![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
дуже приємно дізнатися з останніх соцопитувань українців, що населення материку прихільно ставиться до кримськотатарської автономії (50% за проти суми всіх інших, хто “проти”, “незнаю” та іншіх варіантів, включно з “віддати рускім”, “повна незалежність півострову”).
Не думав, що настав вже час предметно обговорти формат такої автономії, та радий був помилитися. На сей випадок у мене давно готові свої міркування - лише не знав, коли тиха кабінетна робота знадобиться мені для практики.
Мої креслення йдуть безвідносно до конституційних проектів у нетрях українських законодавців, бо я не підтримую зв’язок ні з ким із них. Ми не знаємо один про одного - я не знаю, що вони там креслять, вони не знають про мої прожекти і навіть про моє існування.
Тож, починав я з чистого листа.
Насамперед потребує прагматичного пояснення схема устрою, яку я вже раніше оприлюднював.
(https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/1912755178845946)
Ця на перший погляд заплутана схема, оформлена в першу чергу на традиціоналізмі (в моєму формулюванні цього слова), заснована тим не менш і на ідеях Бонапарта щодо обмеження парламентаризму в неповнодержавних утвореннях (класичним прикладом якого є автномія в унітарній державі).
Тобто насправді ця схема дуже проста: вона не дає повної влади нікому, не концентрує владу в горизонталі й вертикалі так щоб будь-хто - хороший, поганий - міг керувати півостровом без оглядки на материк.
Звідти і постійна ротація парламенту, і змінне головування Директорії, і оформлення центрів ваги у вигляді національних самоврядувань.
Йдемо далі, що ще не трапило в ту першу чернетку.
Принциповим питанням я вважаю унеможливлення конфліктного сценарію з сепаратизмом (як справжнім, якого в нас ще не було, так і уявним та фальшивим, спрямованим насправді не на від’єднання, а на приєднання до іншої держави).
Тому систему керування Кримом я бачу на базі наступних принципів.
1) автономія надана в галузі реалізації культурних, етничних прав кримських корінних народів (кримтатари, караїми, кримчаки), корінного народу України (три названих плюс українці) і частково інших етничних груп - мною званих “історичних народів Криму” (це 7 історичних діаспор колонистів, які в ході життя на півострові не проводили агресивних та асиміляційних практик щодо тубільців та сусідів: німці, естонці, євреї, болгари, вірмени, чехи, греки)
2) ув інших питаннях Крим’Юрт не має інших повноважень, окрім самоврядування.
3) гарантію прав російськомовної більшості автономія не несе, не забезпечує, не гарантує
4) кримська автономія не є підставою для федеральної перебудови України, перегляду чи підриву її статусу унітарної соборної держави.
5) автономний статус Крим’Юрту не може бути використаний для антиукраїнської (антидержавної) діяльності.
Перед цим поясненням я мушу звернутись до правової теорії.
Пояснити те, що знали наші предки сто років тому, але під впливом пропаганди та примитивізації права повністю забули.
Автономізм та Федералізм - не тільки не одне й теж, а ідеологічно протилежні явища.
Вони мають різну правову природу на базовому рівні - природі походження держави та її частин.
Під час розвалу Романовської імперії спочатку був поширений Автономізм.
Це - вчення про те, що окремі частки екс-РІ не є стандартними губерніями, а їм мусить бути даровано автономію.
Автономія в автономізмі саме дарується згори.
Автономія - це рішення центру, верховної влади.
Сама влада може мати різну природу (народовладдя, самодержав’я) але природа появи автономії однозначна:
її надає з власної волі, з доброї волі, центр.
Центр обговорює всі умови автономізму, залишає за собою право ту автономію відізвати, реорганізувати, реформувати, скасувати і тому подібне.
Українці на чолі з Грущевським спочатку були автономістами.
Лише коли перемови про автономізм зайшли в глухий кут, вони почали шукати інших союзників - потенційні автомії в РІ - щоби тиснути на Центр, вже в якості федералістів.
В цьому були певні успіхи, але подивимось правді в очі.
Тоді, сто років тому, федералісти поза Україною були слабкі, а ця концепція малопопулярна.
Національні окраїни РІ переважно були автономистські, деякі (як Польща, Литва, Фінляндія) - індепендистські.
Різницю поміж Автономізмом та Федералізмом буде ще більше зрозуміло на детальному огляді останього.
Федералізм пропонує перезаснувати державу - не більше, не менше - руками членів федерації.
Природа федералістської держави - воля штатів, провінцій, республік, князівств, які її утворили.
Джерелом влади в такій державі є населення провінцій, а не населення федералістьскої держави.
Тобто це прямо протилежна правова ситуація.
Автономізм - це природне право унітарної держави форматувати свою територію, в тому числі до автономного стану або відмови від частини території.
Федералізм - це природне право провінцій впливати на все життя держави, у всіх питаннях, від формування федеральної влади до політики всієї федеральної держави.
Чому ми забули це просте, натуральне протиставлення та мішаємо одне з іншим?
Дуже проста відповідь.
Росія, як і Радянщина - були псевдофедеративними утвореннями.
Насправді СРСР було, а РФ і є автономитськими утвореннями.
В СРСР неросійські провінції мали лише різний статус автономизму.
Рішення про рівень і статус автономії завжди приймав центр.
Це саме і в сучасній Московії.
А оскільки СРСР, а потім екс-РСФСР було невигідно афішувати свою унітарність, було навмисно змішано поняття автономізму та федереалізму, вбито в голови антинаукову тезу, буцімто перше - ознака другого.
Насправді Сталін був автономістом.
Це видно на простому прикладі. Захотів - зробив КарелоФінську РСР. Захотіли потім в центрі - понизили статус до автономної республіки в складі РСФСР.
Так от, в Кримському питанні скажу відверто - Україна має сповідувати Автономізм, тобто різновид унітарного устрою держави.
Я витратив стільки рядків лише тому, що ці поняття постійно плутають усі: маси народу, вихованого в росіянському політологічному фарватері; політичні експерти, які з тої ж грядки мають освіту і словник; державні діячи; журналісти - одним словом, усі.
Йдемо далі.
Важливим є теріторіальне питання.
Апріорі вважається, що теріторії Кримської автономії та Півострову Крим - співпадають.
Але це лише відправна точка.
Я гадаю, що в майбутньому слід передбачити так званий обмін теріторіями між материком та півостровом.
“Так званий” обмін, тому що це буде всього лише зміна адміністративно-теріторіального рівня одної держави.
Я використовую слово “обмін” задля того, щоб підкреслити що
1) центр в разі урізання теріторії Крим’Юрту має бути готовий компенсувати їх відповідними ділянками на материку
2) автономія в разі аспирації на якісь материкові додатки має пропонувати частину своїх земель на півострові.
Це не якась залізна аріфметика.
Це моє уявлення про джентельменство у великій політиці.
Унітарний центр може з якихось міркувань (господарчих, національно-безпекових, військових, дипломатичних) взяти та вилучити частину теріторії Крим’Юрту - долучити до іншої адмін-тер. одиниці, або утворити там нову. Може навіть нову автономію! (наприклад, раптом кримські греки - уруми та румеї - захочуть репатріюватись на півострів). Або скласти потужну військову базу, яка виключає проживання там цівільного населення. Або національний екологічний парк, який унеможливлює проживання в ньому людей взагалі.
Врешті, можливий й варіант, коли сама автономія вимушена прохати про відлучення якоїсь частини - приміром через сильну екологічну катастрофу, яку може здолати лише Українська Держава напряму, не шляхом субвенцій та дотацій.
Кримська автономія, або унітарний центр, можуть однаково ставити й питання про доцільність приєдання до Крим’Юрту певних частин материку.
Це можуть бути такі мотиви, як необхідність транспортної точки в якомусь місці Азову та Чорного Моря. Або якоїсь сільськогосподарської ділянки, або промислового об’єкту, який неможливо розташувати на півострові - приміром АЕС.
Це можуть бути культурні мотиви. Наприклад, поява з часом місць компактного населення кримських татар, інших народів Криму - не тільки корінних, але й “історичних” - неподалік чи вдалік від Крим’Юрту. Таке населення може потребувати такого ж правового климату, який надано в рамках автономії Криму.
Тому я кажу про джентельменську угоду - приблизно симетричну компенасацію теренів, обмін землями.
Інакше рано чи пізно постане одне з двох.
Або кримську автономію постійно урізатимуть теріторіально, тим самим замість перетворення її на демографічний локомотив для кримських татар - перетворення її на заповідник чи резервацію.
Або навпаки, кримське автономне право розповзеться по третині України, утворюючи диспропорцію поміж автономією та центром (автономія мусить бути апріорі менша в порядок ніж все ціле).
Останнє може здатися фантастикою сьогодні, але я пам’ятаю історичні аналогії - приміром, Денло (Данелаг, Danelaw) в Англії.
Так, я наштовхав тут багато незвичних тез.
Але закликаю сприймати це як розширення горизонтів та концептуальне оформлення власного майбутнього. Формулюючи його, ми його наближаємо, контролюємо, детермінуємо.
дуже приємно дізнатися з останніх соцопитувань українців, що населення материку прихільно ставиться до кримськотатарської автономії (50% за проти суми всіх інших, хто “проти”, “незнаю” та іншіх варіантів, включно з “віддати рускім”, “повна незалежність півострову”).
Не думав, що настав вже час предметно обговорти формат такої автономії, та радий був помилитися. На сей випадок у мене давно готові свої міркування - лише не знав, коли тиха кабінетна робота знадобиться мені для практики.
Мої креслення йдуть безвідносно до конституційних проектів у нетрях українських законодавців, бо я не підтримую зв’язок ні з ким із них. Ми не знаємо один про одного - я не знаю, що вони там креслять, вони не знають про мої прожекти і навіть про моє існування.
Тож, починав я з чистого листа.
Насамперед потребує прагматичного пояснення схема устрою, яку я вже раніше оприлюднював.
(https://www.facebook.com/ali.tatarzade/posts/1912755178845946)
Ця на перший погляд заплутана схема, оформлена в першу чергу на традиціоналізмі (в моєму формулюванні цього слова), заснована тим не менш і на ідеях Бонапарта щодо обмеження парламентаризму в неповнодержавних утвореннях (класичним прикладом якого є автномія в унітарній державі).
Тобто насправді ця схема дуже проста: вона не дає повної влади нікому, не концентрує владу в горизонталі й вертикалі так щоб будь-хто - хороший, поганий - міг керувати півостровом без оглядки на материк.
Звідти і постійна ротація парламенту, і змінне головування Директорії, і оформлення центрів ваги у вигляді національних самоврядувань.
Йдемо далі, що ще не трапило в ту першу чернетку.
Принциповим питанням я вважаю унеможливлення конфліктного сценарію з сепаратизмом (як справжнім, якого в нас ще не було, так і уявним та фальшивим, спрямованим насправді не на від’єднання, а на приєднання до іншої держави).
Тому систему керування Кримом я бачу на базі наступних принципів.
1) автономія надана в галузі реалізації культурних, етничних прав кримських корінних народів (кримтатари, караїми, кримчаки), корінного народу України (три названих плюс українці) і частково інших етничних груп - мною званих “історичних народів Криму” (це 7 історичних діаспор колонистів, які в ході життя на півострові не проводили агресивних та асиміляційних практик щодо тубільців та сусідів: німці, естонці, євреї, болгари, вірмени, чехи, греки)
2) ув інших питаннях Крим’Юрт не має інших повноважень, окрім самоврядування.
3) гарантію прав російськомовної більшості автономія не несе, не забезпечує, не гарантує
4) кримська автономія не є підставою для федеральної перебудови України, перегляду чи підриву її статусу унітарної соборної держави.
5) автономний статус Крим’Юрту не може бути використаний для антиукраїнської (антидержавної) діяльності.
Перед цим поясненням я мушу звернутись до правової теорії.
Пояснити те, що знали наші предки сто років тому, але під впливом пропаганди та примитивізації права повністю забули.
Автономізм та Федералізм - не тільки не одне й теж, а ідеологічно протилежні явища.
Вони мають різну правову природу на базовому рівні - природі походження держави та її частин.
Під час розвалу Романовської імперії спочатку був поширений Автономізм.
Це - вчення про те, що окремі частки екс-РІ не є стандартними губерніями, а їм мусить бути даровано автономію.
Автономія в автономізмі саме дарується згори.
Автономія - це рішення центру, верховної влади.
Сама влада може мати різну природу (народовладдя, самодержав’я) але природа появи автономії однозначна:
її надає з власної волі, з доброї волі, центр.
Центр обговорює всі умови автономізму, залишає за собою право ту автономію відізвати, реорганізувати, реформувати, скасувати і тому подібне.
Українці на чолі з Грущевським спочатку були автономістами.
Лише коли перемови про автономізм зайшли в глухий кут, вони почали шукати інших союзників - потенційні автомії в РІ - щоби тиснути на Центр, вже в якості федералістів.
В цьому були певні успіхи, але подивимось правді в очі.
Тоді, сто років тому, федералісти поза Україною були слабкі, а ця концепція малопопулярна.
Національні окраїни РІ переважно були автономистські, деякі (як Польща, Литва, Фінляндія) - індепендистські.
Різницю поміж Автономізмом та Федералізмом буде ще більше зрозуміло на детальному огляді останього.
Федералізм пропонує перезаснувати державу - не більше, не менше - руками членів федерації.
Природа федералістської держави - воля штатів, провінцій, республік, князівств, які її утворили.
Джерелом влади в такій державі є населення провінцій, а не населення федералістьскої держави.
Тобто це прямо протилежна правова ситуація.
Автономізм - це природне право унітарної держави форматувати свою територію, в тому числі до автономного стану або відмови від частини території.
Федералізм - це природне право провінцій впливати на все життя держави, у всіх питаннях, від формування федеральної влади до політики всієї федеральної держави.
Чому ми забули це просте, натуральне протиставлення та мішаємо одне з іншим?
Дуже проста відповідь.
Росія, як і Радянщина - були псевдофедеративними утвореннями.
Насправді СРСР було, а РФ і є автономитськими утвореннями.
В СРСР неросійські провінції мали лише різний статус автономизму.
Рішення про рівень і статус автономії завжди приймав центр.
Це саме і в сучасній Московії.
А оскільки СРСР, а потім екс-РСФСР було невигідно афішувати свою унітарність, було навмисно змішано поняття автономізму та федереалізму, вбито в голови антинаукову тезу, буцімто перше - ознака другого.
Насправді Сталін був автономістом.
Це видно на простому прикладі. Захотів - зробив КарелоФінську РСР. Захотіли потім в центрі - понизили статус до автономної республіки в складі РСФСР.
Так от, в Кримському питанні скажу відверто - Україна має сповідувати Автономізм, тобто різновид унітарного устрою держави.
Я витратив стільки рядків лише тому, що ці поняття постійно плутають усі: маси народу, вихованого в росіянському політологічному фарватері; політичні експерти, які з тої ж грядки мають освіту і словник; державні діячи; журналісти - одним словом, усі.
Йдемо далі.
Важливим є теріторіальне питання.
Апріорі вважається, що теріторії Кримської автономії та Півострову Крим - співпадають.
Але це лише відправна точка.
Я гадаю, що в майбутньому слід передбачити так званий обмін теріторіями між материком та півостровом.
“Так званий” обмін, тому що це буде всього лише зміна адміністративно-теріторіального рівня одної держави.
Я використовую слово “обмін” задля того, щоб підкреслити що
1) центр в разі урізання теріторії Крим’Юрту має бути готовий компенсувати їх відповідними ділянками на материку
2) автономія в разі аспирації на якісь материкові додатки має пропонувати частину своїх земель на півострові.
Це не якась залізна аріфметика.
Це моє уявлення про джентельменство у великій політиці.
Унітарний центр може з якихось міркувань (господарчих, національно-безпекових, військових, дипломатичних) взяти та вилучити частину теріторії Крим’Юрту - долучити до іншої адмін-тер. одиниці, або утворити там нову. Може навіть нову автономію! (наприклад, раптом кримські греки - уруми та румеї - захочуть репатріюватись на півострів). Або скласти потужну військову базу, яка виключає проживання там цівільного населення. Або національний екологічний парк, який унеможливлює проживання в ньому людей взагалі.
Врешті, можливий й варіант, коли сама автономія вимушена прохати про відлучення якоїсь частини - приміром через сильну екологічну катастрофу, яку може здолати лише Українська Держава напряму, не шляхом субвенцій та дотацій.
Кримська автономія, або унітарний центр, можуть однаково ставити й питання про доцільність приєдання до Крим’Юрту певних частин материку.
Це можуть бути такі мотиви, як необхідність транспортної точки в якомусь місці Азову та Чорного Моря. Або якоїсь сільськогосподарської ділянки, або промислового об’єкту, який неможливо розташувати на півострові - приміром АЕС.
Це можуть бути культурні мотиви. Наприклад, поява з часом місць компактного населення кримських татар, інших народів Криму - не тільки корінних, але й “історичних” - неподалік чи вдалік від Крим’Юрту. Таке населення може потребувати такого ж правового климату, який надано в рамках автономії Криму.
Тому я кажу про джентельменську угоду - приблизно симетричну компенасацію теренів, обмін землями.
Інакше рано чи пізно постане одне з двох.
Або кримську автономію постійно урізатимуть теріторіально, тим самим замість перетворення її на демографічний локомотив для кримських татар - перетворення її на заповідник чи резервацію.
Або навпаки, кримське автономне право розповзеться по третині України, утворюючи диспропорцію поміж автономією та центром (автономія мусить бути апріорі менша в порядок ніж все ціле).
Останнє може здатися фантастикою сьогодні, але я пам’ятаю історичні аналогії - приміром, Денло (Данелаг, Danelaw) в Англії.
Так, я наштовхав тут багато незвичних тез.
Але закликаю сприймати це як розширення горизонтів та концептуальне оформлення власного майбутнього. Формулюючи його, ми його наближаємо, контролюємо, детермінуємо.
no subject
Date: 2018-10-23 08:20 am (UTC)Треба ще одну?!
no subject
Date: 2018-10-23 02:19 pm (UTC)