#сто_років_тому, 17 (4) грудня 1917
Dec. 18th, 2017 09:19 am![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
— Ультиматум більшовицької Росії до України.
— З’їзд радянців та провал перевороту в Києві.
— Розклад сил всередині України та поза нею.
____________________________
Розташування сил.
= Більшовики (“красниє”). =
Вони мали владу в Петрограді, Москві, ситуативно по інших містах та губерніях Російської Республіки - часто було, дуже хаотично.
З ними у коаліції - ліві есери (“сєриє) та анархисти (“чорниє”).
Досі на повістці дня стоїть внутрішня гризня: значна частина учасників Октябрського перевороту вимагає створення “широкого соціалістичного уряду”.
З вимогою про це виступив Камєнєв - перший “радянський президент”.
Він підав у відставку, думаючи спровокувати цім кризу - що його повернуть на посаду, а замість ленинського уряду створять новий.
На чолі бути може і з Леніним, але повернувши туди “розових” і “сєдих” - правих есерів та соціал-демократів, меншовиків.
План був достатньо реалістичним, по сутності він міг призвести до певної реставрації режиму схожого з Керенським, тільки без правого та аполітичного “охвостья”.
Есери займали нейтральний статус в питаннях щодо відокремлення тих чи інших країв від Московії.
Меншовики - і взагалі стояли на чолі регіональних національних режимів, взяти ту ж Грузію чи Україну.
Порозумівшись з ними, Московія могла спокійно та повільно, а головне - мирно просуватись далі як федерація.
Сплатою за це був би безлад, як було при Керенському.
З плюсів було б - заключення миру з Німеччиною, сепаратного, і без втрати обличчя, оскільки лівим більше пасували пацифизм і інтернаціоналізм. А більшовики і взагалі це прямо обіцяли.
В певному сенсі Ленін був просто необхідний - хто як не він підпише мир з Берліном. Ніхто більше б не сів на цю роль. А після - як карта ляже, можна його і усунути, головне що весь тягар за “похабний мир” він узяв би на себе.
Але Ленін сам був гравець, і не терпів чужої інтриги, а вів свою.
Він спокійно пішов на відставку Камєнєва, навіть попри те, що формально молода республіка залишалася без голови.
Ситуацією негайно скористалась союзниця - лідерка лівих есерів, Маруся Спиридонова. Вона не визнала повноважень Свердлова, якого президія тимчасово призначила виконувати обов’язки голови Совєтів. Вона сама була таким точно “президентом”, тобто головою іншого Совєту і також всеросійського - тільки не рабочосолдатського, як Камєнєв, а крестьянського.
Позиції Спиридонової щодня зміцнювались, і справа була зовсім не в тому, що мала якусь трохи більшу легитимність. Маруся зайняла позицію прямо проти миру з німцями. В таборі більшовиків її ідея “революційної війни” теж набувала популярності - навіть в любимців Леніна, таких як Бухарін.
Хитрий, може найхитріший з більшовиків, Троцкій, зайняв знамениту позицію “ні миру, ні війни”.
Ленін тимчасово пристав на його сторону (а не навпаки). “Ні миру” - це було для лівої аудиторії, а “ні війни” - для прагматичної. Персонажі типу Сталіна, Дзержинського, Свердлова - своєї думки, прямо сказати, не мали, як Ленін скаже так і правильно, завтра скаже інше - буде правильно інше.
= Бєлиє. =
Так тепер стали звати всіх ворогів Октябрського перевороту. Але єдності це їм ніяк не надавало.
На початку і саму назву сприймали як образливу. Адже добра половина “білих” генералів ще вчора була якщо не “красна”, то мінімум “рожева” - вітала відставку Ніколая ІІ, деякі і руку до цього приклали. А “білими” у французів звали монархистів, так що прізвисько це було скоріш ругательним. Та потім, за кілька місяців, вже не тільки прирасло, але й носилось з гордістю.
Бєлиє окопувались всюди, ще військова влада над солдатами ще не зазнала більшовизації.
Часто це було викликано соціальними умовами - наприклад, казакі мали більш привелийований статус - але не завжди. Іноді мала значення особа командира, який або “случився”, або “не случився” в потрібний момент в потрібному місці. Часто мало значення національне забарвлення - автономистські рухи, хоч і не такі сильні як в Україні та Фінляндії, були практично всюди. Вони інстинктивно відчували, що більшовики з їх жорсткою централізацією - погані союзники, і краще вибивати автономію в білих, які зараз послаблені і пообіцяють що завгодно.
Осередки білих були по всій Російській колишній імперії - Кавказ, Закавказзя, Кубань, Дон, Урал, Сибір, Румунський фронт. Поміж ними та “красними” часто пролягали або “нейтральні” провінції, або глухі сотні верст, де новини зі столиць ще не розділили мешканців на міжусобних ворогів.
Невеличка частка білих схилялася до сепаратного миру з Німеччиною, але тільки невеличка.
Більшість стояли за війну до побіди навіть в таких умовах. Хоча потай сподівалися, що Антанта почне свої мирні переговори, і дуже хотіли потрапити туди, як представники Росії. А для цього відмовлятись від військових амбицій було неприпустимо.
= Переговори з німцями. =
Більшовики підписують угоду з Німеччиною про тимчасове перемир’я.
Німці погодились на 28 днів миру, починаючи з 17 (4) грудня, з можливістю пролонгації в разі успішного просунення переговорів.
Отримавши звістку про те, що цілий місяць Німеччина не нападатиме на Росію, Совнарком вирішує відкрити інший фронт - проти України.
Ленін негайно видає "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради", підписаний також Троцьким.
Автори звинувачують Центральну Раду у "нечуваній зраді революції".
Висунуто вимоги утримувати спільний з Росією фронт, пропускати більшовицькі війська через Україну та припинити роззброєння більшовицьких полків та червоногвардійських загонів в Україні.
На відповідь дається 48 годин.
Додається, що у разі відмови більшовицька Росія розпочне війну проти України.
Українці висилають свою делегацію теж на переговори з німцями.
Разом з тим, тривають переговори з країнами Антанти, і відкрита угода з Німеччиною може зірвати визнання ними УНР.
На цьому етапі більшовики явно обійшли їх в дипломатії.
= Українці. =
У Києві віддані Центральній Раді війська - 1 Сердюцька дивізія (Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський та Георгіївський полки), Курінь ім. Т. Шевченка, Курінь смерті, 1-й кінний козацький Вільної України полк і 414-й піший полк - роззброїли пробільшовицькі частини (3-й та 5-й авіапарки, запасну гірську батарею, понтонний батальйон ). Роззброєних солдат вислали за межі України, аби вони не влаштували переворот у Києві.
Водночас в Києві спокійно засідає Совєт робочосолдатських депутатів (РСД), який вимагає “перевиборів Центральної Ради”, покарання “незаконного роззброєння революційних частин”.
У Полтаві об’єднана Рада робочих, солдатських та селянських депутатів визнають найвищою владою Центральну Раду.
В Миколаєві - пленум РСД визнає Центральну Раду крайовим правительством та відкидає претензії більшовиків.
В Одесі - йдуть вуличні бої між більшовиками та гайдамаками.
В Катеринославі - совєт РСД закликав Центральну Раду та більшовиків до мирної співпраці.
В Юзовці - конференція совєтів РСД, яка вимагає від більшовиків “однородного соціалістичного уряду”. Виступивши проти Леніна на підтримку позиції Камєнєва, водночас висловили недовіру Центральній Раді.
В Бахчисараї - продовжує роботу Курултай, він працює над тезами Кримської Демреспубліки.
В Сімферополі - влада “Совєту народних представників”, займає нейтральну позицію.
В Севастополі - матроси та СРД визнають Совнарком.
В Харкові - владу захопив Совєт РСД, який “висловів недовіру” Центральній Раді, протест проти “анексії Харкова і Донецького басейну”, вимагає скликання Всеукраїнського з’їзду робочосолдатських депутатів (рсд) та визнання верховною владою Совнаркому Росії.
= З’їзд совєтів в Києві. =
На вимогу більшовиків 17 (4) грудня в Києві скликано Всеукраїнський з'їзд совітів робітничих, селянських і солдатських депутатів.
За задумом більшовиків, це був безболісний спосіб встановити владу по всій Українській Народній Республіці.
Більшовики прагнули використати його для переобрання складу і керівництва Центральної Ради або передачі влади совєтам.
Але вони прорахувалися.
У роботі з'їзду взяло участь понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було лише 150.
На початку роботи з'їзду більшовик Володимир Затонський - він же член Центральної Ради - зробив невдалу спробу самовільно захопити голосування.
Абсолютною більшістю голосів з'їзд доручив головувати есеру Аркадію Степаненку.
Почесним головою з'їзду було обрано Михайла Грушевського.
На з'їзді з різкою критикою політики російського радянського уряду виступили представники органів державної влади і українських політичних партій — М. Грушевський, С. Петлюра. М. Порш, В. Винниченко, Б. Мартос, М. Шаповал та ін., а також депутати від українських військових організацій Баклаженко (Кавказький фронт), Гудзенко (Південно-Західний фронт), Пилипчук (Західний фронт), Бакало (Північний фронт), Ковальський (Балтійський фронт) і Петренко (Чорноморський флот).
Делегати з'їзду висловили свою повну підтримку діяльності Української Центральної Ради, як такій, що відображає інтереси українського народу і спрямована на досягнення Україною повної незалежності.
Більшовики, відчувши що вони не зможуть впливати на рішення з'їзду, покинули Київ і переїхали до Харкова. Тут, об'єднавшись з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу і Криворіжжя, вони вирішили проголосити себе “справжнім” першим Всеукраїнським з'їздом рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.
— Ультиматум більшовицької Росії до України.
— З’їзд радянців та провал перевороту в Києві.
— Розклад сил всередині України та поза нею.
____________________________
Розташування сил.
= Більшовики (“красниє”). =
Вони мали владу в Петрограді, Москві, ситуативно по інших містах та губерніях Російської Республіки - часто було, дуже хаотично.
З ними у коаліції - ліві есери (“сєриє) та анархисти (“чорниє”).
Досі на повістці дня стоїть внутрішня гризня: значна частина учасників Октябрського перевороту вимагає створення “широкого соціалістичного уряду”.
З вимогою про це виступив Камєнєв - перший “радянський президент”.
Він підав у відставку, думаючи спровокувати цім кризу - що його повернуть на посаду, а замість ленинського уряду створять новий.
На чолі бути може і з Леніним, але повернувши туди “розових” і “сєдих” - правих есерів та соціал-демократів, меншовиків.
План був достатньо реалістичним, по сутності він міг призвести до певної реставрації режиму схожого з Керенським, тільки без правого та аполітичного “охвостья”.
Есери займали нейтральний статус в питаннях щодо відокремлення тих чи інших країв від Московії.
Меншовики - і взагалі стояли на чолі регіональних національних режимів, взяти ту ж Грузію чи Україну.
Порозумівшись з ними, Московія могла спокійно та повільно, а головне - мирно просуватись далі як федерація.
Сплатою за це був би безлад, як було при Керенському.
З плюсів було б - заключення миру з Німеччиною, сепаратного, і без втрати обличчя, оскільки лівим більше пасували пацифизм і інтернаціоналізм. А більшовики і взагалі це прямо обіцяли.
В певному сенсі Ленін був просто необхідний - хто як не він підпише мир з Берліном. Ніхто більше б не сів на цю роль. А після - як карта ляже, можна його і усунути, головне що весь тягар за “похабний мир” він узяв би на себе.
Але Ленін сам був гравець, і не терпів чужої інтриги, а вів свою.
Він спокійно пішов на відставку Камєнєва, навіть попри те, що формально молода республіка залишалася без голови.
Ситуацією негайно скористалась союзниця - лідерка лівих есерів, Маруся Спиридонова. Вона не визнала повноважень Свердлова, якого президія тимчасово призначила виконувати обов’язки голови Совєтів. Вона сама була таким точно “президентом”, тобто головою іншого Совєту і також всеросійського - тільки не рабочосолдатського, як Камєнєв, а крестьянського.
Позиції Спиридонової щодня зміцнювались, і справа була зовсім не в тому, що мала якусь трохи більшу легитимність. Маруся зайняла позицію прямо проти миру з німцями. В таборі більшовиків її ідея “революційної війни” теж набувала популярності - навіть в любимців Леніна, таких як Бухарін.
Хитрий, може найхитріший з більшовиків, Троцкій, зайняв знамениту позицію “ні миру, ні війни”.
Ленін тимчасово пристав на його сторону (а не навпаки). “Ні миру” - це було для лівої аудиторії, а “ні війни” - для прагматичної. Персонажі типу Сталіна, Дзержинського, Свердлова - своєї думки, прямо сказати, не мали, як Ленін скаже так і правильно, завтра скаже інше - буде правильно інше.
= Бєлиє. =
Так тепер стали звати всіх ворогів Октябрського перевороту. Але єдності це їм ніяк не надавало.
На початку і саму назву сприймали як образливу. Адже добра половина “білих” генералів ще вчора була якщо не “красна”, то мінімум “рожева” - вітала відставку Ніколая ІІ, деякі і руку до цього приклали. А “білими” у французів звали монархистів, так що прізвисько це було скоріш ругательним. Та потім, за кілька місяців, вже не тільки прирасло, але й носилось з гордістю.
Бєлиє окопувались всюди, ще військова влада над солдатами ще не зазнала більшовизації.
Часто це було викликано соціальними умовами - наприклад, казакі мали більш привелийований статус - але не завжди. Іноді мала значення особа командира, який або “случився”, або “не случився” в потрібний момент в потрібному місці. Часто мало значення національне забарвлення - автономистські рухи, хоч і не такі сильні як в Україні та Фінляндії, були практично всюди. Вони інстинктивно відчували, що більшовики з їх жорсткою централізацією - погані союзники, і краще вибивати автономію в білих, які зараз послаблені і пообіцяють що завгодно.
Осередки білих були по всій Російській колишній імперії - Кавказ, Закавказзя, Кубань, Дон, Урал, Сибір, Румунський фронт. Поміж ними та “красними” часто пролягали або “нейтральні” провінції, або глухі сотні верст, де новини зі столиць ще не розділили мешканців на міжусобних ворогів.
Невеличка частка білих схилялася до сепаратного миру з Німеччиною, але тільки невеличка.
Більшість стояли за війну до побіди навіть в таких умовах. Хоча потай сподівалися, що Антанта почне свої мирні переговори, і дуже хотіли потрапити туди, як представники Росії. А для цього відмовлятись від військових амбицій було неприпустимо.
= Переговори з німцями. =
Більшовики підписують угоду з Німеччиною про тимчасове перемир’я.
Німці погодились на 28 днів миру, починаючи з 17 (4) грудня, з можливістю пролонгації в разі успішного просунення переговорів.
Отримавши звістку про те, що цілий місяць Німеччина не нападатиме на Росію, Совнарком вирішує відкрити інший фронт - проти України.
Ленін негайно видає "Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради", підписаний також Троцьким.
Автори звинувачують Центральну Раду у "нечуваній зраді революції".
Висунуто вимоги утримувати спільний з Росією фронт, пропускати більшовицькі війська через Україну та припинити роззброєння більшовицьких полків та червоногвардійських загонів в Україні.
На відповідь дається 48 годин.
Додається, що у разі відмови більшовицька Росія розпочне війну проти України.
Українці висилають свою делегацію теж на переговори з німцями.
Разом з тим, тривають переговори з країнами Антанти, і відкрита угода з Німеччиною може зірвати визнання ними УНР.
На цьому етапі більшовики явно обійшли їх в дипломатії.
= Українці. =
У Києві віддані Центральній Раді війська - 1 Сердюцька дивізія (Богданівський, Полуботківський, Дорошенківський та Георгіївський полки), Курінь ім. Т. Шевченка, Курінь смерті, 1-й кінний козацький Вільної України полк і 414-й піший полк - роззброїли пробільшовицькі частини (3-й та 5-й авіапарки, запасну гірську батарею, понтонний батальйон ). Роззброєних солдат вислали за межі України, аби вони не влаштували переворот у Києві.
Водночас в Києві спокійно засідає Совєт робочосолдатських депутатів (РСД), який вимагає “перевиборів Центральної Ради”, покарання “незаконного роззброєння революційних частин”.
У Полтаві об’єднана Рада робочих, солдатських та селянських депутатів визнають найвищою владою Центральну Раду.
В Миколаєві - пленум РСД визнає Центральну Раду крайовим правительством та відкидає претензії більшовиків.
В Одесі - йдуть вуличні бої між більшовиками та гайдамаками.
В Катеринославі - совєт РСД закликав Центральну Раду та більшовиків до мирної співпраці.
В Юзовці - конференція совєтів РСД, яка вимагає від більшовиків “однородного соціалістичного уряду”. Виступивши проти Леніна на підтримку позиції Камєнєва, водночас висловили недовіру Центральній Раді.
В Бахчисараї - продовжує роботу Курултай, він працює над тезами Кримської Демреспубліки.
В Сімферополі - влада “Совєту народних представників”, займає нейтральну позицію.
В Севастополі - матроси та СРД визнають Совнарком.
В Харкові - владу захопив Совєт РСД, який “висловів недовіру” Центральній Раді, протест проти “анексії Харкова і Донецького басейну”, вимагає скликання Всеукраїнського з’їзду робочосолдатських депутатів (рсд) та визнання верховною владою Совнаркому Росії.
= З’їзд совєтів в Києві. =
На вимогу більшовиків 17 (4) грудня в Києві скликано Всеукраїнський з'їзд совітів робітничих, селянських і солдатських депутатів.
За задумом більшовиків, це був безболісний спосіб встановити владу по всій Українській Народній Республіці.
Більшовики прагнули використати його для переобрання складу і керівництва Центральної Ради або передачі влади совєтам.
Але вони прорахувалися.
У роботі з'їзду взяло участь понад 2 тисяч делегатів, серед яких більшовиків було лише 150.
На початку роботи з'їзду більшовик Володимир Затонський - він же член Центральної Ради - зробив невдалу спробу самовільно захопити голосування.
Абсолютною більшістю голосів з'їзд доручив головувати есеру Аркадію Степаненку.
Почесним головою з'їзду було обрано Михайла Грушевського.
На з'їзді з різкою критикою політики російського радянського уряду виступили представники органів державної влади і українських політичних партій — М. Грушевський, С. Петлюра. М. Порш, В. Винниченко, Б. Мартос, М. Шаповал та ін., а також депутати від українських військових організацій Баклаженко (Кавказький фронт), Гудзенко (Південно-Західний фронт), Пилипчук (Західний фронт), Бакало (Північний фронт), Ковальський (Балтійський фронт) і Петренко (Чорноморський флот).
Делегати з'їзду висловили свою повну підтримку діяльності Української Центральної Ради, як такій, що відображає інтереси українського народу і спрямована на досягнення Україною повної незалежності.
Більшовики, відчувши що вони не зможуть впливати на рішення з'їзду, покинули Київ і переїхали до Харкова. Тут, об'єднавшись з делегатами обласного з'їзду рад Донбасу і Криворіжжя, вони вирішили проголосити себе “справжнім” першим Всеукраїнським з'їздом рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.