![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanВячеслав Ільченко
В своєму великому і дуже змістовному інтерв'ю Кішкиній Юля вчора побіжно зачепила кілька дуже важливих концептуальних питань. Зокрема, про те, що світовий уже тренд на вибори людей, які раніше не були в політиці, є реакцією людей на бідність, негаразди та відверте знущання політичного класу над власними виборцями.
Це називається "кризою демократії". Про це не говорять, бо альтернативи демократії завжди значно гірші - від диктатури до корпоратократії. Але саме про це я все-таки хотів би поговорити, бо це надзвичайно важливо в останній місяць перед виборами. І це дуже важливо для майбутнього нашої країни. Так що налаштуйтесь на лонгрід, сьогодні ми займемось історією демократії.
Перш за все, необхідно зрозуміти просту річ: ми переживаємо далеко не першу і не останню кризу демократичного ладу. Нинішні демократичні системи відрізняються від систем, скажімо, епохи Просвітництва чи Високого Середньовіччя, і дуже сильно відрізняються від класичних демократичних систем епохи Римської чи Афінської республік. Але тим демократія і відрізняється від інших політичних ладів, що здатна розвиватись і змінюватись разом із суспільством.
Наприклад, перша криза демократичного ладу відбулась ще в Афінах. Вона була викликана тим, що місто, власне кажучи, сильно виросло. Одна справа - зібрання 1-2 тисячі чоловік, де доволі нескладно підрахувати голоси, і зовсім інше - коли їх уже 20-30 тисяч. Ксенофонт в своїх книгах єхидно підсміювався: демократія в Афінах закінчується із наступанням сутінок, бо вночі неможливо підрахувати голоси. Щоб вирішити цю проблему, була створена "рада 500" (буле). Такий собі прообраз сучасного парламента, куди вибирали 500 представників - по 50 чоловік від кожної общини-філи. Він і приймав більшість рішень від імені народу, а "велику екклезію" збирали тільки в особливих випадках - можна сказати, проводили референдум.
Однак невдовзі виникла іще одна проблема: як вибирати цих 500 представників? Афіняни не мудрствували лукаво, і вибирали випадково - просто кидали жеребок. Перший час це працювало, бо державні справи тоді були не дуже складні, і розібратись в них міг практично будь-який громадянин Афін. Але місто продовжувало рости, суспільство ускладнювалось, з'явились відносини з іншими полісами та країнами. І зрештою виявилось, що випадкові люди в раді 500 уже не здатні адекватно керувати державою, просто в силу того, що не мають достатнього досвіду і знань для цього. Демократія виродилась в так звану "охлократію", за словами Полібія.
При цьому, зауважимо, що тоді виборче право всезагальним не було. Вибирали тільки повноправні громадяни Афін, а раби та іноземці такого права не мали. Просто собі десь запишіть: охлократія виникає не тоді, коли право голоса дають всім бажаючим, а коли всім бажаючим дають право займати посади - навіть людям, які ні бельмеса не розуміють в управлінні містом чи то пак країною.
Наступним етапом розвитку демократії була Римська Республіка. Римляни врахували помилки греків, і вирішили збалансувати професійність управління та участь народу в прийнятті рішень. Для цього вони утворили два органи: Сенат та Форум.
Сенат складався із професійних політиків, які займались управлінням держави. Існувала спеціальна посада - цензор, яка перевіряла кар'єру кандидата в сенатори і затверджувала її лише тоді, коли він добре показав себе на роботі магістрата - так називали виборні управлінські посади, наприклад, консула (виконавча влада), квестора (судова влада) чи трибуна (захист інтересів народу). А Форум складався із особливих "коміцій", окремих народних зібрань, які відповідали різним прошаркам населення. Concillum Plebis, наприклад, займався проблемами плебеїв і складався з представників плебса. Comitia Curiata - патриціїв. А Comitia Centuriata складалась із представників армії. Всіх цих представників спочатку вибирали випадково, як і в Афінах, а потім стали за них голосувати - достоту як зараз ми голосуємо за своїх представників в парламент.
Таким чином, був створений хиткий - але дієвий баланс між професійними політиками та представниками народу. Завдяки цьому Римська Республіка проіснувала значно довше і навіть змогла стати однією із найбільших країн світу. Однак навіть в римській демократії виникла своя особлива криза.
Полягала вона в тому, що подальше ускладнення суспільства вимагало не тільки управління, а й визначення стратегії подальшого розвитку - яку потім повинен був хтось втілювати. Сенат (як і Форум), в результаті, почав ділитися на окремі групи, які поділяли одне і те саме бачення. Ці групи називали "частинами" - партіями, якщо говорити сучасною мовою. Дві найбільші і найвідоміші римські партії ми знаємо і по сьогодні. Це популяри-популісти та оптимати. Через часто виникали конфліктні ситуації, коли в Сенаті бере гору одна партія, а на Форумі панує зовсім інша. Більше того, управлінці нижчої ланки часто теж належали до різних партій і саботували рішення своїх опонентів, вносячи хаос в управління державою. Саме це і стало причиною, чому римський народ зрештою вибрав диктатором Юлія Цезаря - він, на відміну від постійно розділених в собі Сената та Форума, чітко бачив майбутнє і знав, як зробити Рим великим. І до речі, реформи Цезаря таки його ним і зробили.
В часи Середньовіччя і Просвітництва стало ясно: суспільство стало настільки складним, що будь-яке необережне рішення потягне за собою страшні наслідки. З одного боку це вимагає професіоналів при владі, а з іншого боку, досвід суто професійних республік Венеції та Флоренції показав - вони швидко вироджуються в олігархічні і перетворюються на тиранію. І залишається "проблема лідера", якого люди можуть вибрати диктатором чи королем, і не завжди так щастить, що королю важливі інтереси країни чи народу.
Новий баланс вирішили будувати на базі партій. Тепер це були не лише групи спільних інтересів і спільного бачення, а серйозні організації, які ставили перед собою три задачі: підготовка кадрів для управління державою та заміщення всіх ключових посад, розподіл задач керування держави між спеціалістами у відповідних галузях та вироблення рішень проблем держави і народу. Очолити ці організації довіряли сильному і яскравому лідеру, на якому концентрувалась увага виборців. Він брав на себе обов'язок пояснювати народу ідеї його партії і ставав, таким чином, одночасно "виразником інтересів" та "тимчасовим диктатором" - бо його можна було прибрати в результаті чергових виборів.
Найкращу систему балансу створили в Англії та Сполучених Штатах. Там виникли двохпартійні системи. Кожна партія мала своє бачення (це отримало назву "ідеологія"), своїх прихильників в народі (це називалось "електоратом") і свого лідера (він, як правило, ставав президентом чи прем'єр-міністром). Перемога однієї означала, що всі ключові посади займуть її представники. А друга партія повинна була зорко слідкувати, щоб вони виконували свої посадові обов'язки та сумлінно керували державою. В парламенті вони займали місця одне навпроти іншого, щоб зручніше було сперечатися. Так виник звичний нам поділ на правлячу партію та опозиційну. Опозиція так і перекладається з англійської - "протилежна" (opposition). І точно так само виник поділ на "лівих" і "правих".
Ця система добре працювала. Перш за все тому, що в ній був один ключовий компонент - моральність. Тобто, те, що Макс Вебер називав "протестантською трудовою етикою". Вона ставила жорсткий моральний імператив: людина повинна виконувати те, під чим підписалась. Якщо політик дав якусь обіцянку чи якесь зобов'язання, він конче повинен його виконати, інакше його не тільки не виберуть - він ще й виявиться вигнанцем суспільства. Ось чому Батьки-Засновники США, будучи представниками вищого класу, збудували не клон Британської Імперії - а саме демократичну систему "для народу та в ім'я народу". Існував навіть переламний момент історії: Джорджу Вашінгтону пропонували корону Імператора Америки. Він навідліг відмовився: це протирічило його долгу перед американським народом.
І нарешті, наступило двадцяте сторіччя. Воно ознаменувалось одразу кількома кризами демократії.
Перш за все, моральні рамки рухнули, і партії почали перетворюватись на корпоративні утворення, своєрідну замкнену на себе еліту, яка стурбована тільки своїм збереженням при владі. Це одразу призвело до страшних наслідків: Велика Депресія в США була продиктована в тому числі тим, що партії перетворились на дивізіони великих корпорацій і втратили зв'язок із народом. Цю кризу вирішили розширенням функцій партії. Тепер вони повинні були не просто готувати кадри, а правити за додаткову соціальну драбину. Навіть найнижчого рівня прихильники отримали можливість стати професійними політиками. Таким чином, виходячи на загальнодержавний рівень, партія уже не зможе стати корпоративним дивізіоном - верхівку завжди буде підпирати величезна маса низового складу, яке прагне більшого.
Потім виявилось, що виборами можна маніпулювати в особливо великих розмірах, приводячи до влади зовсім не того, за кого реально голосували. Це була фантастична реінкарнація Карфагена - де вибори попросту купувались. Ця проблема була вирішена утворенням нового державного інститута - громадянського суспільства, яке стало виконувати додаткову контролюючу функцію, незалежну від політикума.
І нарешті нинішня криза демократії виросла із одразу двох проблем.
Достатньо сильний лідер здатен підім'яти під себе партію і встановити похмуру тиранію навіть там, де завжди була демократична система. Для того, щоб таке не відбулось, вирішили, що політичний лідер не повинен бути яскравим і не повинен мати бачення майбутнього. Він повинен бути просто "найманим менеджером", якому все розкажуть і підкажуть експерти та радники. Але останні десятиріччя показали, що модель найманого менеджера НЕ працює, навпаки, вона призводить до ще гірших наслідків. Таким "менеджером" швидко починає крутити оточення, і при владі по факту знову ж таки опиняються зовсім не ті, кого вибрали люди. А оскільки оточення нічим цьому народу не зобов'язане, і виникає нинішня ситуація, коли політичне керівництво країни над народом знущається. Бо за все буде зрештою відповідати "цап-відбувайло".
Ось чому народ навіть в розвинених країнах починає вибирати різноманітних яскравих "аутсайдерів". Це з одного боку повернення до основ: на виборах люди вибирають собі представника, і вони хочуть, аби цей представник не був чиїмсь фасадом. Їм здається, що яскравість, харизма, зрештою, власна фанбаза - це одна із запорук того, що цей представник не стане маріонеткою оточення. Що, власне, далеко не так. Адже керує не стільки лідер, скільки його кадри - а їх повинна поставляти партія. А як ми уже вище пересвідчились, маленька партія майже завжди означає її корпоративізацію. А відсутність партії означає поглинення лідера існуючою владною елітою.
А інша проблема полягає в тому, що суспільство надзвичайно ускладнилось. Повернення до моделі яскравих лідерів ставить перед демократією іншу проблему: жоден, навіть найкращий політик, не здатен осягнути всю складність сучасного суспільства. А індустріалізація 4.0 ще більше його ускладнить. Це ставить нас перед майже фантастичною задачею - представник, здатний не тільки керувати державою, а й вести її в майбутнє... повинен бути генієм?.. І де ж нам знайти інкубатор таких геніальних політиків, адже їх потрібно багато?
Але з цієї кризи теж є вихід. Його нам якраз і пропонує Юлія Тимошенко. Це - переосмислення самої ролі демократичного лідера. Відтепер він повинен бути не стільки очільником контр-еліти, яка повинна "замістити" існуючу владу. Це повинен бути новий тип лідера:
- він повинен мати свою візію майбутнього, яку може пояснити простими словами своїм виборцям;
- він повинен мати надзвичайно широкий кругозор і уміти швидко і чітко підмічати суспільні тенденції;
- він повинен регулярно пропонувати суспільству змістовні теми для дискусії, і модерувати цю дискусію;
- він повинен синтезувати численні експертні думки, суспільні настрої та бажання, і узагальнювати їх в системні рішення;
- він повинен керуватись не лише формальними законами, а й договором між собою та суспільством, порушення якого потягне за собою вигнання із суспільства.
Юлія Тимошенко до цього прийшла самостійно, довгим і тернистим шляхом. В своєму Новому Курсі вона якраз і грає роль модератора дискусії та виразника узагальнених системних рішень. У неї є своє бачення майбутнього. Вона прагне укласти не лише свої власні зобов'язання перед виборцями, а й укласти загальносуспільний договір, який і стане таким морально-імперативним якорем для всіх наступних лідерів.
Вчора на прес-конференції вона сказала, що з українського політикума зникла змістовна дискусія. Це, насправді, страшна річ. Це значить, що переважній більшості наших політиків потрібна насправді не демократія, а її "кризова" версія, в якій партія - це дивізіон корпорації, де виборами крутять, як циган сонцем. Де за спиною лідера стоїть безкарне і відірване від народу оточення. Де "представник народу" просто купує собі виборців.
Виходів із кризи демократії, як ми щойно пересвідчились, всього два. Перший - назад, до диктатури і тиранії.
І другий - вперед, розвивати демократію далі і переходити на новий щабель розвитку.
Особисто я рішення прийняв. Залишилось, щоб його іще прийняли ви.
В своєму великому і дуже змістовному інтерв'ю Кішкиній Юля вчора побіжно зачепила кілька дуже важливих концептуальних питань. Зокрема, про те, що світовий уже тренд на вибори людей, які раніше не були в політиці, є реакцією людей на бідність, негаразди та відверте знущання політичного класу над власними виборцями.
Це називається "кризою демократії". Про це не говорять, бо альтернативи демократії завжди значно гірші - від диктатури до корпоратократії. Але саме про це я все-таки хотів би поговорити, бо це надзвичайно важливо в останній місяць перед виборами. І це дуже важливо для майбутнього нашої країни. Так що налаштуйтесь на лонгрід, сьогодні ми займемось історією демократії.
Перш за все, необхідно зрозуміти просту річ: ми переживаємо далеко не першу і не останню кризу демократичного ладу. Нинішні демократичні системи відрізняються від систем, скажімо, епохи Просвітництва чи Високого Середньовіччя, і дуже сильно відрізняються від класичних демократичних систем епохи Римської чи Афінської республік. Але тим демократія і відрізняється від інших політичних ладів, що здатна розвиватись і змінюватись разом із суспільством.
Наприклад, перша криза демократичного ладу відбулась ще в Афінах. Вона була викликана тим, що місто, власне кажучи, сильно виросло. Одна справа - зібрання 1-2 тисячі чоловік, де доволі нескладно підрахувати голоси, і зовсім інше - коли їх уже 20-30 тисяч. Ксенофонт в своїх книгах єхидно підсміювався: демократія в Афінах закінчується із наступанням сутінок, бо вночі неможливо підрахувати голоси. Щоб вирішити цю проблему, була створена "рада 500" (буле). Такий собі прообраз сучасного парламента, куди вибирали 500 представників - по 50 чоловік від кожної общини-філи. Він і приймав більшість рішень від імені народу, а "велику екклезію" збирали тільки в особливих випадках - можна сказати, проводили референдум.
Однак невдовзі виникла іще одна проблема: як вибирати цих 500 представників? Афіняни не мудрствували лукаво, і вибирали випадково - просто кидали жеребок. Перший час це працювало, бо державні справи тоді були не дуже складні, і розібратись в них міг практично будь-який громадянин Афін. Але місто продовжувало рости, суспільство ускладнювалось, з'явились відносини з іншими полісами та країнами. І зрештою виявилось, що випадкові люди в раді 500 уже не здатні адекватно керувати державою, просто в силу того, що не мають достатнього досвіду і знань для цього. Демократія виродилась в так звану "охлократію", за словами Полібія.
При цьому, зауважимо, що тоді виборче право всезагальним не було. Вибирали тільки повноправні громадяни Афін, а раби та іноземці такого права не мали. Просто собі десь запишіть: охлократія виникає не тоді, коли право голоса дають всім бажаючим, а коли всім бажаючим дають право займати посади - навіть людям, які ні бельмеса не розуміють в управлінні містом чи то пак країною.
Наступним етапом розвитку демократії була Римська Республіка. Римляни врахували помилки греків, і вирішили збалансувати професійність управління та участь народу в прийнятті рішень. Для цього вони утворили два органи: Сенат та Форум.
Сенат складався із професійних політиків, які займались управлінням держави. Існувала спеціальна посада - цензор, яка перевіряла кар'єру кандидата в сенатори і затверджувала її лише тоді, коли він добре показав себе на роботі магістрата - так називали виборні управлінські посади, наприклад, консула (виконавча влада), квестора (судова влада) чи трибуна (захист інтересів народу). А Форум складався із особливих "коміцій", окремих народних зібрань, які відповідали різним прошаркам населення. Concillum Plebis, наприклад, займався проблемами плебеїв і складався з представників плебса. Comitia Curiata - патриціїв. А Comitia Centuriata складалась із представників армії. Всіх цих представників спочатку вибирали випадково, як і в Афінах, а потім стали за них голосувати - достоту як зараз ми голосуємо за своїх представників в парламент.
Таким чином, був створений хиткий - але дієвий баланс між професійними політиками та представниками народу. Завдяки цьому Римська Республіка проіснувала значно довше і навіть змогла стати однією із найбільших країн світу. Однак навіть в римській демократії виникла своя особлива криза.
Полягала вона в тому, що подальше ускладнення суспільства вимагало не тільки управління, а й визначення стратегії подальшого розвитку - яку потім повинен був хтось втілювати. Сенат (як і Форум), в результаті, почав ділитися на окремі групи, які поділяли одне і те саме бачення. Ці групи називали "частинами" - партіями, якщо говорити сучасною мовою. Дві найбільші і найвідоміші римські партії ми знаємо і по сьогодні. Це популяри-популісти та оптимати. Через часто виникали конфліктні ситуації, коли в Сенаті бере гору одна партія, а на Форумі панує зовсім інша. Більше того, управлінці нижчої ланки часто теж належали до різних партій і саботували рішення своїх опонентів, вносячи хаос в управління державою. Саме це і стало причиною, чому римський народ зрештою вибрав диктатором Юлія Цезаря - він, на відміну від постійно розділених в собі Сената та Форума, чітко бачив майбутнє і знав, як зробити Рим великим. І до речі, реформи Цезаря таки його ним і зробили.
В часи Середньовіччя і Просвітництва стало ясно: суспільство стало настільки складним, що будь-яке необережне рішення потягне за собою страшні наслідки. З одного боку це вимагає професіоналів при владі, а з іншого боку, досвід суто професійних республік Венеції та Флоренції показав - вони швидко вироджуються в олігархічні і перетворюються на тиранію. І залишається "проблема лідера", якого люди можуть вибрати диктатором чи королем, і не завжди так щастить, що королю важливі інтереси країни чи народу.
Новий баланс вирішили будувати на базі партій. Тепер це були не лише групи спільних інтересів і спільного бачення, а серйозні організації, які ставили перед собою три задачі: підготовка кадрів для управління державою та заміщення всіх ключових посад, розподіл задач керування держави між спеціалістами у відповідних галузях та вироблення рішень проблем держави і народу. Очолити ці організації довіряли сильному і яскравому лідеру, на якому концентрувалась увага виборців. Він брав на себе обов'язок пояснювати народу ідеї його партії і ставав, таким чином, одночасно "виразником інтересів" та "тимчасовим диктатором" - бо його можна було прибрати в результаті чергових виборів.
Найкращу систему балансу створили в Англії та Сполучених Штатах. Там виникли двохпартійні системи. Кожна партія мала своє бачення (це отримало назву "ідеологія"), своїх прихильників в народі (це називалось "електоратом") і свого лідера (він, як правило, ставав президентом чи прем'єр-міністром). Перемога однієї означала, що всі ключові посади займуть її представники. А друга партія повинна була зорко слідкувати, щоб вони виконували свої посадові обов'язки та сумлінно керували державою. В парламенті вони займали місця одне навпроти іншого, щоб зручніше було сперечатися. Так виник звичний нам поділ на правлячу партію та опозиційну. Опозиція так і перекладається з англійської - "протилежна" (opposition). І точно так само виник поділ на "лівих" і "правих".
Ця система добре працювала. Перш за все тому, що в ній був один ключовий компонент - моральність. Тобто, те, що Макс Вебер називав "протестантською трудовою етикою". Вона ставила жорсткий моральний імператив: людина повинна виконувати те, під чим підписалась. Якщо політик дав якусь обіцянку чи якесь зобов'язання, він конче повинен його виконати, інакше його не тільки не виберуть - він ще й виявиться вигнанцем суспільства. Ось чому Батьки-Засновники США, будучи представниками вищого класу, збудували не клон Британської Імперії - а саме демократичну систему "для народу та в ім'я народу". Існував навіть переламний момент історії: Джорджу Вашінгтону пропонували корону Імператора Америки. Він навідліг відмовився: це протирічило його долгу перед американським народом.
І нарешті, наступило двадцяте сторіччя. Воно ознаменувалось одразу кількома кризами демократії.
Перш за все, моральні рамки рухнули, і партії почали перетворюватись на корпоративні утворення, своєрідну замкнену на себе еліту, яка стурбована тільки своїм збереженням при владі. Це одразу призвело до страшних наслідків: Велика Депресія в США була продиктована в тому числі тим, що партії перетворились на дивізіони великих корпорацій і втратили зв'язок із народом. Цю кризу вирішили розширенням функцій партії. Тепер вони повинні були не просто готувати кадри, а правити за додаткову соціальну драбину. Навіть найнижчого рівня прихильники отримали можливість стати професійними політиками. Таким чином, виходячи на загальнодержавний рівень, партія уже не зможе стати корпоративним дивізіоном - верхівку завжди буде підпирати величезна маса низового складу, яке прагне більшого.
Потім виявилось, що виборами можна маніпулювати в особливо великих розмірах, приводячи до влади зовсім не того, за кого реально голосували. Це була фантастична реінкарнація Карфагена - де вибори попросту купувались. Ця проблема була вирішена утворенням нового державного інститута - громадянського суспільства, яке стало виконувати додаткову контролюючу функцію, незалежну від політикума.
І нарешті нинішня криза демократії виросла із одразу двох проблем.
Достатньо сильний лідер здатен підім'яти під себе партію і встановити похмуру тиранію навіть там, де завжди була демократична система. Для того, щоб таке не відбулось, вирішили, що політичний лідер не повинен бути яскравим і не повинен мати бачення майбутнього. Він повинен бути просто "найманим менеджером", якому все розкажуть і підкажуть експерти та радники. Але останні десятиріччя показали, що модель найманого менеджера НЕ працює, навпаки, вона призводить до ще гірших наслідків. Таким "менеджером" швидко починає крутити оточення, і при владі по факту знову ж таки опиняються зовсім не ті, кого вибрали люди. А оскільки оточення нічим цьому народу не зобов'язане, і виникає нинішня ситуація, коли політичне керівництво країни над народом знущається. Бо за все буде зрештою відповідати "цап-відбувайло".
Ось чому народ навіть в розвинених країнах починає вибирати різноманітних яскравих "аутсайдерів". Це з одного боку повернення до основ: на виборах люди вибирають собі представника, і вони хочуть, аби цей представник не був чиїмсь фасадом. Їм здається, що яскравість, харизма, зрештою, власна фанбаза - це одна із запорук того, що цей представник не стане маріонеткою оточення. Що, власне, далеко не так. Адже керує не стільки лідер, скільки його кадри - а їх повинна поставляти партія. А як ми уже вище пересвідчились, маленька партія майже завжди означає її корпоративізацію. А відсутність партії означає поглинення лідера існуючою владною елітою.
А інша проблема полягає в тому, що суспільство надзвичайно ускладнилось. Повернення до моделі яскравих лідерів ставить перед демократією іншу проблему: жоден, навіть найкращий політик, не здатен осягнути всю складність сучасного суспільства. А індустріалізація 4.0 ще більше його ускладнить. Це ставить нас перед майже фантастичною задачею - представник, здатний не тільки керувати державою, а й вести її в майбутнє... повинен бути генієм?.. І де ж нам знайти інкубатор таких геніальних політиків, адже їх потрібно багато?
Але з цієї кризи теж є вихід. Його нам якраз і пропонує Юлія Тимошенко. Це - переосмислення самої ролі демократичного лідера. Відтепер він повинен бути не стільки очільником контр-еліти, яка повинна "замістити" існуючу владу. Це повинен бути новий тип лідера:
- він повинен мати свою візію майбутнього, яку може пояснити простими словами своїм виборцям;
- він повинен мати надзвичайно широкий кругозор і уміти швидко і чітко підмічати суспільні тенденції;
- він повинен регулярно пропонувати суспільству змістовні теми для дискусії, і модерувати цю дискусію;
- він повинен синтезувати численні експертні думки, суспільні настрої та бажання, і узагальнювати їх в системні рішення;
- він повинен керуватись не лише формальними законами, а й договором між собою та суспільством, порушення якого потягне за собою вигнання із суспільства.
Юлія Тимошенко до цього прийшла самостійно, довгим і тернистим шляхом. В своєму Новому Курсі вона якраз і грає роль модератора дискусії та виразника узагальнених системних рішень. У неї є своє бачення майбутнього. Вона прагне укласти не лише свої власні зобов'язання перед виборцями, а й укласти загальносуспільний договір, який і стане таким морально-імперативним якорем для всіх наступних лідерів.
Вчора на прес-конференції вона сказала, що з українського політикума зникла змістовна дискусія. Це, насправді, страшна річ. Це значить, що переважній більшості наших політиків потрібна насправді не демократія, а її "кризова" версія, в якій партія - це дивізіон корпорації, де виборами крутять, як циган сонцем. Де за спиною лідера стоїть безкарне і відірване від народу оточення. Де "представник народу" просто купує собі виборців.
Виходів із кризи демократії, як ми щойно пересвідчились, всього два. Перший - назад, до диктатури і тиранії.
І другий - вперед, розвивати демократію далі і переходити на новий щабель розвитку.
Особисто я рішення прийняв. Залишилось, щоб його іще прийняли ви.