Diana Makarova
Я завжди щиро ненавиділа Арестовича і арестовичизм.
- Все буде добре.
- Ми перемагаємо.
- Війна скоро закінчиться.
- Звичайно, нашою перемогою.
Ніколи не пила з цього джерела. Але, увірвавшись до зляканого, втім лютого до ворогів Києва, терзаючись між готовністю померти за Київ та Україну і важливістю вижити, не знаючи ще особливо нічого, - де ворог, з ким бої (перестрілки в Києві були складними й спірними), які пошкодження при обстрілах - я раптом побачила білборди. Вони працювали. Там висіли заклики та лозунги. Від зовсім ідіотичних і сопливих типу "Тримайтеся, рідненькі, вже зовсім скоро завалимо їх" до розумних, стриманих, але впевнених. І ці білборди допомогли мені. Частково, звичайно. Більше допомагали наші воїни веселою своєю злістю і впевненістю. Але білборди теж.
Навіть поява відосиків від президента країни тоді вселяла якусь впевненість. Єсть президент, отже, ще немає хаосу - а саме панічний хаос міг завести нас до швидкого програшу. Те ж саме давали групові фото працівників Банкової, депутатів Верховної ради тощо - типу, ми на місці, працюємо.
Як вже вони там працювали, всі ці очільники, то інша справа.
Але держава як інституція була на місці. Це важливо. Тоді це було вкрай важливо.
Звичайно, причетні до фронту, а фронт був скрізь - знали ситуацію чіткіше і сумніше, аніж вона подавалась Інститутом Імені Арестовича. Чому Інститутом? Бо він же був не один такий веселун-оптиміст, їх була тоді ціла когорта, штучно випущена й покладена на алтар ліквідації паніки в народі, від Пса Патрона до Залужного, лагідного отця-командіра. Звичайно, причетні до істинної картини війни кривились, морщились і плювались від ідіотських пісеньок:
( Read more... )
Я завжди щиро ненавиділа Арестовича і арестовичизм.
- Все буде добре.
- Ми перемагаємо.
- Війна скоро закінчиться.
- Звичайно, нашою перемогою.
Ніколи не пила з цього джерела. Але, увірвавшись до зляканого, втім лютого до ворогів Києва, терзаючись між готовністю померти за Київ та Україну і важливістю вижити, не знаючи ще особливо нічого, - де ворог, з ким бої (перестрілки в Києві були складними й спірними), які пошкодження при обстрілах - я раптом побачила білборди. Вони працювали. Там висіли заклики та лозунги. Від зовсім ідіотичних і сопливих типу "Тримайтеся, рідненькі, вже зовсім скоро завалимо їх" до розумних, стриманих, але впевнених. І ці білборди допомогли мені. Частково, звичайно. Більше допомагали наші воїни веселою своєю злістю і впевненістю. Але білборди теж.
Навіть поява відосиків від президента країни тоді вселяла якусь впевненість. Єсть президент, отже, ще немає хаосу - а саме панічний хаос міг завести нас до швидкого програшу. Те ж саме давали групові фото працівників Банкової, депутатів Верховної ради тощо - типу, ми на місці, працюємо.
Як вже вони там працювали, всі ці очільники, то інша справа.
Але держава як інституція була на місці. Це важливо. Тоді це було вкрай важливо.
Звичайно, причетні до фронту, а фронт був скрізь - знали ситуацію чіткіше і сумніше, аніж вона подавалась Інститутом Імені Арестовича. Чому Інститутом? Бо він же був не один такий веселун-оптиміст, їх була тоді ціла когорта, штучно випущена й покладена на алтар ліквідації паніки в народі, від Пса Патрона до Залужного, лагідного отця-командіра. Звичайно, причетні до істинної картини війни кривились, морщились і плювались від ідіотських пісеньок: