![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
#сто_років_тому в Києві завершувався скандальний процес - німецький військовий суд над колишнім Українським урядом. Неоднозначність ситуації б'є в очі. Сучасники засуджують Голубовича - наймолодшого прем'єра в історії України - за слабкість і млявість на суді над самим собою. Хоча в душі відчувають, що суд несправедливий і може навіть незаконний. Жалкують, що не встав і не врізав своїм суддям. Так читається поміж рядків - "от я б на його місці!". Підсвідомий стид за ситуацію, але винним роблять саме Голубовича - мовляв, через нього мені стидно за Україну.
Однак, слово сучасникам. Дмитро Донцов та Євген Чикаленко. Сторінки з їхніх щоденників від 29 липня 1918.
.
___________
.
Дмитро Донцов. "Київ 1918".
29 липня.
.
Судова розправа проти Голубовича і тов. викликала загальний несмак і обридження.
Ніколи я не був прихильником "ес-ерів" і, оскільки це було в моїх силах, старався вкоротити віку їх політичному існованню.
Ганебно трималися ці люди на суді,
а бувший "ес-ерівський" премієр міністрів Голубович плакав,
каявся і просив німців "о снізхождєнії".
Але в рівній мірі нечуване було заховання німецького суду.
Було просто безличне.
.
___________
.
Євген Чикаленко. Щоденник. 1918 рік
29 липня.
.
Вже два тижні сиджу я на “Чайці” і почуваю себе зовсім добре, хоч вигод тут, чи т. зв. комфорту, дуже мало:
помешкання не зовсім зручне, стіни тонесенькі і все чутно, що говориться і робиться у сусідньому номері, навіть скрип кроваті чути, що часом дратує і се одганяє сон;
харчі дуже погані і страшенно дорогі, бо сторож, який харчує нас всіх, хапається, аби розбагатіти.
Погода погана - холодна, дощовита, купатись рідко доводиться, але єсть тут одна для мене втіха це - скраклі.
Здавна я люблю цей спорт і тут маю змогу задовольнитися ним досхочу, бо на піску можна грать і після дощу.
Мало не щодня приходить на “Чайку” пограть в скраклі В. Кирилович <Винниченко>, до нас приєднується С. Васильченко, В. К. Корольов, М. Шаповал та ще хто-небудь з мешканців “Чайки”
і ми до втоми граємо в цю стародавню українську гру.
Винниченко страшенно азартний ігрець і віддасться грі всією душею, зо всією своєю страсністю;
правда, з таким самим азартом він грає і в “фільки”
та й взагалі він все робить з азартом, з страсністю, а не як поденщик.
Так само він і пише, так само працює і в партійній роботі, а ще гарячіше, ще азартніше віддавався він політичній державній роботі, коли був прем'єр-міністром;
він тоді працював до втоми, до повного розстройства нервів, бо доводилось боротись зо всіми несприятливими обставинами, а найбільше з безглуздою політикою есерів, яких підтримувала така авторитетна впливова людина, як Грушевський.
Ще задовго до большевицького нападу я переконував Винниченка покинути політичну роботу і одійти в сторону, вернувшись до письменництва, бо все одно течія есерівсько-большевицька знесе його, а може, й заллє;
нарешті перед самим нападом большевиків, він мусив покинути політичну роботу під напором есерів
і таким робом прем'єрство перейшло в руки Голубовича, який навіки осоромився з своїм кабінетом міністрів.
Коли наш уряд повернувся з Житомира, з німцями, то Вікул, Левко, Садовський та ще деякі соціал-демократи, бачучи неминучість соціальної реакції, напосідались, щоб їхня фракція стала в опозицію до уряду і щоб Порш та Ткаченко вийшли з кабінету аби не бути учасниками цієї реакції,
але ці добродії, допавшись до влади, вчепились за неї руками й ногами і переконали більшість членів своєї партії, що соціал-демократи повинні таки буть в кабінеті, аби не допустити до реакції, а Левка і К° запідозріли в контрреволюційності;
тоді Левко з скількома членами - Ковенко, Ковальський, Гермайзе та Єреміїв - демонстративно вийшли з соціалістичної демократичної фракції Малої Ради,
за що на них напався, як на зрадників, Грушевський, кажучи, що вони хотять вийти з Центральної Ради незаплямованими з червоним прапором в руках.
Тепер, під час судового процесу про арешт чи крадіжку Доброго, яскраво виявилось, наскільки мали рацію Садовський, Вікул, Левко та інші соціал-демократи “контрреволюціонери” коли вимагали одізвать з кабінету членів своєї партії, щоб обвинувачування в реакції не впало і на пролетарську партію.
Вони тоді й не підозрівали і не уявляли собі, що обвинувачування кабінету будуть не тільки в реакційності, ай в шахрайстві, хабарництві, крадіжці не тільки народних грошей, ще й в “похищении” банкіра, наче якась дикунська Зелім-Ханська банда або італійська “камора”.
Невідомо, як і чим буде виправдуватись головний організатор крадіжки Доброго, міністр внутрішніх справ Ткаченко, бо його ще не знайдено,
а Голубович спочатку пробував вибріхуватись, але так незручно, так по-хлопячи, що нахаба-прокурор німець в роздратуванню допустився таких виразів:
— “Ви брешете так, що аж стіни суду дрижать”,
або -
— “Чи ви справді дурні, чи тільки удаєте з себе дурника!?”
А коли Голубовичеві не пощастило вибрехатись, то він признався в тому, що знав про крадіж Доброго і почав просить у суду “не справедливості, а снисхожденія”.
Це поводження Голубовича на суді так всіх обурило, що ніхто тепер без презирства і згадать не може цю нікчемність, цю паскуду.
Замість того, щоб з достоїнством заявить, що він не признає над собою німецького суду, і одмовитись одповідать, або хоч запротестувать тоді, коли прокурор почав говорить йому грубості, завваживши, що це не німецька казарма, а суд, де треба поводитись делікатніше з підсудними, Голубович, боячись кари, почав принижено, як школяр, чи як дрібний злодіячка, просити “снисхождения”, чим опозорив себе і есерівський кабінет навіки-вічні.
#сто_років_тому в Києві завершувався скандальний процес - німецький військовий суд над колишнім Українським урядом. Неоднозначність ситуації б'є в очі. Сучасники засуджують Голубовича - наймолодшого прем'єра в історії України - за слабкість і млявість на суді над самим собою. Хоча в душі відчувають, що суд несправедливий і може навіть незаконний. Жалкують, що не встав і не врізав своїм суддям. Так читається поміж рядків - "от я б на його місці!". Підсвідомий стид за ситуацію, але винним роблять саме Голубовича - мовляв, через нього мені стидно за Україну.
Однак, слово сучасникам. Дмитро Донцов та Євген Чикаленко. Сторінки з їхніх щоденників від 29 липня 1918.
.
___________
.
Дмитро Донцов. "Київ 1918".
29 липня.
.
Судова розправа проти Голубовича і тов. викликала загальний несмак і обридження.
Ніколи я не був прихильником "ес-ерів" і, оскільки це було в моїх силах, старався вкоротити віку їх політичному існованню.
Ганебно трималися ці люди на суді,
а бувший "ес-ерівський" премієр міністрів Голубович плакав,
каявся і просив німців "о снізхождєнії".
Але в рівній мірі нечуване було заховання німецького суду.
Було просто безличне.
.
___________
.
Євген Чикаленко. Щоденник. 1918 рік
29 липня.
.
Вже два тижні сиджу я на “Чайці” і почуваю себе зовсім добре, хоч вигод тут, чи т. зв. комфорту, дуже мало:
помешкання не зовсім зручне, стіни тонесенькі і все чутно, що говориться і робиться у сусідньому номері, навіть скрип кроваті чути, що часом дратує і се одганяє сон;
харчі дуже погані і страшенно дорогі, бо сторож, який харчує нас всіх, хапається, аби розбагатіти.
Погода погана - холодна, дощовита, купатись рідко доводиться, але єсть тут одна для мене втіха це - скраклі.
Здавна я люблю цей спорт і тут маю змогу задовольнитися ним досхочу, бо на піску можна грать і після дощу.
Мало не щодня приходить на “Чайку” пограть в скраклі В. Кирилович <Винниченко>, до нас приєднується С. Васильченко, В. К. Корольов, М. Шаповал та ще хто-небудь з мешканців “Чайки”
і ми до втоми граємо в цю стародавню українську гру.
Винниченко страшенно азартний ігрець і віддасться грі всією душею, зо всією своєю страсністю;
правда, з таким самим азартом він грає і в “фільки”
та й взагалі він все робить з азартом, з страсністю, а не як поденщик.
Так само він і пише, так само працює і в партійній роботі, а ще гарячіше, ще азартніше віддавався він політичній державній роботі, коли був прем'єр-міністром;
він тоді працював до втоми, до повного розстройства нервів, бо доводилось боротись зо всіми несприятливими обставинами, а найбільше з безглуздою політикою есерів, яких підтримувала така авторитетна впливова людина, як Грушевський.
Ще задовго до большевицького нападу я переконував Винниченка покинути політичну роботу і одійти в сторону, вернувшись до письменництва, бо все одно течія есерівсько-большевицька знесе його, а може, й заллє;
нарешті перед самим нападом большевиків, він мусив покинути політичну роботу під напором есерів
і таким робом прем'єрство перейшло в руки Голубовича, який навіки осоромився з своїм кабінетом міністрів.
Коли наш уряд повернувся з Житомира, з німцями, то Вікул, Левко, Садовський та ще деякі соціал-демократи, бачучи неминучість соціальної реакції, напосідались, щоб їхня фракція стала в опозицію до уряду і щоб Порш та Ткаченко вийшли з кабінету аби не бути учасниками цієї реакції,
але ці добродії, допавшись до влади, вчепились за неї руками й ногами і переконали більшість членів своєї партії, що соціал-демократи повинні таки буть в кабінеті, аби не допустити до реакції, а Левка і К° запідозріли в контрреволюційності;
тоді Левко з скількома членами - Ковенко, Ковальський, Гермайзе та Єреміїв - демонстративно вийшли з соціалістичної демократичної фракції Малої Ради,
за що на них напався, як на зрадників, Грушевський, кажучи, що вони хотять вийти з Центральної Ради незаплямованими з червоним прапором в руках.
Тепер, під час судового процесу про арешт чи крадіжку Доброго, яскраво виявилось, наскільки мали рацію Садовський, Вікул, Левко та інші соціал-демократи “контрреволюціонери” коли вимагали одізвать з кабінету членів своєї партії, щоб обвинувачування в реакції не впало і на пролетарську партію.
Вони тоді й не підозрівали і не уявляли собі, що обвинувачування кабінету будуть не тільки в реакційності, ай в шахрайстві, хабарництві, крадіжці не тільки народних грошей, ще й в “похищении” банкіра, наче якась дикунська Зелім-Ханська банда або італійська “камора”.
Невідомо, як і чим буде виправдуватись головний організатор крадіжки Доброго, міністр внутрішніх справ Ткаченко, бо його ще не знайдено,
а Голубович спочатку пробував вибріхуватись, але так незручно, так по-хлопячи, що нахаба-прокурор німець в роздратуванню допустився таких виразів:
— “Ви брешете так, що аж стіни суду дрижать”,
або -
— “Чи ви справді дурні, чи тільки удаєте з себе дурника!?”
А коли Голубовичеві не пощастило вибрехатись, то він признався в тому, що знав про крадіж Доброго і почав просить у суду “не справедливості, а снисхожденія”.
Це поводження Голубовича на суді так всіх обурило, що ніхто тепер без презирства і згадать не може цю нікчемність, цю паскуду.
Замість того, щоб з достоїнством заявить, що він не признає над собою німецького суду, і одмовитись одповідать, або хоч запротестувать тоді, коли прокурор почав говорить йому грубості, завваживши, що це не німецька казарма, а суд, де треба поводитись делікатніше з підсудними, Голубович, боячись кари, почав принижено, як школяр, чи як дрібний злодіячка, просити “снисхождения”, чим опозорив себе і есерівський кабінет навіки-вічні.
no subject
Date: 2018-07-30 02:56 pm (UTC)