ставлення до зменшувальної форми імені
Jan. 10th, 2019 07:08 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Алі Татар-заде
одна з вражаючих відмінностей українців та росіянців в політичній традиції - це ставлення до зменшувальної форми імені.
В традиційній Московії кожен громадянин, який пише челобитну, мав підписуватись якимсь принизливим титулом (наприклад, неразумний холоп, нищий раб, глупий слуга твій) і додавати своє ім’я у зменшеній формі: Івашка, Пашка, Какашка. Якщо документ серйозний, тема глибока, то треба було і по-батькові вказати в зменшеній формі (син Івашкі, Пашкі, Какашкі). Це збільшувало шанси на прихільний розгляд царем. Психологи, мать їх, глибинні душеведи, знали чим цареві догодити. Цар також писав у наказах, всіх крім самого себе, переважно, зменшену форму, а якщо використана повна форма, то це свідчить про неабияку повагу, точніше - милість царя до того слуги. Про імя-отчество все сторого навпаки, навіть просто використання по-батькові без імені демонструє сувору чоловічу повагу: Іванич, Палич, Какашич це звучить гордо. Поєднання повного імені та по-батькові - це прямо таки царський титул, ним “величають”. Коли московит каже “Владім Владімрвч”, він розписується в неабиякій відданості цареві (а прізвище для монарха - звучить майже як кликуха).
В українців гетьмани Січі, отамани, кошові і прочі керівні органи майже за правило носили скорочене, зменшувальне ім’я. Грицько, Федько, Яцько, Сенько, -- подібно до того, як американські політики з ХХ століття почали зватися Бобами, Едами, Елами і Білами. Здається, з часів Кеннеді, але може і раніше, того не досліджував. Це надає “родинності” політику, він стає зовсім свій, домашній, свійський.
Коли ж ім’я чомусь вперто не скорочувалось, то доводилось вводити позивний на основі прізвища, а те й просто від балди - Байда, Лях Сердешний, Хмелю, Гуня і так далі.
Ми не помічаємо, але традиція українська жива і досі. Коли політика звуть просто іменем, а то ще й погонялом, то в нього найвища впізнаваємість та, власне, рейтинг з антирейтингом.
Хоча повсюди трапляється казус перехрестя культур: розмовляючи між собою, коріний московит та коріний українець можуть звати політика “ім’ячком”, при цьому перший вважає що цім самим принижує його, а другий - що цім самим визнає його частиною свого ланшафту, членом своєї родини.
Це до речі пояснює, чому політик на загальне ім’я Сан-Санич ніяк не міг вдертись на вищу посаду, та так і помер на ступіньках трону. Бо на відміну від московита, в українця це вираз іроничного ставлення.
одна з вражаючих відмінностей українців та росіянців в політичній традиції - це ставлення до зменшувальної форми імені.
В традиційній Московії кожен громадянин, який пише челобитну, мав підписуватись якимсь принизливим титулом (наприклад, неразумний холоп, нищий раб, глупий слуга твій) і додавати своє ім’я у зменшеній формі: Івашка, Пашка, Какашка. Якщо документ серйозний, тема глибока, то треба було і по-батькові вказати в зменшеній формі (син Івашкі, Пашкі, Какашкі). Це збільшувало шанси на прихільний розгляд царем. Психологи, мать їх, глибинні душеведи, знали чим цареві догодити. Цар також писав у наказах, всіх крім самого себе, переважно, зменшену форму, а якщо використана повна форма, то це свідчить про неабияку повагу, точніше - милість царя до того слуги. Про імя-отчество все сторого навпаки, навіть просто використання по-батькові без імені демонструє сувору чоловічу повагу: Іванич, Палич, Какашич це звучить гордо. Поєднання повного імені та по-батькові - це прямо таки царський титул, ним “величають”. Коли московит каже “Владім Владімрвч”, він розписується в неабиякій відданості цареві (а прізвище для монарха - звучить майже як кликуха).
В українців гетьмани Січі, отамани, кошові і прочі керівні органи майже за правило носили скорочене, зменшувальне ім’я. Грицько, Федько, Яцько, Сенько, -- подібно до того, як американські політики з ХХ століття почали зватися Бобами, Едами, Елами і Білами. Здається, з часів Кеннеді, але може і раніше, того не досліджував. Це надає “родинності” політику, він стає зовсім свій, домашній, свійський.
Коли ж ім’я чомусь вперто не скорочувалось, то доводилось вводити позивний на основі прізвища, а те й просто від балди - Байда, Лях Сердешний, Хмелю, Гуня і так далі.
Ми не помічаємо, але традиція українська жива і досі. Коли політика звуть просто іменем, а то ще й погонялом, то в нього найвища впізнаваємість та, власне, рейтинг з антирейтингом.
Хоча повсюди трапляється казус перехрестя культур: розмовляючи між собою, коріний московит та коріний українець можуть звати політика “ім’ячком”, при цьому перший вважає що цім самим принижує його, а другий - що цім самим визнає його частиною свого ланшафту, членом своєї родини.
Це до речі пояснює, чому політик на загальне ім’я Сан-Санич ніяк не міг вдертись на вищу посаду, та так і помер на ступіньках трону. Бо на відміну від московита, в українця це вираз іроничного ставлення.