don_katalan

Алі Татар-заде
за роки окупації дізнавсь один відтінок гідливости - новий, бо й ситуація нова. Це коли ватники й ватниці просяться назад дружити (при чому не виртуально, а в реалі). “Ти всьо іщьо абіжаєшся??”. о так, вони впевнені, що “врємя лєчіт всьо”, ну були знайомі татаробандеровци, укропи, жб, їх зазамбіравалі, але тепер стільки років минуло, кто старає памяніт, а какже прєжніє дєнькі.
Я тоді слухаю і не чую, дивлюся і не бачу саме ці голоси і ці пики. Бо одразу чую і бачу усі - десятки, сотні історій, які сталися зі мною та друзями, знайомими та родичами, навіть випадковими перехожими. Тут і там. У нас на півострові і на Донбасі, де жінку прив’язували до стовпу на вулиці. У нас в окупації і в сніжному Києві часів Майдану. Кожен рік, місяць, день.
Скільки їх, таких історій.
О, я знаю їх безліч.
Вони всі різні.
Як у двір емігранта регулярно навідується “друх семь’і” - а вдруг той повернеться? Не тому що скучив, а тому що мусив його спіймати і здати. Колись це була вимога силовиків, а тепер робить це просто вже, за звичкою і інтересом.
Як наречена волала вдовцю - краще б я розможжила черепи твоїм дітям, коли би знала що ти за “етіх”. А ведь могли й побратися, жити разом, “коли б не Майдан”. Була б мачуха, як у Гриммовській казці.
Як часта гостя митця даувала йому “при Українє” нєобичні дарунки, а з приходом окупантів - приводила до його спустілого дому “чєловєчьков” щоби “забрать сваі падаркі”, насправді ж вигребсти з дому все, поки той переховується.
Як до матері бійця (ім’я якого здуру спалили материкові журналісти) приходив сусіда: - Нічєво лічьнава, но я куплю твоі дом і зємлю па справідлівай цинє, а нєт, то проста прійдут і забєрут за так. Теж був “друх семь’і”.
Як старий дружок перестає здороватись завидевши “зачюмльоного” - а потім прибігає миритися, знаєте що каже? “Я думав, ти вже там. А раз ти тут, то скоро тебе тово. А я йшов з особистом! представ, якби він мене спалив на знайомстві з тобою”.
Як одна подрушка так захопилась доносами, що перестала таїтися і вже казала в ліцо, “анонсувала”, майбутнім жертвам. Довго так робила, а потім прибігала миритись - Ти шо?? Абіділся??
Як іншому доносчику “жертва” сказала із посмішкою - сміхом людини, якій нема чого втрачати: - Валяй. Але знай, що ти старший мене по званію і я все звалю на тебе. Я був співучасник, а ти мій керівник. -- і як той одразу передумав. Тоді передумав, а тепер волає, що “спас”, і рівняє себе із “праведнікамі міра”.
Як пачтальйонша що носила холостяку українську пресу, залишалась у нього й на чайок, на кіно, на завтрак в пастєлі - шантажувала, “а то розкажу, що ти за газетки виписував”.
Як доча й мама написали разом доноси одна на одну, і їх обох вигнали. Так ділили хату у моря. І як це розказувала окупантська ментівка, потішаючись - какіж ви кримчани гадкіє.
Як крали бізнеси.
Як крали домівки.
Як кидали при переїзді.
Як вимагали гроши за мовчання.
Як вимагали сексу за недоносительство.
Як бігали потім вони ж до батюшкі, батюшка, а батюшка, што ми дєлалі нєтак? І як батюшка їм відповідав, що все робили так, просто боженька випробовує.