облТБ мають бути безпосередньо задіяні в процесі виробництва - ця думка, я впевнений, для вас абсолютно нова якщо ви тільки не читали моїх минулорічних дописів, бо ніхто інший її не формулює.
Зараз я розкажу як це робити і навіщо.
В кожній області, самі того про себе не підозрюючи, сидять ідеальні для нашого діла ньюсмейкери. Це маленькі національно-культурні товариства, наприклад башкирське земляцтво, общество культури сибиряків чи п’ятнична школа Корану для хлопчиків, клас болгарської мови, спільнота корейської кухні, капище Перуна під Жмеринкою тощо. Щоби взяти їх список, достатньо просто зайти на сайт обласної адміністрації - і ви дізнаєтесь що в нашій великій країні лічба таким організаціям йде на десятки тисяч, по тисячі в кожній області.
Всі ці установи - маргінальні фріки з точки зору Українського Типового Журналіста, який знає ціну своїм рядкам. (Може йому й не платять по золотій гінеї за рядочок, як молодому Кіплінгу, але точно дістається 25 копійок з кожного кликування на заголовок. І тому, поки в ціх установах нема корупції, інцесту, наркотиків, воровства, педофілії, драки і скандалу - тобто усього того, що так полюбля Український Типовий Читач - ці організації для нього пусті, як небеса на перший день Творіння).
А тим часом в нашому Бродкасті обласні та районні журналістки якраз і ходитимуть щоденно з камерою, мікрофоном і блокнотом по: місцевих гуртках, нац-культ. об’єднаннях, сільських клубах, танцювальних кружках, тематичних класах, містечкових музеях, рощах Сварога, капищах Мардука, - і ретельно записуватимуть всі їхні дрібні новини.
Для чого?
А для того, панство, щоб було чим заповнити щоденну, оригінальну і неповторну стрічку новин для кожної цільової авдиторії - сегменту в тилу держави-агресора.
Сидять десь в лісах таємні поклонники Мардука, радіють, які вони круті - за останні двадцять лєт двоє криптомардучників побували в міліціонерах гібедеде, (що на двадцять процентів більше ніж в попередні двадцять лєт.) А в далекій Башкирії сидять національні будителі і гордяться, що влада Башкірії дозволила їм карнавал на сабантуй, але на стадіоні за містом і тільки з флагами партії “Єдім Расію”.
І от вони знаходять наш Бродкаст.
Бац, а там їм кажуть: та в Україні в кожному районі є капища Мардука, і за це не винтять менти у падваротнях, не пакують в автозаки і не вішають на них теракти, - а навіть навпаки, під це виділяють грошики в місцевом домкультури і трохи попиляють, а трохи виділяють на свято Іштар та Тіамат, бо мають совість, тим більш он там і журналіст прийшов з райцентру.
І башкирські сабантуї, на яких голова області стоїть улітку з галстуком і в пінжаку, читає по папірцю, а потім інтерв’ю і враження учасників.
І клас з мовою нацменшини, увішаний портретами відомих лише цій меншині бородатих класиків.
І поступово в чашку меду ми додаємо тої отрути.
“В них, укрАєнцев, все дозволене, а в нас тут в нашій Сересер, ми ні на що не маєм права”.
Це має засісти в їхній голові - у всіх, від борців за велодорожки до таємних прихільників матінки Тіамат.
Ну а тепер про скандали.
Куди ж без них.
Якщо їх з розумом препарувати і пакувати (як пакують на заводі продукцію, щоби продати її в супермаркеті не на вагу оптом), - то й з того вийде користь.
Ми задамо їм модель поведінки, про яку вони вже позабули.
Вісті з якогось села - їм перекрили воду, вони перекрили трасу. Приїхав мент, мента побили і погнали сцяними тряпками. Приїхав депутат, впав на коліна, покаявся, розадав гречу і пообіцяв включити воду. і тоді всі розійшлися.
Вони, московити, вже давно про це тільки мріють.
Їм кажуть, що так як у них - тепер повсюди. Що і в Америці, і Європах усьо схвачєно за всьо заплачєно, атидумал там краще, ні.
А як же хочеться побути не тваррю дрожжащщаю, яка може виходити на мітинги тільки коли наказало начальство, а правоімєющім, таким собі пугачовським соколом.
Хочеться, хочеться.
Тому наш Бродкаст має розлагати їх зсередини.
Як балтийське радянське кіно негативно-об’єктивно малювало жахливі стосунки й душевні страждання американських безробітних, - а глядач, і не тільки балтийський, бачив
що в бізробітного двоповерховий будинок, красненький бьюїк, люстри як в дом культурі, телевізор С ПУЛЬТАМ і там дохріна каналав, в одному навіть мелькнули голі тьоткі, але він, безробітний, вже цього надивився і небрежно перемикає на новості.
А в самого під шифанером барчик, з якого він небрежно плескає в стакана якусь міцну хріновіну, мабуть це легендарне мохіто?
Це був приклад вдалого і багатолітнього руйнування совка.
Тоді брали матеріальним, а тепер треба брати нематеріальним.
на цьому кінець блоку, переварюй-те.
сьогодні чекав я на гостя, гостя не прийшла)), і тому я займусь не менш приємним ділом - поговорю із вами про українське зовнішнє віщання (броадкастинг). Тепер вже не про засоби віщання та техничні речі, а про контент, сюжети і драматургію.
Нагадаю, що у мене йшлося про віщання не на всю Ереф в цілому, а на неї ж тільки по частинах. Так, з часом ерефію слід поділити на десятки окремих сегментів, як теріторіальних, так і мовних, релігійних, субкультурних. Всюди своя аудиторія, яку торговці кличуть “цільовою”. Кожен має отримувати своє, але при цьому надаючи тому “кожному - своє”, нам не слід забувати про власні інтереси: що ми пропихуємо разом з тим продуктом, що в наших інтересах. Якщо хочете звати це давдцять п’ятим кадром то я не проти.
Структурно Українська держава має 25 базових телестудій, відомих у минулому як обласні ТБ.
Іновіщання слід вести централізовано, тобто всі облТБ мають бути безпосередньо задіяні в процесі виробництва - ця думка, я впевнений, для вас абсолютно нова якщо ви тільки не читали моїх минулорічних дописів, бо ніхто інший її не формулює.
Зараз я розкажу як це робити і навіщо.
В кожній області, самі того про себе не підозрюючи, сидять ідеальні для нашого діла ньюсмейкери. Це маленькі національно-культурні товариства, наприклад башкирське земляцтво, общество культури сибиряків чи п’ятнична школа Корану для хлопчиків, клас болгарської мови, спільнота корейської кухні, капище Перуна під Жмеринкою тощо. Щоби взяти їх список, достатньо просто зайти на сайт обласної адміністрації - і ви дізнаєтесь що в нашій великій країні лічба таким організаціям йде на десятки тисяч, по тисячі в кожній області.
Всі ці установи - маргінальні фріки з точки зору Українського Типового Журналіста, який знає ціну своїм рядкам. (Може йому й не платять по золотій гінеї за рядочок, як молодому Кіплінгу, але точно дістається 25 копійок з кожного кликування на заголовок. І тому, поки в ціх установах нема корупції, інцесту, наркотиків, воровства, педофілії, драки і скандалу - тобто усього того, що так полюбля Український Типовий Читач - ці організації для нього пусті, як небеса на перший день Творіння).
А тим часом в нашому Бродкасті обласні та районні журналістки якраз і ходитимуть щоденно з камерою, мікрофоном і блокнотом по: місцевих гуртках, нац-культ. об’єднаннях, сільських клубах, танцювальних кружках, тематичних класах, містечкових музеях, рощах Сварога, капищах Мардука, - і ретельно записуватимуть всі їхні дрібні новини.
Для чого?
А для того, панство, щоб було чим заповнити щоденну, оригінальну і неповторну стрічку новин для кожної цільової авдиторії - сегменту в тилу держави-агресора.
Сидять десь в лісах таємні поклонники Мардука, радіють, які вони круті - за останні двадцять лєт двоє криптомардучників побували в міліціонерах гібедеде, (що на двадцять процентів більше ніж в попередні двадцять лєт.) А в далекій Башкирії сидять національні будителі і гордяться, що влада Башкірії дозволила їм карнавал на сабантуй, але на стадіоні за містом і тільки з флагами партії “Єдім Расію”.
І от вони знаходять наш Бродкаст.
Бац, а там їм кажуть: та в Україні в кожному районі є капища Мардука, і за це не винтять менти у падваротнях, не пакують в автозаки і не вішають на них теракти, - а навіть навпаки, під це виділяють грошики в місцевом домкультури і трохи попиляють, а трохи виділяють на свято Іштар та Тіамат, бо мають совість, тим більш он там і журналіст прийшов з райцентру.
І башкирські сабантуї, на яких голова області стоїть улітку з галстуком і в пінжаку, читає по папірцю, а потім інтерв’ю і враження учасників.
І клас з мовою нацменшини, увішаний портретами відомих лише цій меншині бородатих класиків.
І поступово в чашку меду ми додаємо тої отрути.
“В них, укрАєнцев, все дозволене, а в нас тут в нашій Сересер, ми ні на що не маєм права”.
Це має засісти в їхній голові - у всіх, від борців за велодорожки до таємних прихільників матінки Тіамат.
Ну а тепер про скандали.
Куди ж без них.
Якщо їх з розумом препарувати і пакувати (як пакують на заводі продукцію, щоби продати її в супермаркеті не на вагу оптом), - то й з того вийде користь.
Ми задамо їм модель поведінки, про яку вони вже позабули.
Вісті з якогось села - їм перекрили воду, вони перекрили трасу. Приїхав мент, мента побили і погнали сцяними тряпками. Приїхав депутат, впав на коліна, покаявся, розадав гречу і пообіцяв включити воду. і тоді всі розійшлися.
Вони, московити, вже давно про це тільки мріють.
Їм кажуть, що так як у них - тепер повсюди. Що і в Америці, і Європах усьо схвачєно за всьо заплачєно, атидумал там краще, ні.
А як же хочеться побути не тваррю дрожжащщаю, яка може виходити на мітинги тільки коли наказало начальство, а правоімєющім, таким собі пугачовським соколом.
Хочеться, хочеться.
Тому наш Бродкаст має розлагати їх зсередини.
Як балтийське радянське кіно негативно-об’єктивно малювало жахливі стосунки й душевні страждання американських безробітних, - а глядач, і не тільки балтийський, бачив
що в бізробітного двоповерховий будинок, красненький бьюїк, люстри як в дом культурі, телевізор С ПУЛЬТАМ і там дохріна каналав, в одному навіть мелькнули голі тьоткі, але він, безробітний, вже цього надивився і небрежно перемикає на новості.
А в самого під шифанером барчик, з якого він небрежно плескає в стакана якусь міцну хріновіну, мабуть це легендарне мохіто?
Це був приклад вдалого і багатолітнього руйнування совка.
Тоді брали матеріальним, а тепер треба брати нематеріальним.
на цьому кінець блоку, переварюй-те.
Кому це треба?
Date: 2019-08-04 05:24 am (UTC)