![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
як ви знаєте або десь чули, моделі історії бувають поступальні, відступальні, коливальні лінійні, а також циклічні (еклезіаст), спиральні (як спроба синтезу) або всілякі складніші та простіші (до останніх можу навести нирваничну теорію будизму, що насправді нічого не відбувається).
А ладно, до чого це я. Часто думають, що Крим й Донбас поступально русифікувався, і дорусифікувався до отого що сталось в 2014 році. Це просто і красиво для теорії, але насправді ніфіга.
Не знаю за Донбас, але Крим поступово українізувався, дуже повільно, але ще скоріше нейтралізувався.
В 2004 мені довелося витягувати з маршутки двох дівчат, які посміли балакати українською - від розгніваного натовпу салону (при чому один рускоязичний - той що вискочив услід за нами та хотів побитися - був корєєць), да, отакі спогади, отакі були тоді і випадкові знайомства.
Але вже в 2012 мовно-язичне протистояння настільки всіх виснажило, що не тільки українці не сапалися на російську (до чого всі звикли і так), але і правильнощелепні вже не проявляли ніякої реакції на українську.
Вперше я це відчув 2008 року в Севастополі, коли гуляв там самим центром і тут дуже некстаті на мобілу подзвонив львів’янин.
Я думав що опинився в пастці (нагадаю - 4 роки до того був випадок в маршрутці, який нікого б не здивував). Якщо я відповім йому порускі, львів’янин образиться. Якщо ж українською - образиться Севастополь. Тоді ще я був ризиковий пацан (ви всі такі, поки немає окупації) і заговорив українською, та ще і з таким акцентом, якого мене все літо вчив друг що пожив там і засвоїв говірку. Навколо мене почали збиратися севастопольці. Львів’янин, як назло, завів мову про Бандеру та інших Наших Провідників. Я відійшов подалі від води, бо Севастополь всеж місто моряків, а на суші вони слабкіші, договорив і озирнувся на гурт місцевих. У них на обличчях були чи усмішки, чи посмішки.
“Блін, зараз почнеться”.
Але вони підійшли і спитали мене, звідки я приїхав і чи подобається мені “наше місто”. Да, вони намагалися говорити українською, і в деяких щелепи чудово з цім справлялися. По досвіду я знав, що краще починати з другої частини питання, я запевнив що о, місто, да, чудове, всьо такоє. Вони зраділи ще більше і пригадали першу частину - то звідки ж я приїхав, чи може приплив чи прилетів. І коли я назвав їм сусіднє кримське місто, то вони були дуже розчаровані. Усмішки перетворилися на ніякові та натягнуті, і вони розійшлися з легким відчуттям що їх накололи.
Ну, багато можна такого всякого попригадати.
Наприклад, як лідери рускіх общін (їх у нас тоді було штук сто - лідерів, не общін) з роками все частіше збивалися на українську лексику, і нема було кому навіть поправити їм будьоновку та парашут.
Або як мій знайомий кримчанин, сам з роду західних українців, поплентався на прийом до нового начальства - прислане з Донецьку в комплекті з Джарти, і плентавсь туди як на страту. А той, зустрівши його з досьє на кримчанина в руках, грізно звелів помічникам удалитись, розкрив на першій сторінці і підозріло тицнув:
- Так значить ти з Явору? (припустимо, назва умовна)
- Так, то єсть да, - зітхнув кримчанин.
Донецький раптово преобразився і кинувсь на нього, широко розлапивши руки:
- ЗЬООООМААА!!!
Виявилось, коротше, що він сам “оттуда”, і далі вони продовжили розмову на чистім своїм діалекті, під хенесі з начальственого бардачку.
2013 року я зустрів одного з гигантів руской мислі прямо на вулиці, він сидів посеред кримської столиці за алкоголем і мляво дивився на перехожих. Зі мною був руховець зі стажем 1905 року. Я думав, буде битва.
Але той устало подивився на руховця, потім на мене, і проказав:
- Ваша взяла. Знаєте був такий Муракамі, він писав про кінець історії?
- Мабуть Фукуяма, - припустив я.
- Та, яка різниця, - дозволив той. - Так от, кінець історії вже настав. Я розумію кожне слово, сказане по українські. Я навіть думаю деякі речі по українські. Мій син двомовний, донька англомовна. А внук називає мене “дідусь”, дідусь бля. Дєд каже йому грубо.
- Але ж влада ваша, - відповів йому руховець.
- Вона і ваша, і наша, - сказав гигант мислі. - Або не ваша не наша. Це без різниці. Вона може бути ваша, може бути наша, але мій онук україномовний.
І я залишив його з руховцем за столиком, щоб вони з горя напилися, споминаючи старі часи.
“А помніш як ти мене тоді, під пентагоном”, - доносилися спогади, - “Да, а як ви наших під совміном”. - “Ех, ото були часи. А зараз що! Кінець історії”.
Так от, все було не так ©
Крим потроху переставав бути бастіоном руских. І коли здавалося, що ще два-три рочки таким темпом і ми будемо як Херсон та Миколаїв, - отоді і прийшли рускіє. І вони не зря так радувались. Вони справді ледь не спізнілись. У них був вигляд, як у фраєра, який перехопив наречену біля чужого олтарю.
як ви знаєте або десь чули, моделі історії бувають поступальні, відступальні, коливальні лінійні, а також циклічні (еклезіаст), спиральні (як спроба синтезу) або всілякі складніші та простіші (до останніх можу навести нирваничну теорію будизму, що насправді нічого не відбувається).
А ладно, до чого це я. Часто думають, що Крим й Донбас поступально русифікувався, і дорусифікувався до отого що сталось в 2014 році. Це просто і красиво для теорії, але насправді ніфіга.
Не знаю за Донбас, але Крим поступово українізувався, дуже повільно, але ще скоріше нейтралізувався.
В 2004 мені довелося витягувати з маршутки двох дівчат, які посміли балакати українською - від розгніваного натовпу салону (при чому один рускоязичний - той що вискочив услід за нами та хотів побитися - був корєєць), да, отакі спогади, отакі були тоді і випадкові знайомства.
Але вже в 2012 мовно-язичне протистояння настільки всіх виснажило, що не тільки українці не сапалися на російську (до чого всі звикли і так), але і правильнощелепні вже не проявляли ніякої реакції на українську.
Вперше я це відчув 2008 року в Севастополі, коли гуляв там самим центром і тут дуже некстаті на мобілу подзвонив львів’янин.
Я думав що опинився в пастці (нагадаю - 4 роки до того був випадок в маршрутці, який нікого б не здивував). Якщо я відповім йому порускі, львів’янин образиться. Якщо ж українською - образиться Севастополь. Тоді ще я був ризиковий пацан (ви всі такі, поки немає окупації) і заговорив українською, та ще і з таким акцентом, якого мене все літо вчив друг що пожив там і засвоїв говірку. Навколо мене почали збиратися севастопольці. Львів’янин, як назло, завів мову про Бандеру та інших Наших Провідників. Я відійшов подалі від води, бо Севастополь всеж місто моряків, а на суші вони слабкіші, договорив і озирнувся на гурт місцевих. У них на обличчях були чи усмішки, чи посмішки.
“Блін, зараз почнеться”.
Але вони підійшли і спитали мене, звідки я приїхав і чи подобається мені “наше місто”. Да, вони намагалися говорити українською, і в деяких щелепи чудово з цім справлялися. По досвіду я знав, що краще починати з другої частини питання, я запевнив що о, місто, да, чудове, всьо такоє. Вони зраділи ще більше і пригадали першу частину - то звідки ж я приїхав, чи може приплив чи прилетів. І коли я назвав їм сусіднє кримське місто, то вони були дуже розчаровані. Усмішки перетворилися на ніякові та натягнуті, і вони розійшлися з легким відчуттям що їх накололи.
Ну, багато можна такого всякого попригадати.
Наприклад, як лідери рускіх общін (їх у нас тоді було штук сто - лідерів, не общін) з роками все частіше збивалися на українську лексику, і нема було кому навіть поправити їм будьоновку та парашут.
Або як мій знайомий кримчанин, сам з роду західних українців, поплентався на прийом до нового начальства - прислане з Донецьку в комплекті з Джарти, і плентавсь туди як на страту. А той, зустрівши його з досьє на кримчанина в руках, грізно звелів помічникам удалитись, розкрив на першій сторінці і підозріло тицнув:
- Так значить ти з Явору? (припустимо, назва умовна)
- Так, то єсть да, - зітхнув кримчанин.
Донецький раптово преобразився і кинувсь на нього, широко розлапивши руки:
- ЗЬООООМААА!!!
Виявилось, коротше, що він сам “оттуда”, і далі вони продовжили розмову на чистім своїм діалекті, під хенесі з начальственого бардачку.
2013 року я зустрів одного з гигантів руской мислі прямо на вулиці, він сидів посеред кримської столиці за алкоголем і мляво дивився на перехожих. Зі мною був руховець зі стажем 1905 року. Я думав, буде битва.
Але той устало подивився на руховця, потім на мене, і проказав:
- Ваша взяла. Знаєте був такий Муракамі, він писав про кінець історії?
- Мабуть Фукуяма, - припустив я.
- Та, яка різниця, - дозволив той. - Так от, кінець історії вже настав. Я розумію кожне слово, сказане по українські. Я навіть думаю деякі речі по українські. Мій син двомовний, донька англомовна. А внук називає мене “дідусь”, дідусь бля. Дєд каже йому грубо.
- Але ж влада ваша, - відповів йому руховець.
- Вона і ваша, і наша, - сказав гигант мислі. - Або не ваша не наша. Це без різниці. Вона може бути ваша, може бути наша, але мій онук україномовний.
І я залишив його з руховцем за столиком, щоб вони з горя напилися, споминаючи старі часи.
“А помніш як ти мене тоді, під пентагоном”, - доносилися спогади, - “Да, а як ви наших під совміном”. - “Ех, ото були часи. А зараз що! Кінець історії”.
Так от, все було не так ©
Крим потроху переставав бути бастіоном руских. І коли здавалося, що ще два-три рочки таким темпом і ми будемо як Херсон та Миколаїв, - отоді і прийшли рускіє. І вони не зря так радувались. Вони справді ледь не спізнілись. У них був вигляд, як у фраєра, який перехопив наречену біля чужого олтарю.